Неля Васюта – депутатка Львівської міської ради від партії «Варта». Вона родом із села Вовків Пустомитівського району, що на Львівщині. Закінчила ЛНУ імені Івана Франка за спеціальністю «Політологія». Нині очолює «Центр допомоги сім’ям учасників АТО» при «Народній Самообороні» Львівщини.
Ми розмовляли з Нелею про її шлях із політологинь у політикині, а також про те, що найважче в депутатстві, як собі давати раду, коли стикаєшся із гендерною нерівністю та сексизмом і що дає сили рухатися вперед.
«На своїй першій роботі я роздавала листівки за одного з кандидатів у народні депутати»
– Наш випуск був одним із перших на філософському факультеті. Кафедра політології тоді була новою. Коли ми з одногрупниками прийшли і нам розповіли, які дисципліни вивчатимемо, чим можемо займатися у майбутньому, я зрозуміла, що для мене це дуже цікаво. Із задоволенням провчилася всі роки і закінчила магістратуру. У моєму дипломі зазначено, що я політолог, викладач політології.
Серед викладачів були ті, які консультували політичних лідерів, партії, політичні штаби. І вони розповідали про практичний досвід виборчих кампаній. Про те, як відбуваються справжні політичні процеси. Нам викладали теоретичну політологію і практичну. І те, що практична мало схожа на реальне життя, я зрозуміла на другому курсі, коли почала підпрацьовувати.
На своїй першій роботі я роздавала листівки за одного з кандидатів у народні депутати. У 2002 році була спостерігачкою на виборах від Комітету виборців України. Мені це було дуже цікаво, я вивчала законодавство, виборчу систему, яка була на той час. Після цього дуже рвалася працювати у виборчі штаби.
Ким ви себе бачили у професії?
Працівницею виборчої кампанії. Це було складно описати, бо навіть коли знайомі запитували, ким я буду, виникала довга пауза. До того ж, не лише у мене, а у всіх одногрупників. Ця професія була новою. Тоді було дуже мало політологів чи політичних експертів. Двадцять років тому політтехнологи або приїжджали із-за кордону, або це були люди, які десь вчилися, щось поєднували для себе.
Найкращим продуктом політтехнології тоді була кампанія Юлії Тимошенко – лідерка, яка будувала свою виборчу кампанію, користуючись багатьма науковими підходами. Її програму ми часто розбирали.
«Викладачі вчили, що нам не треба йти в політику»
– Пам’ятаю, як на третьому курсі я писала курсову, і матеріалів по політичній науці не було взагалі. Ми мали примітивні підручники, у яких була історія, філософія, психологія… Усе, крім політології. У 2004 році я зі своїм майбутнім чоловіком, який тоді був моїм одногрупником, поїхали в Польщу на навчання у Варшавський університет. Там ми зайшли у звичайну книгарню і я запитала, що в них є про трансформацію політики. Мені показали цілу поличку з книжками польською мовою по трансформації політичної системи після комуністичного періоду. Нас розділяло кілька років, але поляки встигли дослідити і написати роботи та втілити їх у життя.
Читайте також: Індекс гендерного розриву в країнах ЄС: що показав 2021 рік
Ми всі хотіли працювати десь «у полі». А наші викладачі вчили, що нам не треба йти в політику. «Ви функціонери політичних штабів, ви працюєте, ви гвинтик механізму, ви мозок, ви продукуєте політику, але ви не політики», – так нам говорили.
– І тут 2004 рік, назріває революція, ми всі це відчуваємо. Політичне прогнозування, моделювання – це ціла наука. Тоді я працювала в команді політичної сили, дотичної до «Нашої України».
