Головна Статті Наталія Шелестак: Депутатство допомагає ефективніше розв’язувати проблеми

Наталія Шелестак: Депутатство допомагає ефективніше розв’язувати проблеми

9
840

«Якби раніше я зрозуміла, що буду ефективнішою як депутатка, а не як громадська діячка, то пішла б на вибори ще в 2015 році, а не в 2020», — говорить депутатка Львівської міської ради Наталія Шелестак. 

Вона багато років була громадською діячкою, стала співзасновницею організацій «Центр волонтерства та захисту» і «Варта 700». А потім вирішила, що час іти в політику. І не пожалкувала. 

Ми поспілкувалися із Наталією Шелестак про волонтерство й громадську діяльність, про її допомогу діткам із інвалідністю та жінкам, які їх виховують. А також про те, чому вона багато років не хотіла бути депутаткою, і що зрештою змінило її думку.

Через центр для переселенців та переселенок пройшло понад 8000 людей

Ви організовували центр для переселенців та переселенок у Львові. Як вам вдалося зробити це за один день? 

Львів не готувався належним чином до зустрічі людей до початку великої війни. Уранці 24 лютого я розуміла, що місто не зможе швидко зреагувати. Ми з друзями з бізнесу і громадськості ухвалили рішення, що створюємо на базі однієї з фірм колеги центр для допомоги переселенцям і переселенкам. У нашій команді було близько 12 людей та сотні волонтерів і волонтерок. Усі почали швидко скуповувати необхідне. Хтось поїхав за матрацами, хтось — за столами, інші— за побутовими приладами, їжею… Наступного дня ми вже приймали людей.

За рік через наш центр пройшло понад 8000 людей, а на постійному проживанні залишилось 200. Вони живуть в окремих невеличких кімнатах, ми їх працевлаштували.

Наталія Шелестак

Розкажіть, як вирішуєте питання із працевлаштуванням.

Ми запартнерилися з фондом зайнятості. Намагаємося знайти роботу всім. Наприклад, хтось пішов на волонтерський склад працювати, хтось виявився з добрим менеджерським досвідом, тож їх удалося влаштувати на підприємства. Для перукарок знаходили клієнток або працевлаштували офіційно. Освітянкам допомогли потрапити у садочки й школи. 

Через місто за рік пройшло близько 3,5 мільйона осіб. Зараз у Львівській області живуть 900 тисяч переселенців та переселенок. По гуртожитках, квартирах, у родинах і винаймають житло. Львів отримав грант, і місто створює нові модульні містечка. На ці гроші також ремонтують гуртожитки сімейного типу.

У міській раді депутаток нині близько 30%

Ви очолюєте бюджетну комісію в міській раді. Якщо ми говоримо про гендерно орієнтоване бюджетування, чи виділяються кошти на те, щоб зробити місто максимально комфортним для різних категорій населення?  

Я вважаю Львів у цьому плані доволі прогресивним містом. Коли ремонтуємо дороги, робимо хідники за всіма стандартами — щоб було зручно для мам із візочками та для маломобільних людей. Пеленальні столики є в громадських місцях уже багато років. У ЦНАПах, лікарнях і торговельних центрах працюють ігрові кімнати для дитини. Нові вбиральні будують лише за умови, що є кімната з пеленальним столиком.

Читайте також: Гендерно орієнтоване врядування: як рівність робить людей щасливішими

Якщо говорити про безпосередній комфорт жінок, то ми пишаємося нашими пологовими. Вони хорошого європейського зразка. Ось, до речі, на вулиці Пилипа Орлика 24 серпня минулого року відкрили нове пологове відділення, орієнтоване на сімейні пологи. Нова клініка з фаховими лікарями і лікарками, гарними умовами для мами з дитиною, із реанімаційними, нейрохірургією, із сімейними палатами.

Львів поступово отримує жіноче обличчя — дедалі більше жінок керують важливими процесами. У міській раді депутаток нині близько 30%. Раніше цей показник був набагато меншим.

І серед волонтерок теж чимало жінок. Пригадую, на початку великої війни нам потрібно було забирати гуманітарну допомогу, яку європейці звозили в Польщу. На бусах не поїздиш. Треба було їздити на фурах. Чоловіків не випускали, тож три молоді дівчини сіли на фури й почали перевозили гуманітарку на наш склад. У мене є подруга —  колишня поліціянтка Ліля. Вона низенька, її за кермом тієї фури не видно — таке враження, що фура їде сама. Але ЛІля так віртуозно вміє нею кермувати!..

«Віддай його в дитбудинок, ти народиш собі ще, а так тебе кине чоловік»

Ви говорили, що про потреби жінок почали думати, коли у вас народився син із синдромом Дауна…

Так, це був 2004 рік, і я носила абсолютно здорову дитину, а народила дитину з інвалідністю. Тоді мене вразило, що немає жодної служби, яка б допомагала в таких ситуаціях. Ти не знаєш, що далі робити. Здається, що життя зупинилося. Ти не розумієш, що з тобою відбувається. Я достатньо сильна людина, але я не знала куди бігти і як допомогти своїй дитині.

