Головна Статті На кращий-гірший — розподілись, або Як сучасні теорії (не)справедливості трактують гендерну політику

На кращий-гірший — розподілись, або Як сучасні теорії (не)справедливості трактують гендерну політику

9
707

Рецензія на книжку Ізабель Вілкерсон. Каста: витоки наших невдоволень / Переклад Наталії Яцюк. Київ: Лабораторія, 2022. 416 с.

Де починається розбіжність?

Ізабель Вілкерсон — молода журналістка з «Нью-Йорк Таймс». Вона пише статтю про забудову в багатому районі Чикаго й домовляється про інтерв’ю з власниками місцевих бізнесів. Директор тамтешнього бутику спізнюється, вона чекає в холі й підступає до нього, щойно чоловік заходить у двері. «Я поспішаю, мені не до вас, у мене інтерв’ю», — відмахується той. Вона пояснює, що і є тією журналісткою, яка призначила зустріч. Він вимагає посвідчення. Вона показує. Він просить підтвердити, що документ справжній. Вона не має таких доказів. Він робить висновок: напевно нью-йоркська журналістка запізнюється, і наполегливо просить самозванку покинути бутик…

Я уже сказала, що Ізабель — молода людина. Ви вже знаєте, що вона жінка. Нумо припустіть, виходячи з ситуації, якого кольору шкіра в пані Вілкерсон. Навряд чи помилитеся. Так, вона темна. Коли стаття в газеті вийшла, авторка надіслала примірник підприємцю, який позбавив свій бізнес можливості бути згаданим у шанованому виданні.  

Ізабель Вілкерсон
Ізабель Вілкерсон

Ще один спогад Ізабель. Літак щойно приземлився, у салоні бізнес-класу пасажири готуються на вихід. Кремезний білий чоловік запропонував допомогу сусідці — зняв із полиці її речі. Тепер він тягнеться по свою валізу. Позаду нього стоїть чорна жінка — це Ізабель. Він втискає її спиною в крісло. Її тіло вигнулося назад так сильно, що їй боляче, їй важко дихати, бо його рука тисне їй на шию. Вона робить зауваження — він не реагує. Вона шукає «зорового контакту» з білими жінками поруч, аби дати знати: вона опинилася в ситуації фізичного насилля. Жінки її ігнорують. На виході з літака вона зупиняється поруч зі стюардом — той каже, що все бачив, але нічого не міг би вдіяти. Стюард — чорношкірий чоловік. Білий, уже на рухомій доріжці, що веде в помешкання аеропорту, починає сміятися, порівнявшись із Ізабель, і каже: «Ну вибач». Вона не приймає вибачення.

Ці дві історії – вони про гендер? вік? расу? майновий стан? клас? соціальний ранг? Вони точно про те, як соціальні стосунки забезпечують розбіжність. А такі історії могли статися з чоловіком – білим чи чорним? 

Верх — низ, чоловік — жінка, біле — чорне

Гендер — перша лінія стратифікації. Та модель, за якою формується в соціумі будь-яке уявлення про відмінність. Ми вчимося розбіжності, спостерігаючи, як формуються дві базові/схвалені гендерні ідентичності. Верх — низ, чоловік — жінка, біле — чорне… Дослідники, які міркують про гендерну політику, тримаються цієї тези, і часто-густо вона перетворюється на «пастку одного інструменту». Щось на кшталт: якщо в тебе в руках молоток, то все навколо задається цвяхами. Нерівність і упередженість мають тисячі проявів, а соціальні невдоволення, ними викликані, мають десятки тисяч факторів. 

У ганебних історіях, які нам чесно переказує американська журналістка, важило не те, що вона жінка, а те, що вона — чорношкіра жінка, яка має високий соціальний статус (через професію й освіту). Але її співрозмовники відреагували так, як відреагували, бо вони автоматично навчені зчитувати різні рівні розбіжностей: майновий, статусний, гендерний, расовий. Акцентую: автоматично, не рефлексуючи особливо. Ці дві історії — про те, як нас століттями грамотно навчають бути упередженими.

У ганебних історіях, які нам чесно переказує американська журналістка, важило не те, що вона жінка, а те, що вона — чорношкіра жінка, яка має високий соціальний статус.

Ізабель згадала ще один випадок. На науковій конференції одна з учасниць зробила хорошу доповідь, почалося обговорення тез із залою. На кафедру вийшла інша учасниця й узялася пояснювати аудиторії, про що була доповідь, і переповідати доповідачці, про що саме  міркують слухачі в залі. Такого посередництва ситуація не потребувала. Це була акція чистого патерналізму в дії (дарма, що дієвцями були дві жінки): узяти в опіку нібито нездатну/обмежену людину, попри її бажання і прохання. Обидві мали однаковий колір шкіри — «коричневий», обидві були викладачками престижних університетів, обидві були середнього віку, зрештою обидві належали до одного гендеру. Але одна з них за фактом народження походила з вищої касти, друга – з нижчої. Вони несвідомо відтворили поведінку, до якої звикли й були привчені. І знаєте, то був симпозіум якраз із проблем кастових суспільств.   

