Наталія Коваль – депутатка Хмельницької обласної ради від міста Нетішина, членкиня МФО «Рівні можливості».
Коли почався карантин, в області постало питання захисту медиків: із досвіду інших країн було зрозуміло, що це одна з головних груп ризику.
Наталія Коваль була серед тих, хто в Нетішині ініціював акцію «Захист лікаря – це спасіння людей».
Завдяки ініціативам Наталії вдалося зібрати необхідні захисні матеріали, пошити захисні комбінезони, а також придбати кисневий концентратор для відділення анестезіології та інтенсивної терапії Спеціалізованої медико-санітарної частини Нетішина.
Наталія розповіла 50% про те, як дізнавалась про необхідні матеріали в лікарнях, як проходив процес створення комбінезонів, а також про свої плани щодо місцевих виборів.
Наталю, ви організували пошиття комбінезонів для лікарів. Як це було?
У Нетішині є п’ятеро людей, які ініціювали акцію «Захист лікаря – це спасіння людей». Загалом ми зібрали 125 тисяч гривень за три тижні акції. Річ у тім, що міський голова і лікар говорили про те, що в нас все є, нічого не треба, звітували, що медики забезпечені усім, і зокрема захисними засобами. Натомість самі працівники лікарні говорили, що їм видали на руки по дві марлеві маски.
Ми почали працювати для тих медиків, хто перший звернувся по допомогу. Закуповували дезінфікуючи засоби, маски, респіратори, рукавички.
Проте всі в один голос просили багаторазові захисні костюми. Десь упродовж двох тижнів я розбиралася, де і в кого ці костюми є, де їх можна дістати. Видзвонювала постачальників, вивчала тканину, технічні моменти, хто працює сертифіковано, хто ні. То була дуже тривала історія, щодня купа дзвінків.
Проблема полягала в тому, що багато виробників виготовляють неякісні костюми, одноразові, які ні від чого не захищають. Або інше: є фірма в Чернігові, яка виготовляє сертифікований медичний одяг. Проблема в тому, що до них фактично неможливо потрапити навіть у чергу.
Спочатку я знайшла людину, яка працювала з підходящою тканиною, але вона скалькулювала вартість 800 гривень за костюм при мінімальному замовленні від 100 штук. Для нас це задорого.
Зрештою я вирішила піти шляхом горизонтального пошуку – через волонтерів, через особисті зв’язки. Почала зв’язуватися з людьми, з якими я познайомилась завдяки заходам НДІ, і ми залишились у контакті на Фейсбуці. Я зателефонувала до Ірині Столярчук, заступниці голови НУО «Гендерна рада», і Ірина пообіцяла пошукати серед хмельницьких виробників.
Через декілька днів вона зателефонувала та дала контакти підприємця Андрія Берната, який має невеличке виробництво з пошиття верхнього одягу. Мені вдалося зв’язатися з Андрієм, і він сказав, що спробує допомогти медикам. По суті, він повністю переформатовав своє виробництво, і вже за декілька днів я отримала перший комбінезон.
Коли цей костюм потрапив у лікарню, дівчата-медики скакали й плакали, казали, що їм вже нічого не страшно, що вони вже можуть іти до хворих, і що яке щастя відчувати себе захищеними.
На примірку приїхав Андрій Бернат, який вирішив, що по телефону нереально все врахувати. Далі керівник реанімаційного відділення, волонтерка Маша Вербицька, Андрій і я підганяли усі лекала, враховували конструктивні побажання, зрештою, повністю цей комбінезон змінили, розробивши власну викройку.
За кілька днів Андрій прислав готові костюми трьох розмірів, і ми замовили їх по розмірній сітці.
Я запостила фото костюмів на Фейсбуку, то багато людей з різних міст почали телефонувати, що їхнім медикам теж треба захист.
Така ситуація нагадує початок війни, коли теж усім миром збирали військовим на екіпіровку…
Я розумію, що ніхто не був готовий до коронавірусу, карантину… Надихає те, що є категорія громадян, які усвідомлюють потреби, загрози і виклики, і вони набагато швидше за них реагують. Так само відбувалося у 2014-му. Люди розуміли, що військові йдуть на фронт, і вони мають бути вдягнуті у бронежилети, каски, мати гідну оптику, вони повинні захищати свою країну, і поки держава проводить тендери для закупки необхідного обладнання, громадянське суспільство через активістів здатне забезпечити військових. Тут відбулося фактично те саме. Небайдужі люди розуміли, що наші медики на війні з вірусом, тому вони жертвували свій час і кошти для того, щоб оперативно їх вдягнути й забезпечити захистом. І це не тільки у нас, у Нетішині, таке саме по усій країні.
