«Жінкам дуже важко в політиці. Я це відчула на собі. Коли дивляться на тебе і називають «лялькою». Можуть сказати: «Ти ж жінка, що ти там розумієш!», або «ти ж жінка, тому надто емоційна». Це дуже неприємно, коли тебе не сприймають як рівну, а сприймають як «ти ж жінку», – каже депутатка Первомайської міської ради Наталія Сабліна.
Ми говорили з політикинею про те, як вона майже рік обіймала посаду секретаря міської ради і чому потім була гучна відставка за власним бажанням; а також про віру в себе, жіночу солідарність і «жіночі крила».
– Із чого почався ваш шлях у політику?
– Я є президенткою благодійного фонду «Сарока», ми займаємося наданням психологічної й соціальної допомоги підліткам і дорослим. У 2014 році я почала багато допомагати хлопцям із АТО, працювала в київському госпіталі. Мабуть, події, які відбувалися на Сході, стали поштовхом, щоб іти в політику. Крім того, захотілося щось змінювати в своєму місті. Мене дуже підтримали друзі, коли дізналися, що балотуватимуся. Я також пройшла навчання у Школі місцевого самоврядування, і це було ще більшим поштовхом, додало мені віри, що я дійсно зможу піти на вибори, бо хочу змін у нашому місті й в країні в цілому.
– Як відбувалися вибори?
– Це був цікавий досвід. Потрібно було обрати партію, щоб це були близькі люди й однодумці. Я провела таке спостереження у місті й почала спілкуватися з партією Блоку Петра Порошенка, йшла від їхньої політичної сили на вибори. Моїм опонентом був перший заступник міського голови. Дуже складно було. Ходила до кожної людини в мікрорайоні, де жила, – від дверей до дверей. Один раз провела зустріч із мешканцями. Мені допомагала моя команда – це п’ятеро моїх подруг. І нам казали: «Дівчата, не цього разу. Ви великі молодці, але не цього разу». Це було дуже неприємно чути. Але сталося так, що на своєму окрузі я з великим відривом перемогла заступника мера, і за кількістю голосів я була третьою чи четвертою в рейтингу партії серед тих, хто йшов у депутатський корпус.
Так я зрозуміла, що людина з простої сім’ї, не маючи матеріальної підтримки, може стати депутатом. Найголовніше – коли в тебе вірять люди. І до речі, коли мене люди питали «Що ти нам зробиш, що ти нам обіцяєш?», то я завжди їм казала, що нічого не обіцяю і нічого сама не зроблю, а от разом ми можемо зробити якісь певні зміни.
– Чи стала вам у пригоді професія психолога?
– Так. Я зараз є тренеркою Академії сильних людей, експерткою з комунікаційних питань та конфліктології. За минулий рік провела, мабуть, близько ста тренінгів. Багато працюю з депутатами, громадськими діячами й діячками, жінками, які хочуть іти в політику, співпрацюю з Міжнародним республіканським інститутом, Національним Демократичним Інститутом, із Інститутом політичної освіти. Фактично, дякуючи професії психолога, я отримала такий своєрідний мікс – психологія з політикою. І вважаю, що немає одного без іншого, все пов’язане.
– Яке співвідношення жінок і чоловіків у депутатському корпусі?
– У нас 12 жінок із міською головою. Одна третина. Але групу «Рівні можливості» так і не вдалося створити. Одного разу запустили, проте вона була ситуативною, трішки попрацювала і все. На сьогоднішній день не функціонує.
– А взагалі жінки підтримують одна одну?
Так, підтримують. Якось розглядали бюджет участі й виявили, що там серйозна корупційна схема. То у нас п’ятеро депутаток об’єдналися в громадське об’єднання. І ми відстояли, зняли два проекти на 400 тисяч гривень. Є з ким об’єднуватися і працювати. Але відверто кажучи, це також ситуативно, тому що партійна приналежність насправді дуже на все впливає. Можливо, якщо б цього не було, рада працювала б ефективніше й злагодженіше.