Читайте також: Оксана Драчковська: На виборах я отримала дуже корисний урок

А тут лікарі ще кажуть, мовляв, віддай його в дитбудинок, ти молода, красива, здорова — народиш собі ще, а так тебе кине чоловік. Згодом я дійсно почала спостерігати, що більшість чоловіків іде з родини. Ті, хто не пішов одразу — йдуть пізніше. Жінка лишається з дитинкою, яку не можна залишити саму вдома, у садочку чи школі. 

Мама відбивається від соціуму, не має можливості професійно реалізовуватись і заробляти гроші. Стає заручницею обставин і постійно перебуває вдома на соціалці.

Ідея створити центри для діток із інвалідністю, які давали б можливість розвантажити мам

Як ви вийшли зі стану розгубленості й почали допомагати іншим?

Мені пощастило, бо в мене дуже активна мама і чоловік, який правильно сприйняв ситуацію. Вони дали мені можливість піти на роботу одразу. Я після кесаревого розтину на шостий день уже була в офісі. Моя місія була годувати дитину. І це дало можливість зібратись із думками, не зациклюватися на тому, що сталося. І подумати, що робити далі.

У 2004 році про такі випадки ніхто не говорив і допомоги не надавав. Ми почали їздити в інші держави за досвідом, і своїй дитині дали максимум, що могли. Це була міцна сімейна історія, де всі в родині по черзі долучалися до навчання, соціалізації та реабілітації дитини.

Але насправді таких позитивних історій одиниці. Ось, скажімо, історія моєї помічниці — дуже розумної жінки, колишньої підприємиці. Вона народила двох діток, і одна дитина з синдромом Дауна й зі складною супутньою патологією. Чоловік запропонував дитину віддати в притулок. Жінка на це не погодилася. Через півроку чоловік пішов, згодом померли мама і тато. Жінка залишилася сама. Не могла займатися бізнесом, бо на руках двоє дітей, і одна дитина дуже складна. Коли ми зустрілися, вона була в жахливому стані. 

Завдяки жінкам із такими історіями я зрозуміла, що треба змінювати систему. Так виникла ідея створити центри для діток із інвалідністю, які давали б можливість розвантажити мам. Щоб жінки могли навчатися, працювати, мати час на себе, бо вони не можуть навіть  піти помитися або просто поспати.

Ми почали блокувати проєкти, які були потрібні мерові, і так вдалося зрушити справу з місця

Ви відкрили кілька центрів для дітей із інвалідністю?

Центри були створені пізніше і, звісно, що не лише мною. Сім років тому я, як громадська діячка, прийшла до керівника Львівської обласної ради з готовим проєктом. Він швидко відреагував, облрада знайшли приміщення і педагогів та педагогинь. В області за нашим проєктом відкрилося два заклади — Центр Святого Антонія і Святого Миколая. Заклади приймали діток, які не підлягають інклюзії в школах. Це були діти з такими діагнозами, як аутизм, синдром Дауна, важка розумова відсталість. У середньому там проходять реабілітацію 80 діток. Це допомагає мамам розвантажитися, знайти роботу та налагодити життя, а дітки соціалізуються. Як результат, дуже багато дітей, які, здавалося б, не можуть навчатися в інклюзивних класах, починають ходити в спеціалізовані школи. Після таких чудових результатів виникла також ідея професійної підготовки.

Ми почали деяких дітей водити в кулінарне училище. Виявилося, що вони швидко вчаться готувати. Так само вони добре шиють, бо їм цікава монотонна робота. Їм також дуже подобається займатися флористикою — складати букети, доглядати за рослинками. У центрах вивчаються схильності дитини і пропонується батьками, чим ця дитина може займатися. 

Наприкінці 2020 року на сесії міської ради, коли я вже була депутаткою, нам вдалося пролобіювати утворення такого центру комунальної власності. Однак цей проєкт блокували чиновники — то приміщення не знайшли, то грошей… Нарешті в 2022 році вже все знайшли і заклали кошти. Але сталося вторгнення. Проєкт тихо призупинили. Мовляв, це зараз не на часі. 

Як це — не часі? Якщо ми продовжуємо жити, то так, нам стало важче, але дітям із інвалідністю значно складніше. Вони важче переносять тривоги, переміщення в укриття (особливо дитина з аутизмом). Звісно, що це все відобразилося на здоров’ї їхніх мам. У червні, коли я порушувала це питання, мені відповіли, що мовляв. депутатський корпус тепер нічого не вирішує.