Пригадую була складна ніч підрахунку голосів, коли вимикали світло, а не було ж смартфонів, ми слухали радіо, чули, що по всій Україні відбуваються якісь рухи. Голову дільниці вивозили на каталці, бо їй стало зле, тиск піднявся. Темна дільниця, де немає світла, але треба рахувати голоси. Ми з подругою тоді були дуже активними, ще доєдналися люди, і ми відстояли кожен голос за Ющенка. Тоді це було небезпечно. Ми чекали ранку, щоб вийти з дільниці, бо боялися йти – під дільницею тоді стояли якісь люди в шкірянках. Зранку я йшла на пари, адже не могла пропустити. Викладачі негативно ставилися до нашої участі у виборчих кампаніях. Вони радили спостерігати і аналізувати. Але мені цей дух і момент участі були дуже цікавими.
Хто вас підтримував? Чи говорили: «Навіщо тобі це потрібно, ти ж дівчинка?»
Батьки мене завжди підтримували. Я у них одна і росла в тепличних умовах. Але мама говорить, що вони завжди були переконані, що все вийде. Тато був депутатом першого демократичного скликання Пустомитівської районної ради. Пам’ятаю, як він прийшов додому, ще я була маленька, сів біля мене і каже: «Україна є. Я її депутат». Тоді 10 чи 11 тисяч за нього проголосувало. Тато, маючи вищу освіту, не був партійним, комуністом. Він говорив: «Я дочекався свого часу, став депутатом у своїй країні».
«Ті жінки, з якими я працювала – сильні, розумні, успішні»
Як далі розвивалася ваша кар’єра?
У 2006 році я стала помічницею депутата міської ради, а до цього два роки працювала у штабі. Зараз цей депутат мій колега – Валерій Веремчук.
Чи тоді відчувалася гендерна нерівність?
У команді з Валерієм мені завжди було комфортно працювати. З іншими траплялися різні моменти. Наприклад, коли готували кампанію 2006 року, під час звітної конференції політичної партії з’їхалися поважні пани з районів. Ми, дівчата, реєстрували всіх, хто прийшов на цю конференцію. А потім до мене з подругою підійшов один депутат і каже: «Дівчата, ми там привезли все на канапки, потрібно мастити на фуршет, який буде після конференції». Я пояснила, що є делегаткою конференції і мені цікаво слухати, а не канапки мастити. «Ви, коли збиралися робити канапки, то на кого розраховували?», – питаю. А він: «На вас і розраховували, для того вас і включили в перелік кандидатів». На фуршет мене тоді не запросили. Якось на одній конференції з гендерної рівності я розповіла цю історію, і дівчата говорили, що це стандартна ситуація. Я тоді справді не хотіла такого – ані канапки мастити, ані каву робити.
Читайте також: Місцеві вибори-2020: Сексизм як елемент «чорного піару»
Але були й інші чоловіки. Я ж теж починала з меншого – і секретаркою була, і каву теж доводилося робити. І якось один досвідчений, старший чоловік сказав: «Нелю, ти знаєш, наш час проходить. Це зараз ти робиш каву, а через десять років, будеш на моєму місці». А я тоді відповіла: «Не знаю, що має статися в світі, щоб ви допустили жінок. А ще й таких, як я, які не мають ресурсу, бізнесу». Його слова я дуже часто згадую.
Як змінювалася роль жінок у політиці за вашу робочу практику?
Жінки багато над собою працювали, багато до чого доклалися. Ті жінки, з якими я працювала – сильні, розумні, успішні. Вони довели, що і жінки мають право будувати політику. Насправді, цих жінок не так вже й багато було. Йдеться не лише про велику політику, а й про місцеві ради. Але якщо жінка фахова, чоловік перестає сприймати її за статтю, а дивиться як на експертку.
«Я отримувала багато хейту, нерозуміння і засудження»
Чи сприйняття чоловіками жінок у політиці змінилося?
Дуже змінилося. У мене ще був випадок у 2006 році. Тоді мій чоловік працював в обласній адміністрації. Його керівник, досить потужний політик, говорив: «Ти добре подумав? Біля тебе дуже амбітна дівчина, і вона тобі не підходить». Ми зустрічалися, а йому казали, щоб він не зв’язувався з дівчиною, яка хоче бути політикинею. Михайло мені це розповів, він тоді був у шоковому стані. Ми обоє звели до мінімуму спілкування з цією людиною, хоча на той час він для Михайла був дуже авторитетним.