Читайте також: Депутатка Тернопільської облради: «Щойно стаєш конкуренткою чоловікові – можеш про рівність забути»
– Як вам живеться і працюється в місті, яке очолює жінка?
– Із мером у нас, як не дивно, гарні стосунки. Але буває, не розумію, коли якісь певні роботи не робляться. На сьогоднішній день Первомайськ у дуже поганому стані. Коштів немає, і місто фактично виживає. А Людмила Дромашко у нас уже третю каденцію. Усе залежить від свідомості людей. Вона пройшла в міську раду, бо за неї віддали свої голоси 5 тисяч жителів (а населення міста – 64 тисячі). І це свідчить про рівень підтримки.
– Розкажіть, як вас обрали секретарем міської ради?
– Відверто кажучи, за домовленістю. Потрібно було поставити свою людину – поставили. Із 36 депутатів 22 проголосували за мою кандидатуру. Спочатку всім було комфортно зі мною працювати. Але мені було дуже важко, бо я не знала, що це і як це. Зараз буває жартую і кажу, що всі тоді спали з чоловіками, а я в цей час спала з регламентом, тому що потрібно було багато вивчати, це дуже велика відповідальність. Сьогодні я впевнена в тому, що це було важливе психологічне випробування. Тому що десь всередині був страх – чи впораюся з цим, чи ні. Але через півроку я з усім розібралася, зрозуміла, що і як робити. І це вплинуло на моїх колег, тому що в мене було інше бачення, я багато чого не підтримувала з тих питань, які були спрямовані проти громади Первомайська.
– Тобто ви фактично стали незручним секретарем?
– Так, для своєї партії. Потім я пішла з посади і мене виключили з фракції. Для моїх колег це стало шоком, бо вони вважають, люди дуже рідко йдуть із таких посад. Тому що або ти в системі, або тебе система знищує сама. Ключовим стало те, що я прийшла туди не за статусом і не за посадами, а щоб змінити життя в місті. Але якщо немає співпраці в команді, є непорозуміння, і мені або треба було виконувати все, що мені казали, або втратити свою совість і гідність. Для мене важливіше було залишитися людиною. Тож я вирішила, що краще піти з гордо піднятою головою, ніж потім тебе просто викинуть як… Знаєте, ніби маленьке кошеня. Коли воно не вміє плавати, а його кинули в річку й дали рятувальне коло. Почало пливти до берега, а це коло пробили. Коли кошеня все ж таки вийшло все мокре й брудне, то побачило, що на нього сунуть великі собаки. Мовляв: «Ану спробуй піднімись!». Довго те кошеня сиділо, але сонечко засвітило, обігріло його, собакам набридло сидіти й вони пішли. А кошеня помаленьку вилізло нагору й стало справжньою кішкою, яка може тепер себе захищати. Десь так. Це про моє секретарство (сміється – ред.) і взагалі про політичне життя.
– Перед тим, як ви оголосили про свою відставку, вам погрожували. Чи зверталися ви в поліцію з цього приводу?
– Так, було таке. В поліцію зверталася, але досі справа закрита, ніхто її не розглядає. Був телефонний дзвінок і прозвучало: «Ми тебе просто знищимо». Причиною став мій проект рішення, який був неугодний іншому депутатові. У нас почався конфлікт, а потім ця розмова по телефону. Це стало крапкою. Коли мені зараз кажуть, що я чогось не зрозуміла, мовляв, «ми тебе політично мали знищувати»… Але я відповідаю, що вибачте, але я ж не дівчинка для биття. Коли корупціонери при владі сидять, то їм нічого, а коли людина хоче щось змінити, то її починають просто вибивати. Не було підтримки, не було команди. В іншому випадку можна було б щось змінювати і залишитися на посаді. А так партія мене не підтримала. Було засідання фракції, обговорення. Відчуття було таке, ніби з тебе шкіру здирають живцем. Зрештою, сказали, що дають мені шанс і все таке. А коли я пішла з цього засідання трішки раніше, бо мала справи, то згодом перетелефонували й сказали: «Вибач, але ми тебе виключили».
