Наталія Киркач – депутатка Святогірської міської ради, секретар бюджетної комісії та активний агітатор за гендерну рівність – вона провела понад сотню тренінгів по всій Донеччині, які називалися «Примирення розділених спільнот та гендерний компонент».
Наталя народилася у Святогірську, війна її застала у Слов’янську.
Під час окупації міста навесні 2014-го Наталя переїхала – як вона каже, евакуювалася – у Святогірськ.
Вона бізнесмен, у неї 2 магазини продовольчих товарів, компанія , яка займається орендою будівельної спецтехніки, велика сім’я: вона, чоловік, четверо дітей. Четвертого народила вже тоді, коли стала депутаткою міської ради Святогірська.
Від початку війни Наталя активна волонтерила. Потім зареєструвала та очолила благодійний фонд «Слов’янське серце», орієнтований на допомогу переселенцям – у Святогірську переселенців у 2,5 рази більше, ніж місцевого населення. До того ж у Святогірськ переселелили багато ВПО з обмеженими можливостями. «Тепер у нашому місті 18% людей з обмеженими можливостями», – каже вона і підкреслює: гендерне бюджетування для міста – питання №1. Вона якраз входить до складу бюджетної комісії.
А ще Фонд «Слов’янське серце» організував Центр підтримки сім’ї, захисту жінок і людей похилого віку, там надаються юридичні та психологічні консультації, є дитяча кімната, де мама може залишити дитину і піти на йогу, розповідає Наталя. Сама Наталя читає тренінги про гендерні стереотипи.
Це її перший депутатський термін. Через народження дитини, каже, випала з депутатства максимум на три місяці.
– Дуже приємно дивитися, коли депутатки в Європі годують дітей на сесії. У нас не так. Годування дитини на сесії уявити неможливо. Навіть вийти з сесії неможливо, бо це вплине на сесійний процес – ти маєш бути в залі і маєш голосувати. І ніхто з колег-чоловіків не сприймає це як проблему.
– А як депутат ви стикалися з дискримінацією з боку колег-чоловіків?
– Неможливість погодувати грудну дитину – це теж дискримінація. Але це ще питання еволюції. Від частини колег-депутатів можна почути і «наволоч», і «сука», і «дура»… Такий рівень культури. Загалом же, в нас вважається одна з найскандальніших міськрад в області. У нас реальне протистояння: уявіть, в нас сесія не могла зібратися протягом трьох місяців, бо частина депутатів блокувала її роботу. Нас же мало – 14, кілька людей не прийде, і вже все – сесії немає. До речі, у нас 5 жінок з 14, тобто 30%.
– А як взагалі сприймають слово «гендер»?
– Розкажу історію. Три роки тому ми розробили анкети для переселенок. Анкети складалися з трьох питань: чи піддавалися ви насильству з боку протилежної статі. Ми тоді навіть слово «гендер» не згадували – бо опитувані не розуміли, що це. Другим питанням було, якщо так, то кому першому ви про це повідомили; і третє – якби була служба підтримки, то яка б допомога вам була потрібна насамперед.
Дослідження ми провели у Святогірську, Слов’янську та Краматорську.
Перше питання ми дуже ретельно розшифровували – побиття, зґвалтування, утиски на роботі, психологічне насильство тощо. Тобто попутно займалися не тільки анкетуванням, а й просвітництвом, що таке взагалі «гендерне насильство», бо для багатьох наших респонденток існувало лише два види насильства – зґвалтування і побиття. Ми пояснювали, що ідеться про будь-які утиски з боку протилежної статі. І отримали відповідь «так» від 98% опитаних жінок-переселенок.
Що важливо: з них лише 3% сказали, що були б готові звернутися в поліцію. Решта говорили, що в таких випадках йшли до мами чи подруги.
А от щодо допомоги, то з трьох видів допомоги наші опитувані говорили, що їм насамперед потрібна була психологічна допомога, а вже потім медична та юридична.
Після цього ми включили у свою програму гендерний компонент – почали займатися гендерним просвітництвом, розповідати про гендерні стереотипи і про те, як з ними боротися. Ми підготували своїх тренерів у «Ла Страді», де вивчали курс «Примирення розділених спільнот та гендерний компонент». Загалом провели понад 120 тренінгів на території Донецької області, включаючи сіру зону.
– Ви брали слово на конгресі і говорили, що в регіонах багато активних жінок, і вони б пішли в органи самоврядування, але їм бракує освіти. Що ви мали на увазі?
– Рівень депутатства у регіонах дуже низький! Дуже мало хто розуміє, хто такий депутат, які в нього повноваження, права-обов’язки. До свого депутатства я теж все уявляла по-іншому: я думала – ну ок, піду в депутати, буду ходити на сесію, вислуховувати виборців і вирішувати проблеми громади. Хід моїх міркувань був такий: ну я ж це все вмію, ми і так все це робили як волонтери, тепер робитиму це як депутат. Я навіть не усвідомлювала всього обсягу завдань!
Мало того, що я погано уявляла собі депутатство, я ще й спочатку балотуватися не хотіла. Як сказав один з учасників конгресу, коли ідеш в політику – дізнаєшся про себе багато нового. Про мене теж говорять багато дурниць.
– І як ви з цим боретеся?
– Ніяк, бо нема коли. В мене діти, бізнес, гуманітарна діяльність і депутатство. Якщо реагувати – не буде коли працювати.
Тому я думаю, що зупиняти активних жінок має не те, що про тебе будуть говорити, а те, про що я говорила раніше – брак знань про депутатство і вмінь використовувати свої компетенції. Наші жінки часто не розуміють, що це за робота – депутат.
Мені пощастило, що я випадково знайшла і потрапили на тренінги для депутатів місцевих рад, і я точно можу сказати: те, що я думала про депутатів місцевих рад, і те, що є насправді, виявилося двома різними світами.
Головне: депутат – це той, хто створює правила для виконавчої влади. І ці правила мають бути так само ясно написані, як інструкція до мікрохвильовки. Ми пишемо правила життя в місті, якому треба вижити на 8 млн гривень. Я не жартую. Таким є наш міський бюджет.
Я, як секретар бюджетної комісії, весь час намагаюся пояснювати колегам принципи гендерного бюджетування. Але, на жаль, для 4-х членів нашої комісії слово «гендер» – це поки що звучить як мат.
Ми щоразу пояснюємо, що гендер – це не геї і не одностатеві шлюби, це багатоманіття суспільства, де люди більше не є однаковими гвинтиками державного механізму, вони просто є різними.
Леся Ганжа, 50%