На початку війни ви теж були волонтеркою, а уже після того пішли в депутатки…
Я активно брала участь у Революції Гідності, хоча на той час була, як-то кажуть, глибоко вагітна: мій четвертий син народився 31 січня 2014 року. Але я встигала і на Майдан їздити в Київ, і в Нетішині проводити віче…
Коли почалася війна, створилася організація, яку на той момент очолював мій чоловік, вона називалась «Нетішинська самооборона». В червні 2014 року наші хлопці пішли воювати, а ми діставали форми, бронежилети, збирали кошти, купували прилади нічного бачення. Сама їздила на Схід. Усіх Нетішинських хлопців ми вдягали. Я досі пам’ятаю їхні розміри назубок.
А чому вирішили піти у політику?
Десь у 2015-му році прийшло розуміння того, що якщо прагнеш змін, потрібно стати змінами. Якщо хочеш змінити щось в окрузі, в області, в своєму місті, маєш балотуватися, йти до виконавчих органів, у самоврядування.
Знаєте, який був вирішальний момент? У мене ж діти, і я хотіла щоб їм було краще жити, щоб в них місто було краще, щоб не було питань по дитячому садочку… Мені просто хотілось їм кращого життя. І я вирішила, що повинна брати відповідальність на себе.
Але скажу так: у громадському секторі мені набагато легше працювати – ти собі хочеш щось робиш, не хочеш – не робиш. А коли ти вже став депутатом, вже все – бери і зроби.
Не жалкуєте?
Якщо чесно, то є момент вигорання, певного розчарування. Хоч би що ти робив у своєму житті – годував песиків, саджав сакури, завжди знайдеться той, хто буде тебе цькувати і казати, що ти все робиш погано.
До речі, у історії з комбінезонами теж є ті, хто каже: «Ні, це неправильно, треба вимагати у держави ці комбінезони». Насправді, карантин на багатьох людей одягнув маски, але з багатьох їх зірвав. Круто, що в умовах таких викликів ми можемо побачити, хто ці люди є насправді. Одразу видно, хто готовий допомагати пенсіонерам, малозахищеним, лікарням…
І як ви на таке реагуєте?
За деякий час ти просто нарощуєш товстішу шкіру, вчишся не звертати увагу.
От дивіться, я депутатка обласної ради. Люди, на жаль, не всі знають повноважень депутатів, і хто за що має відповідати. Вони можуть звертатися до тебе з будь-якого приводу у будь-яку годину, хоч серед ночі. Бо вони часто не розуміють, де повноваження органів місцевої влади, де взагалі повноваження уряду. І що депутат – це не поліція, приміром. А коли кожен раз тебе смикають з будь-якого питання, це також вибиває з колії.
Третій момент, всі люди впевнені, що я працюю на зарплаті – а це не так. Їздити на сесії, комісії – все за свої кошти, часто маршруткою, плюс приймати громадян, працювати з різними департаментами. І це все у вільний від роботи і сімейних справ час.
Особливо якщо ти намагаєшся щось відстояти. Наприклад, вибиваєш гроші на школу. Люди впевнені, що тобі за це платять, бо який дурень погодиться робити це все на громадських засадах. Але ні, оплати не має . Великий відсоток людей не вірить в щирість політика будь-якого рівня, в принципі.
Суспільство має дуже суперечливі вимоги до депутатів і депутаток.
Читайте також: Блог Наталії Коваль// Будь депутаткою, казали вони…
Знаєте, я живу своїм звичним життям. Наприклад, їжджу на велосипеді, ходжу в джинсах, кросівках, займаюся бігом… Для більшості людей у цьому є дисонанс: так не може себе поводити депутатка, треба бути у костюмі – інакше ти несерйозна людина. Але для мене відповідати запитам суспільства щодо того, як себе поводити та який вигляд мати – просто нереально.
Але зате у мене в місті відремонтований палац культури, в якому навчається понад 800 дітей, утеплена найстаріша школа – це гроші з обласного бюджету, який ми затверджували на облраді. А ще проведено ремонт лікарні.
А ще я пишаюся тим, що наша фракція в обласній раді провела проєкт про конкурсне прийняття на посаду керівників комунальних підприємств. Рік ми боролися за цей проєкт. Тепер усі керівники повинні йти на конкурс, бо це зменшить корупційну складову.
Чи плануєте ви балотуватися цього року?
Планую, хоча сумніви, звісно, є. Але сумніви – це ж нормально… Я часто чую, що політика – це брудна справа, що в політику не треба йти. Моя думка після 5 років депутатства така: політика є брудною справою, лише якщо вона робиться брудними руками. Чим більше людей адекватних, щирих, відданих буде приходити в цю сферу, тим легше можна бути домогтися змін. Чим більше людей зараз бояться і не хочуть йти в політику, тим важче буде щось змінити взагалі.
50%