«За багато поколінь незручне стає прийнятним, а неприйнятне просто незручним. Якщо прожити з немислимим досить довго, воно стане нормою». Це говорить уже сама Вілкерсон і говорить вона про кастовість.

«Каста: витоки наших невдоволень»: знай своє місце

Серед сучасних теорій нерівності Ізабель Вілкерсон розробила одну з найцікавіших, скориставшись соціологією стратифікації. Про це якраз її хітова книжка «Каста: витоки наших невдоволень» (вона вже є українською). Дослідниця відразу каже, що кастові суспільства мають три показові практики реалізації: 1) Індія, 2) нацистська Німеччина, 3) США; аналізує вони всі три випадки, але природно зупиняється детальніше саме на США, де живе і працює.

Вілкерсон практики «колоризму», пропонуючи читачу пам’ятати, що світлі і світліші відтінки шкіри чорних американців — наслідок системного зґвалтування рабинь.

Основою для кастового розподілу в США стає колір шкіри. Країна постала з того, що половина її населення було злочинно дегуманізоване, виключене з категорії «людство», щоб забезпечити добробут і розквіт державі. Білі емігранти відразу включалися в цю систему. Лише у США починав важити колір їхньої шкіри, їхній соціальний статус автоматично ставав вищим, ніж був у Європі. Так само лише в США чорношкірі раби ставали чорними: в Африці колір шкіри не важив, важило походження – йоруба чи малінке ти, а не вугільно-чорний чи відтінку кави. Що світліший темношкірий із маргінальних каст, то начебто ближчим він ставав до привілеїв білих, — підмічає Вілкерсон практики «колоризму», пропонуючи читачу пам’ятати, що світлі і світліші відтінки шкіри чорних американців – наслідок системного зґвалтування рабинь. І це хороша думка про ціну та вартість привілеїв для маргіналізованих каст. 

Читайте також: Годі здригатися: про Далю Грибаускайте та блискавичні реакції

Кастова система за Вілкерсон — не сама розбіжність, а інфраструктура, що забезпечує нерівність. Не «хто» і «що», а «у який спосіб». Такий собі підсвідомий вибір інструкції, як побудувати ієрархічне суспільство. Це очевидно штучна конструкція, «яку встановлює уявна вищість однієї групи в порівнянні з гаданою нижчістю інших груп на основі походження й часто незмінних рис». За силою й рівнем підлеглості кастова система може дорівнятися до гендерної системи, але перевершує її в стійкості.   

Важливий елемент у кастах за Вілкерсон: у них не йдеться про почуття чи моральні цінності. Не треба вміти зневажати жінок чи ненавидіти людей із іншим відтінком шкіри, аби відтворювати систему каст.

Расизм і сексизм — це не почуття й не наша особиста вада. Це інфраструктура влади, яку одна група має і реалізує, а інша цієї влади не має. Нічого особистого, понімаєте, суто бізнес. 

Кастова розповідь відтворюється на всіх рівнях, перший із яких – політичний. На цьому рівні відбувається  перевірка й закріплення кордонів каст. 

Нерівність — це не практики, а політики

На початку 1980-х систематизували причини, чому жінок так мало на вищих щаблях політики (відоме дослідження Р.Б. Дебер). Тоді виокремили чотири причини: 

  • умотивованість (жінки рідше прагнуть високих посад); 
  • таргетинг (проти жінок-кандидатів партії опонентів висувають своїх сильніших кандидатів);
  • слабкий політичний ресурс (жінки мають менше підтримки навіть у межах своєї партії, через історично менший досвід роботи в публічній сфері);
  • побутовий сексизм.   

Один із аспектів проблеми — хибне очікування, що інші жінки підтримуватимуть саме жінок.

Не знаю, як вас, а мене в цій концепції зацікавив особливо пункт номер два. У жінки, яка балотується на вищі виборчі посади, буде найсильніший із можливих суперник-чоловік. Із1980-х за цим пунктом мало що змінилося. Щоб досягти того ж, чого чоловік-колега, політикиня має гарувати вдвічі важче й зазвичай без підтримки своєї ж партії. Чому цей розклад не міняється? Один із аспектів проблеми — хибне очікування, що інші жінки підтримуватимуть саме жінок. Ізабель Вілкерсон, переконливо досліджуючи динаміку кастового суспільства, побіжно описує один аспект, що допоможе, здається, знайти відповідь на дражливе питання з галузі жіночого лідерства. 

