«У 1999 році я прийняла присягу держслужбовиці», — каже Надія Слухай на початку нашої розмови. Нині вона очолює благодійний фонд, але ще рік тому обіймала посаду секретаря Баришівської територіальної громади та долучалася до керування містом і до ухвалення рішень, коли громада 33 дні була окупована. А до того була керівницею апарату райдержадміністрації, керуючою справами міськвиконкому, директоркою управління…
Зовсім скоро роль громадської активістки Надія може знову змінити на держслужбовицю. Каже, що її справжня любов — це державна служба і допомога людям.
Ми поспілкувалися з Надією Слухай про важливість навчання впродовж усього життя та про вірність принципам і головним правилам успішного лідерства.
Навчання допомагає розвивати кар’єру
У 27 років Надія Слухай розпочала роботу як державна службовиця. Працювала в управлінні соцзахисту, яке на той час відповідало за нарахування пенсій. Робота була новою та невідомою, тож Надія одразу почала шукати можливості для навчання. Каже, що саме постійною участю у тренінгах, курсах та обмінах завдячує своїй кар’єрі. Бо вже через три роки перейшла працювати в апарат адміністрації на посаду спеціалістки з кадрів.
«Тоді старші колеги мені казали: «Надя, це така посада, що ти досидиш на ній до пенсії». Але я не така людина, якій цікаво до пенсії сидіти на одному місці. Я вчилася і добре працювала, тож згодом стала заступницею, потім начальницею відділу організаційно-кадрової роботи», — розповідає Надія.
У 2005 році після Помаранчевої революції зміна влади відбулася не лише на національному рівні, а й у малих громадах. Тоді чи не вперше почали шукати активних та відповідальних людей. Так Надії запропонували стати крівницею апарату Баришівської районної державної адміністрації.
Читайте також: Катерина Котельва: Суддя має залишатися незалежною за будь-яких обставин
«На час призначення мені було 33 роки, і я була наймолодшою керівницею апарату райдержадміністрації у Київській області. До цього весь час такі високі керівні посади обіймали тільки чоловіки, яким було за 50 років.
Я хвилювалася за нове призначення, мені здавалося важливим бути фаховою людиною на будь-якій посаді. Тож у 2006 році, через рік після призначення, я спробувала вступити до Національної академії державного управління при президентові України. Мені відмовили, сказали, що я дуже молода і маю мало керівного стажу. Я спробувала знову через рік — у 2007. Усе вдалося, зараз я магістерка державного управління», — розповідає Надія.
Долати стереотипи та відстоювати власні цінності
Через півроку після того, як Надія почала працювати керівницею апарату, Баришівська районна державна адміністрація піднялася у рейтингу адміністрацій області з 21 місця на перше.
«Тоді мені часто говорили, що легко вирватися вперед, але я точно не втримаю такий темп. Та за весь час моєї роботи ми завжди були у трійці лідерів».
У період, коли Надія Слухай очолювала апарат Баришівської райдержадміністрації, було впроваджено багато змін у законодавство. Тож Надія разом із підлеглими у багатьох речах були першопрохідцями. Жінка згадує, як створювали держреєстр виборців. Часу на втілення нової практики було мало, тож траплялося, що працювали майже цілодобово. Як наслідок, переймати досвід із впровадження нових правил приїздили з інших районів та областей.
«У першій делегації приїхали одні чоловіки і кажуть, що коли їхали, то думали, що це просто піар. Мовляв, знову Київ краще зробив. І дуже здивувалися, коли ми на практиці показали, що справді є чому вчитися».
Із одного боку Надія Слухай долала стереотипи, що вік та стать не впливають на ефективність та якість роботи та показувала, що жінка у 33 роки може посідати високі керівні посади та бути ефективною. З іншого — відстоювала власні принципи та незалежність роботи органів влади, тож постійно відбивалася від пропозицій доєднатись до якоїсь політичної партії.
«Я завжди відмовлялася, бо у мене було таке переконання, що я служу не партії, я служу державі. Держслужбовець мусить бути позапартійним, він має виконувати політику держави, функції держави, а не відстоювати інтереси партії та лідерів партії».
«У Наді одна хвороба – їй скрізь треба бути першою»
2010 року відбуваються вибори президента і до влади приходить Віктор Янукович та Партія регіонів. Змінюється і голова районної адміністрації, де працює Надія. До того ж з’являється неофіційна вимога, що очільники будь-яких рівнів повинні обов’язково бути членами та членкинями керівної партії.