Такі історії часом трапляються. Наприклад, на навчання чи в різні поїздки відправляли частіше чоловіків, навіть коли я мала більше досвіду.
Раніше ж не було такого поняття як «сексизм». І коли ми говорили про гендерну рівність, тоді в людей були мінімальні знання. Ніхто не розумів, що гендер – це ширше поняття. Коли я стала дружиною і мамою, почала більше займатися громадською діяльністю, це також не віталося. Навіть жінками. Я отримувала багато хейту, нерозуміння і засудження від жінок. Вони мені казали: «Ти мама, навіщо ти сюди ходиш?», «Ти прийшла з дитиною, і що ти робиш для неї доброго?». Навіть у волонтерських колах мені говорили, що я повинна сидіти вдома, чекати чоловіка. А я пояснювала, що чекаю чоловіка, але якщо сидітиму вдома, то псуватиму дитині психіку, бо постійно плачу, накручую себе.
Ось тоді я зрозуміла, що це точно не моя історія – сидіти вдома і чекати змін. Не випадково я долучаюся до різних активностей, революцій, у війну моя сім’я теж зробила свій внесок.
Потрібно давати відсіч і прямо говорити: «Ти сексист!»
Часто жінки сексизм сприймають за комплімент чи знаки уваги… Що з цим робити?
Думаю, що комплімент і так званий комплімент із сексистським підтекстом дуже відрізняються. У мене вже рік є відчуття, що я у акваріумі. Ти постійно повинна дивитися в усі боки і ніколи не можеш розслабитися. Тому, коли тебе хочуть знецінити чи вколоти, це дуже помітно. Потрібно давати відсіч і прямо говорити: «Ти сексист!». Коли я вже отримала мандат, мій колега дозволив собі сказати, що якби мій чоловік не заніс грошей, я би ніколи тут не сиділа. Для мене це був удар. Я все йому в очі сказала. Він бачить все дуже вузько, а насправді все змінилося.
Жінкам потрібно відвойовувати своє. Колись жінки, які боролися раніше, відвоювали для нас наші місця. Ми маємо виховувати, пояснювати. Насправді, це робота жінок – вчити чоловіків. У мене росте син, і я зараз в нього вкладаю такі принципи. Я б хотіла, щоб він виріс як тато, а може і кращим. Бо мій чоловік – унікальний приклад того, як чоловік може ставитися до жінок і в сім’ї, і на роботі. Я би хотіла, щоб мій син на рівні сприймав дівчат, розумів їхню роль.
Читайте також: Сексизм і традиції совдепу в міській раді
Та чоловіки теж за останні роки дуже змінилися. Політики ж завжди на виду, тому вони навіть побоюються зараз проявити якусь неповагу. У самій територіальній громаді цього залишається дуже багато, але у Львові все змінилося.
Чи ви емоційна людина?
Дуже емоційна з дуже великим рівнем емпатії. Насправді, це дуже шкодить і я з цим борюся, вчуся керувати емоціями. Коли мені кажуть, що «не приймай близько до серця», це не працює. Якщо я бачу несправедливість тоді, коли сама дію чесно, то мушу для себе знайти пояснення, чому я тут.
Політика насправді – це ще гірше, ніж виглядає зовні. Це я зрозуміла, коли отримала свій мандат і побачила все зсередини. Дуже часто відбувається вигорання, емоційний відкат. Ти комусь допомагаєш, робиш щось хороше, відчуваєш натхнення, а потім стається якийсь факап, підстава, брехня. Треба собі пояснити, для чого ти тут.
«Я пішла в політику тільки тому, що мене підтримав і переконав чоловік»
У такому разі, для чого ви йшли у депутатки?