Читайте також: Ніккі Гейлі балотуватиметься на пост президента США

Жінок лякають досягнення жінок

На посаду президента від однієї з головних партій уперше балотувалася жінка — особистість національного масштабу і кваліфікована політикиня. Невдовзі перед тим країна вперше обрала собі темношкірого президента. Експерти стверджували, що країна готова до першої президентки. Зрештою, жінка на найвищій посаді була вже в чималої кількості країн вільного світу в ХХ столітті, але не в США.

Опонував кандидатці чоловік. Обоє вони були представниками панівної касти. Не лише факт обрання Трампа шокував, а й те, як розділилися голоси – більшість виборців проголосували всупереч своїх інтересів. Щодо гендерної політики – так само: 53% білих жінок США проголосували проти Клінтон і на підтримку кандидата, який відкрито проводив політику сексисзму. (Про такі ж тенденції свідчать дані виборців із різних країн. Але я, либонь, ще додатково пошлюся на еталонну просто таки ситуацію з програшем Гілларі Клінтон і з фіаско Сари Пейлін; а також пораджу при нагоді зазирнути в цікавезну колонку Емілі Грінхауз).

Вілкерсон у «Касті» згадує так звану ментальність краба. Кастова система ґрунтується не просто на нерівності, а на хибно уявленій конкуренції. Саме лише перебування в одному просторі з членом маргінальної групи знижує статус. Достатньо стигматизувати один із елементів цієї системи, а далі він сам почне стратифікувати її. Ніхто не хоче бути на останньому місці, тож признач когось на місце лузера — і ти запустив довічні змагання-без-призу. 

Читайте також: Поговорімо про політику: як американські мами навчають(ся) демократії

У «голодних іграх» кастової системи переможця таки не буде. Хтось із маргіналізованих досягає успіху — і тут система ламається. Значить, треба втопити вискочку на старті. І про це попіклуються інші представники його ж касти, адже існує уявлення про нестачу ресурсів:якщо хто піднявся знизу, хтось має спуститися вниз. Відтак на дні неспокійно. Темношкірі не радіють успіхам темношкірих. Жінок лякають досягнення жінок. 

Темношкірі не радіють успіхам темношкірих. Жінок лякають досягнення жінок. 

Група маргіналів, яка перебуває по суті в ситуації облоги, не може собі дозволити втрату бодай одного гравця. Вона не може ослабнути бодай на один суб’єкт. Людина починає рухатися вгору, виникає страх утратити одного зі своїх – і людину тягнуть назад. Вілкерсон описує цей механізм влучно й не без простої краси: «Хто ти є, якщо немає того, за кого ти можеш бути кращим?»

Не заздрість (як у тому нас переконують) керує жіночою мізогінією, а хибно уявлена конкуренція й солідаризація (саме так!) жінок, що ґрунтується на страху самотності. 

А що як радикалізувати розбіжність?

Трампу, який переміг Клінтон, зокрема й за допомоги голосів білих жінок,  належить фраза: «Я пам’ятаю часи, коли кожен знав своє місце. Час до них повертатися». Вибори Обама — Маккейн, вибори Клінтон — Трамп Вілкерсон трактує не як політичне суперництво, а як боротьбу за екзистенційну першість. Обама переміг: раса як фактор кастового розподілу перестала працювати так, як раніше. Клінтон програла: гендер як фактор кастового розподілу виявився стійкішим за расу. Система відчула загрозу, система себе відновила. Америка не обрала жінку. Гендер підтвердився як стабільно потужна зброя нерівності. 

Ще одна елегантна цитата з Вілкерсон: «Цей спосіб мислення тримає в неволі всіх: члени панівної касти потрапляють в полон ілюзій щодо своїх прав, а члени підлеглої у пастку страждань».

Замість прогнозу Ізабель розказує ще одну історію. Двоє жінок у дорогому ресторані. Подруга Вілкерсон — біла заможна жінка. Ізабель — єдина чорна відвідувачка. Офіціант не поспішав їх обслуговувати. І тоді колежанка Вілкерсон вибухнула. Авторка «Касти» зізнається, що сама б скандал не вчинила, позаяк таке з нею трапляється кілька разів на день і вона воліє зберегти собі психічне здоров’я, а не вимагати відновлення справедливості щомиті. Утім, ситуація, у якій зазнають несправедливості представники панівної касти, Вілкерсон розцінює як таку, що «пробудить» їх зрештою. Ті ситуації, які панівні касти розцінюють як неповагу до себе, можуть змусити вибухнути кастову систему зсередини. Треба цілеспрямовано зробити некомфортним кастове життя для тих, хто панує.

Але скільки багатих білих освічених Клінтон мусять до того програти виборів Трампам, щоби привілейовані жінки достатньо розізлилися?.. 

Ганна Улюра

Більше публікацій
Більше публікацій Ганна Улюра
Більше публікацій Статті