Ставати членкинею Партії регіонів Надія Слухай не хоче, тож звільняється з посади керівниці апарату Баришівської районної державної адміністрації. Натомість жінці пропонують очолити відділ організаційно-кадрової роботи в управлінні держслужби міста Києва та Київської області у Національному агентстві з питань державної служби України. На цій посаді Надія пропрацювала два роки. Долучалася до розробки закону про корупцію та до впровадження електронних декларацій для чиновників і службовців, була першопрохідницею із впровадження їх на практиці. Але місцеві владці намагалися повернути Надію назад, у Баришівку, тож на початку 2012 року Надія знову повертається у громаду.
«Коли мене заманювали назад у громаду, то обіцяли посаду керівниці апарату районної державної адміністрації. Але це 2012 рік, а я не членкиня Партії регіонів. Кабмін, який має погоджувати всі такі призначення, не пропускає мої документи, у посаді мені відмовляють. І тоді ми перші в області створюємо нове управління — освіти, молоді і спорту. Ми були першими, хто таким чином об’єднав різні управління в одне. Згодом за нашим прикладом усі райони почали так робити. Тоді колеги жартували: «У Наді одна хвороба – їй скрізь треба бути першою».
Читайте також: Світлана Фесянова: Хоч депутатство — це багато стресу, але воно дає можливості й певний кредит довіри
Бути керівницею — це не тільки впроваджувати зміни. Це часто про те, щоб берегти, що є
За рік на посаді Надія Слухай знову стала першою та провела реорганізацію шкіл району. Рішення були непопулярні, але важливі для громади. Для восьми шкіл понизили ступінь, а дві початкові школи у селах взагалі закрили, натомість зробили садочок.
«У селах є стійке переконання, що як не буде школи — не буде села. І я очікувала, що люди з негативом сприймуть ці зміни, тож їздила мало не до кожного двору у кожному селі. Пояснювала, чому важливо робити зміни, що важливо думати про якість освіти, а не кількість шкіл. Зрештою, ми успішно провели всі зміни без опору громади, а з її підтримкою і розумінням. І, оскільки ми перші провели ці реформи, нам тоді в громаду дали 10 новеньких автобусів, щоб дітей возити до школи. Усі тоді дуже цим пишалися», — розповідає Надія.
Водночас, каже, що бути керівницею — це не тільки впроваджувати зміни. Це часто про те, щоб берегти, що є. Особливо людей. Пригадує, як у 2014 році, коли почалася Революція Гідності, усіх держслужбовців змушували їздити на антимайдан. Найпершим у цих справах завжди страждає сектор освіти — освітян залучають до таких заходів найчастіше.
«Телефонують мені як начальниці управління і кажуть: беріть ваші 10 автобусів, збирайте вчителів і їдьте завтра в Київ. Вранці ніхто не виїхав. Мене питають: де автобуси? Кажу, що поламалися! Я думала, що мене тоді звільнять. Але попри сильний тиск, витримала і не відступила від принципів», — згадує Надія
Війна та окупація
2015 року відбуваються місцеві вибори та вже рік як розпочалася реформа децентралізації. Голова адміністрації, який запросив Надію на роботу в громаду, стає головою Березанської міської ради та кличе у нову команду.
«Тоді якраз формувалися ОТГ і було дуже цікаво бути залученою в цей процес. Мені здається, що нам дуже добре вдалося, і ми об’єднали потужну громаду. Згодом почали вперше залучати грантові кошти, пробували втілювати проєкти. Але знову підійшов час виборів, і я розуміла, якщо хочу більш якісних змін, то мушу брати участь у виборах. Бо будь-який проєкт вимагав співфінансування чи підтримки від місцевих органів влади. А депутатам треба якось розповідати, доносити цінність такої співпраці.
Так я стала депутаткою, а на першій сесії голова висунув мою кандидатуру на секретаря ради. Тоді мене підтримали 24 із 26 депутатів. Це було дуже приємно», — розповідає Надія.
Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну Надія зустріла як секретарка Баришівської селищної ради. 28 лютого росіяни зайшли у села та окупували частину громади. Окупація тривала 33 дні.
Після перших днів війни у громаді з керівництва залишилося тільки три людини — голова громади, секретарка та керуюча справами. Попри те, що центр громади, селище Баришівку, де проживає Надія, не окупували, допомагати іншим селам було дуже складно. Усі мости, які об’єднують Баришівську громаду з іншими містами, підірвали, аби росіяни не просунулися далі. Тож у громаді швидко закінчився хліб та інші продукти, ліки, засоби гігієни. До того ж, важко було зрозуміти, яка саме кількість людей проживає, адже багато хто тікав із Броварів чи Києва до Баришівської громади, де у багатьох дачі. Тож там, де за переписом проживало 2-3 тисячі людей, на практиці виявилося 6-7 тисяч.
«Хліб нам не завозили, бо не було сполучення. Тож ми зібрали директорів шкіл та садочків і почали пекти хліб на базі навчальних закладів та роздавати його людям. Але знайшли де, а з чого пекти? Немає борошна. У нас у громаді є закинутий млин. За кілька днів зібралися майстри, які його запустили, почали молоти борошно та роздавати людям», — згадує Надія.
Перший вихідний — на 60 день війни
Попри все, громада не тільки почала активно працювати та волонтерити, але й вдалося проводити сесії.
«Тоді ще не було ухвалено закону, що для перерозподілу коштів вистачить рішення голови. Треба було зібрати сесію та депутатську більшість. І за час окупації нам вдалося двічі провести сесію, аби перерозподілити кошти на потреби військових та підтримку людей нашої громади, які постраждали найбільше».
Читайте також: Руслана Базалук: Уже норма, коли ти і депутатка, і військовослужбовиця, і волонтерка
Ще одну функцію, яку взяла на себе Надія Слухай, — повідомляння про повітряні тривоги. У лютому сирени не працювали в жодному селі. Тож Надія просто писала у своєму фейсбуку про початок та кінець тривоги. Допис поширювали знайомі знайомим — так і діяло сповіщення.
«Потім систему сповіщення налагодили, я перестала писати. А мені почали дзвонити спочатку жителі громад, мовляв, «чому більше не інформуєте? ми віримо тільки вам». А потім — військові, щоб попередити не тільки про ракетні, а й про артилерійські обстріли. Я знову поновила ці дописи у соцмережах. Але це робота, яка не знає вихідних та годин відпочинку», — згадує Надія.
Перший вихідний від початку повномасштабного вторгнення у Надії був на 60 день війни — на Великдень.
За активність, волонтерство та самовідданість Надію нагородили Орденом святої рівноапостольної княгині Ольги. Це нагорода, яку дає ПЦУ за жертовну любов та віддану працю.
Я вимоглива. Особливо до тих, кому дуже довіряю
У листопаді минулого року Надія достроково припинила повноваження депутатки та склала повноваження секретаря ради. Під час окупації вона відкрила в собі сили писати невеликі прозовані твори. Один із яких — «Пиши» — отримав перше місце у конкурсі з нагоди 300 ліття від дня народження Григорія Сковороди. Згодом допомагала активісткам, волонтерам, представникам малого бізнесу писати грантові проєкти на розвиток їхньої роботи. Робила це просто так, безкоштовно, щоб підтримати та надихнути людей.
«Я дуже мрію, щоб ми були економічно сильною державою. Мені хочеться щоб молоді люди були успішними, бо тоді буде вся наша країна успішною. Мрію, щоб мій внук жив у дуже красивій країні. Тому роблю те, що можу змінити власними силами»
Нині Надія Слухай очолює благодійний фонд. Міркує над написанням книжки. Та каже, що дуже хоче повернутися до роботи у держслужбі. Уже й має пропозицію. А секрет того, як бути експертною фахівчинею у будь-які сфері, у неї один, — вчитися, багато комунікувати з людьми та всміхатися.
«Коли я стала керівницею, то завжди заходила в кожен кабінет віталася і усміхалась до колег. Люди спочатку думали, що я так контролюю, чи вони вчасно вони приходять. А потім зрозуміли, що це я так налаштовую на роботу.
Я сварюся і вимоглива. Особливо до тих, кому дуже довіряю. Але ніколи не тримаю образи на підлеглих, на працівників. Якщо хтось помилився, сприймаю це більше як свою помилку, що я не так пояснила. Тому йшла вчитися і продовжую вчитися зараз.
Говорити із людьми — дуже важливо. Якщо пояснити причини та наслідки рішень, то навіть, як кажуть, непопулярні рішення ухвалюють дуже добре, бо люди розуміють для чого це потрібно. Та найважливіше — любити країну, людей і свою роботу».
Цей текст створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ в межах проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