Я пішла в політику тільки тому, що мене підтримав і переконав чоловік. Хлопці з команди «Варта» зверталися до мене двічі. І коли зрозуміли, що відмовлю і втретє, вони подзвонили до Михайла, попросили мене вмовити. Михайло дуже мене переконував і таки знайшов аргументи, щоб я погодилася. Цю кампанію для себе я не проводила так активно, як допомагала іншим кандидатам. Я була дуже засмучена і змучена тим, що помер мій тато.
Якими аргументами чоловік вас переконував?
Хлопці з «Варти» говорили: «Ми знаємо Нелю і хочемо, щоб це було її місце і нам дійсно треба таких людей в команді. Ми хочемо таку політичну команду, яка нестиме цінності, які несе Неля». Михайло мені пояснив, що когось точно знайдуть на моє місце, але якщо так просять і наполягають, напевно, це мій шлях.
«Сьогоднішній урок – мушу навчитися планувати так, щоб не заганяти себе»
Що вам дає сили працювати?
Сім’я. Минулий рік видався дуже складним емоційно, фізично. У мене був депресивний стан. Але ще до того у нас в сім’ї була домовленість. Чоловік після повернення з війни починав власну справу, а я пішла у волонтерство, тобто не заробляла гроші. До минулого року чоловік робив кар’єру, а потім сказав мені: «Ти почекала, тепер твоя черга. Прийшов твій час, ти йдеш і працюєш».
І зараз частину моїх обов’язків він взяв на себе, робить дуже багато того, чого не робив останні роки, повністю переформатував свою роботу. Ще розумію, що якби не волонтерство, то я би кидалася в крайнощі. Війна насправді розставила все по місцях. Вона показала, наскільки це велика робота – узгодити всі процеси. Але партнер має бути адекватним. Достатньо сісти і один раз поговорити.
У чому ви змінилися за цей рік і який урок для себе винесли?
Уроки насправді є щодня. Я аналізую кожен день і за можливості проговорюю з чоловіком. Сьогодні зрозуміла, що мені потрібно змінити пріоритети, бо зараз все так не працює, як працювало пів року тому. Справ більше, дзвінків більше. А крім того, що я депутатка, я ще мама і донька. Я дуже люблю волонтерство і не хочу його покидати. Кожен день вчить чомусь. Тому сьогоднішній урок – мушу навчитися планувати так, щоб не заганяти себе.
Також я стала менше довіряти людям. Точно зняла рожеві окуляри, що їх мені вдягнуло волонтерство, яке свого часу стало для мене реабілітацією.
«Чоловікам потрібно готуватися і розширювати місце для жінок»
Які маєте прогнози щодо жінок у політиці?
Участь жінок збільшуватиметься. Чоловікам потрібно готуватися і розширювати місце для жінок. У Львові так склалося, що жінкам довіряють керівництво у різних сферах, але загалом у політиці є люди, з якими доводиться працювати через силу. Коли я емоційно згасаю або мене дуже вибиває несправедливість, я нагадую собі, що потрібно вставати, одягати усмішку і йти. Це завжди трохи компроміс із совістю. Але по-іншому не буде ніяк, бо всі різні.
Чи є для вас взірець у роботі?
Важко сказати. Рік тому я би назвала кількох людей, зараз все змінилося, я змінилася. Зараз я бачу, що маю знайти власний шлях і свою модель. Якщо це потрібно. Бо, може, й не потрібно.
Якими ви бачите результати своєї роботи через чотири роки?
Я дуже часто саме себе це питаю, але не маю однозначної відповіді. Завжди, коли далеко собі щось загадую, воно так не стається. Я хочу, щоб коло людей, яке мені довіряє, збереглося. Не хочу втратити довіру людей, яких найбільше ціную. Хочу, щоб люди, які зі мною зараз працюють, підтримують мене, через чотири роки також казали, що їм за мене не соромно.
Дар’я Бура