Читайте також: Юлія Вусенко, Луцька міськрада: «Я не боялася, бо за мною стояло місто»
– У минулому році, коли ходили чутки, що вас призначать на посаду заступниці мера, ви категорично відкинули такий розвиток подій, заявивши, що навіть якщо буде відповідна пропозиція, ви відмовитеся. Чому?
– Тому що я вважаю, що з тією владою, яка є зараз у місті, я не готова працювати. Фактично за два роки я нічого не зроблю, я це розуміла і з впевненістю казала. А заплямувати себе дуже легко. Потім спробуй відповісти людям, коли вони запитають: «Що ж ти ті два роки робила, і так нічого й не зробила?». Я розумію, що змін не буде. Тому що крім заступника нічого не зміниться. Всі люди в цій структурі так і залишаться. А по-друге, дуже важко співпрацювати з міською радою, де постійні конфлікти, агресія і таке інше.
– Ви нещодавно пішли з посади голови міської організації «Сила людей»…
– Так, бо зараз у нас іде перезавантаження, ми хочемо створювати обласну організацію, і я думаю, що буду подаватися на голову. Для цього, згідно зі статутом, потрібно бути простою членкинею партії. Тому я пішла з посади. Якщо мої однопартійці мене підтримають, то я піду на голову обласної організації. Я в цій партії із січня 2017 року. Мені імпонує, що тут є рівність, немає олігархів, кожен має право голосу, в пошані порядність, чесність, відвертість, і сама партія функціонує знизу вгору. Тобто ми вирішуємо, як буде комфортно на місцях. Згори нам ніхто не дає наказів, що робити.
– Як ви ставитеся до того, що в партій починають з’являтися так звані «жіночі крила»?
– Звичайно, позитивно. Тому що жінкам дуже важко в політиці. Я це все відчула на собі. Коли дивляться на тебе і називають «лялькою». Можуть сказати: «Ти ж жінка, що ти там розумієш!», або «Ти ж жінка, тому надто емоційна». Це дуже неприємно, коли тебе ніби розглядають під мікроскопом, не сприймають як рівну, а сприймають як «ти ж жінку». Тому вважаю подібні ініціативи дуже важливими й потрібними.
Читайте також: У Вірменії на програму «Жінки в політиці» витратять понад $1,4 млн
– Ви говорили, що проводите тренінги для жінок, які хочуть іти в політику. Про що ви їм розповідаєте, які поради даєте?
– Першочергово – що вони повинні повірити в себе. Якщо це буде, то потім зміниться ставлення чоловіків. Тому що жінки часто не вірять у себе, вони бояться, думають, що політика – це тільки для чоловіків. Потрібно вірити й працювати, гідно відстоювати свої права. Щоб чоловіки не дивилися на тебе як на лялечку, а щоб вони тебе поважали. Для цього потрібно багато працювати. Коли я тільки прийшла на посаду, про мене говорили, що я лише фарбована блондинка, потім почали казати, що я не продаюся, бо дорого коштую. А на третій рік мене вже почали сприймати як рівну, бо я маю свою чітку позицію, я маю право голосу, і до того, що я говорю, навіть прислухаються інші депутати.
– Чи плануєте знову балотуватися до міської ради, коли будуть місцеві вибори?
– Звісно! Я взагалі планую балотуватися до Верховної Ради. Не знаю, що з цього вийде. Але хочу ще раз довести (мабуть, у першу чергу собі, а вже потім іншим людям), що в житті буває так, що жінка з простої родини, не маючи чоловіка-олігарха, може також бути в політиці, і показати іншим жінкам, що це реально. Треба просто захотіти. Найголовніше – щоб була команда. Якщо є команда, тоді нічого не страшно, бо є підтримка і можна йти вперед, досягати успіхів, і творити зміни в нашому місті й в нашій країні.
Вікторія Кобиляцька,
50%