І тільки восени ми почали блокувати проєкти, які були потрібні мерові, і так вдалося зрушити справу з місця. На початку березня центр нарешті відкриється. Зараз ми доробляємо ремонт, залучаємо донорів, і в нас уже є укомплектований штат.

Досі вважаю, що нам не вдалося реалізувати навіть половину задуму під час реформування поліції

Ви брати участь в реформі патрульної поліції в 2014-2016 роках. На що впливали та чого прагнули?

Так, я була в команді, яка напрацьовувала реформу поліції у пілотному проєкті на Львівщині. Наша команда мала американських і грузинських радників та радниць, які ділилися своїм досвідом. Я працювала на всіх етапах створення: у комісії, де обирали спочатку викладачів, а потім самих патрульних. Такої кількості вмотивованих молодих людей я ніколи не бачила. Коли ти не розумієш як обирати, бо вони всі фантастичні.

Я вірила, що все вдасться. Попри супротив керівництва, я розуміла, що є всі шанси зламати системі хребет. І досі вважаю, що нам не вдалося реалізувати навіть половину задуму, але в будь-якому випадку — це успішна реформа.

Що саме не вдалося реалізувати?

Багато чого. Усі, кого конкурсна комісія вигнала з міліції, і кого не взяли в поліцію, згодом повернулися. Як юристка я це передбачала. Ми доводили тодішньому міністрові, що потрібні зміни в нормативно-правових актах, але чомусь він «не почув» наших доводів на початку реформи. Тож, на жаль, тотальне оновлення кадрів не відбулося. Повернення не найкращих знижувало мотивацію тих, хто прийшов і хотів щось змінювати. 

Я спочатку не розуміла, навіщо мені це депутатство

Ви довгий час були громадською діячкою. Коли зрештою вирішили піти в депутатки?

Мене з 2014 року переконували, що я мушу йти в депутатки, але це викликало якийсь внутрішній спротив. Коли казали, що я зможу робити більше, то відповідала, що все, що мені треба, я і так зроблю. Не розуміла, навіщо мені це депутатство — додаткова відповідальність при шаленій завантаженості в громадській діяльності і в бізнесі.

Я змінила думку 2020 року. У березні почалася пандемія ковіду, і я побачила, що влада гальмує. Ми, волонтери й волонтерки, шукаємо ковідні костюми, забезпечуємо лікарні, організовуємо пошиття костюмів, захисних масок… У якийсь момент прийшло усвідомлення, що якби я була в міській раді, то змогла б вирішити низку питань швидше й ефективніше. Не кинула б на плечі людей цю проблему.

І якось я сиділа на онлайн-зустрічі зі своїми друзями з громадського сектору, і ми вирішили, що створюємо політичну партію «Варта». Зібрали однодумців, і я очолила обласний осередок. Бо я точно не пішла б у жодну партію, яка тоді існувала. 

Ми все дуже швидко зробили. Хоча в нас ніхто не вірив. Мовляв, як це — за кілька місяців до виборів створили партію і хочуть із нею зайти?! Але наша партія була створена з активістів і активісток, які працювали в регіоні в громадському секторі. І ми таки зайшли в міські, сільські та селищні ради на Львівщині й Прикарпатті. 

Одним дзвінком в адміністрацію району ти можеш вирішити питання, яке не вирішувалося кілька років

Що після цього змінилося?

Депутатство дозволило мені зробити більше хороших справ і швидше реалізувати ідеї. Раніше як громадська діячка я стукала в усі двері, депутати наче погоджувалися допомогти, але далі просуватися було складно. Тому знову мала ходити, всім вклонятися й казати: «Давайте, будь ласка, ось це зробимо».

Зараз простіше, бо я знаю, на що є гроші, що я можу реалізовувати, а що ні. Я розумію, де який чиновник що заблокує, тож намагаюсь все прораховувати, щоб відбити бажання блокувати той чи інший мій проєкт.

Читайте також: Депутатство як бонус: що стає в пригоді жінкам, які волонтерять?

Ясна річ, що ми все-таки перебуваємо в політичний опозиції до мера і його фракції. Нам часто блокують хороші ініціативи. Наприклад, той же центр можливостей для дітей із інвалідністю.

Не можу сказати, що мені легко, але це мене не зупиняє. Навпаки — дуже часто підстьобує. Я пишаюся, що вдається розвивати медицину у Львові. Значну частину проблем міська влада може вирішити. Було б бажання. Ресурси та можливості є, але люди навіщось мусять пройти всі кола пекла. Мене це так дивує. 

Але зрештою я тішуся, що моє депутатство допомагає розв’язувати проблеми громади швидше й ефективніше. Коли одним дзвінком в адміністрацію району ти можеш вирішити питання, яке не вирішувалося кілька років. Так само депутатство допомагає переконувати колег у важливості тих чи інших проєктів, допомагає шукати й знаходити ресурси.

Арсенія Калинець

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті