«Ізраїльтяни кажуть: «Ми змінили ставлення людей до війни, навчили їх не жити постійно в стресі, а сприймати ситуацію, як є», – говорить міністерка у справах ветеранів Оксана Коляда.
Її посада саме покликана навчити людей жити без стресу: одних – повернувшись із війни, інших – із повагою та увагою ставитися до тих, хто повернувся.
Про те, що вже вдалося зробити на посаді, про роботу із ветеранами та суспільством, а також про гендерну рівність ми поговорили з очільницею Мінвету Оксаною Колядою.
Оксано, розкажи, як ти опинилася в політиці?
Я не є політиком, хоча зараз і обіймаю політичну посаду. Я вважаю себе чиновником, людиною, яка свідомо погодилась на таку посаду з огляду на те, аби отримати певні інструменти для впровадження того, чим я займалася ще під час своєї служби в армії.
Як почуваєшся в колі тих, хто зараз є новими політиками?
Абсолютно спокійно. Я завжди розглядаю людей, які знаходяться нагорі і з якими мені доводиться співпрацювати, як певні інституції. Інститут президентства, наприклад. Адже президент – людина, яка займає найвищу посаду в державі, і яка може системно реалізувати або дати зелене світло, зокрема, і моїм напрацюванням у ветеранській політиці. Точно так само і прем’єр. Від того, як я ефективно співпрацюю із будь-яким міністерством чи очільником міністерства – чи то охорони здоров’я, чи то фінансів, чи то соціальної політики, чи з Офісом президента, – залежить те, наскільки ефективно мені вдасться впровадити системні зміни в державі.
А ти колись мріяла стати міністеркою?
Якби тоді, коли я служила в ЗСУ, мені хтось сказав, що я очолюватиму Міністерство у справах ветеранів, я б ніколи не повірила. Є якісь певні етапи в житті, коли ти робиш те, що тобі подобається, коли віриш в те, що робиш, і це якось поетапно веде тебе до вищих щаблів.
У твоїй біографії служба в МВС, потім у ЗСУ – стереотипно прийнято у нашому суспільстві, що це не жіноча справа. Чи ти відчувала колись гендерну дискримінацію, працюючи у силових відомствах?
Це радянський підхід, який потрібно вибивати з голів наших очільників силових відомств, про те, що жінці не місце в силових структурах. Скажу так: він був і досі є. Я вважаю, що у справи немає чоловічого чи жіночого обличчя. Є лише професійні якості. Наприклад, коли я служила в Міноборони, обіймала посаду керівника управління, я була єдиною жінкою-керівником структурного підрозділу в званні. Була ще одна керівниця департаменту внутрішнього аудиту і контролю, але вона була цивільною, а я була єдиною жінкою-полковником, яка очолювала структурний підрозділ. Звісно, був період, коли доводилося доводити свою професійність, але потім сприймали на рівних. Зокрема, так було, коли я поїхала працювати заступником командувача АТО. Ніхто не міг зрозуміти, чому це вона собі вирішила з Києва приїхати і з нами тут працювати. А в мене було просте завдання – я запровадила курси для журналістів, мені хотілося зрозуміти, запрацює воно чи не запрацює.
Міністерство у справах ветеранів створили минулого року. Розумію, що так не буває, що сьогодні створили, а завтра вже вирішили всі проблеми. Та все ж, назви успішно впроваджені проєкти.
Я була в команді на етапі роботи проектного офісу, коли тільки говорили про те, що в Україні має бути міністерство у справах ветеранів, що війна виявилася затяжною, і нам доведеться працювати з людьми, які повертаються з війни. Я на той час займалася комунікаціями в Міністерстві оборони, ми збирали команду, їздили областями, збирали ветеранську спільноту, яка тоді – у 2017-2018 роках – була здебільшого налаштована негативно щодо ідеї міністерства ветеранів. Вони не розуміли, чим ми будемо займатися, мовляв – чергові чинуші-корупціонери… Першою нашою перемогою стало те, що ми з опонентів зробили партнерів. Коли ми створили міністерство, то сказали: «Хлопці і дівчата, ми створюємо Раду ветеранів. Будь ласка, ветеранська спільното, це ваше міністерство, і ми нічого не робитимемо для вас без вас». Це наш принцип, і ми ним керуємося досі. Так ми інтегрували всіх у нашу діяльність.
За час нашого існування маємо купу напрацювань завдяки самим ветеранам. Наприклад, ми визначали стратегічні цілі, які прописали в програмі діяльності уряду. Їх дві: ціль, спрямована на реінтеграцію ветерана до мирного життя, а також ціль, спрямована на питання вшанування, формування образу бійця. Перша включає медичну, соціальну та професійну адаптацію, роботу з родинами, відкриття власної справи – все, що може допомогти ветеранам повернутися до мирного життя.
Друге питання – вшанування наших захисників, починаючи від церемоніалу вшанування загиблих до формування образу ветерана.
Коли ми провели дослідження, зрозуміли, що 49% опитаних ветеранів відчувають упереджене ставлення до себе в суспільстві. І це підтверджує те, що ми повинні працювати з суспільством якраз на формування образу ветерана і над питанням престижу військової професії.
Читайте також: Оксана Коляда: Що менше людей зі статусом «переселенець», то ефективніше ми працюємо
Понад 30% опитаних сказали, що вони отримують неякісну послугу від держави, отримують її невчасно або взагалі не отримують.
Тут підтверджується наш напрямок щодо роботи реєстру і онлайн-платформи. Ми максимально маємо зменшити контакт «ветеран – держава» через людський фактор.
50% опитаних ветеранів не вважають, що їм потрібна психологічна допомога, але 50% з них переконані, що побратиму або посестрі таки потрібна психологічна допомога. А отже, ми праві щодо інформаційної кампанії, скерованої на розвиток культури роботи з психологом. Також ми розвиваємо роботу за принципом «рівний рівному», коли ветерани не хочуть працювати з психологом, а з побратимами спілкуються охоче.
Ми зосереджуємо увагу на відкритті ветераном власної справи. Найближчим часом запрошуємо хорватських колег, які мають державну програму підтримки ветеранських бізнесів. У суспільстві прийнято купувати насамперед те, що зроблене ветеранами, а потім уже брати до уваги продукцію інших компаній.
У нашому дослідженні зазначено, що ветерану чи ветеранці важко повертатися в колектив, в якому вони працювали до війни. Їм краще розвивати власну справу, займатися чимось індивідуально.
Міністерство має займатися розробкою ветеранських політик. Якимись системними речами, які могли би забезпечити всі їхні потреби – починаючи від отримання путівки в санаторій, закінчуючи можливістю отримання іпотеки на забезпечення житлом. Заради цього ми прагнемо прийняти закон, який змінює філософію ставлення до ветеранів: ветеран – це не проблема для держави, а її перевага.
В одному з інтерв’ю ти сказала, що у нас зараз є 16 тисяч жінок-ветеранок. Чи є особливі напрямки роботи міністерства саме з жінками?
Якщо говорити про жіночі рухи, то жінки-ветеранки значно активніші за чоловіків. Вони швидше консолідуються, швидше пишуть проєкти. Є окремі ветеранки, які активно працюють у регіонах. Аня Ілющенко, яка живе в Одесі, зібрала дівчат-психологів, Віка Шинкаренко з Рівного увійшла до нашої Ради ветеранів…
Чи є якісь гендерні виклики перед Мінветом?
Абсолютно немає. Думаю, країна вже перейшла на той рівень, коли немає гостроти гендерного дисбалансу. У нас у Кабміні 30% жінок від всього уряду. В нашому міністерстві є і хлопці, і дівчата. Мені здається, у нас команда 50х50.
Як на мене, проблема в іншому: згідно з дослідженням Мінсоцполітики, більшість непрацюючих у нас – це жінки, мами з дітьми, бо немає дитячих садків, немає можливості встановлювати гнучкий графік, щоб мама могла спокійно працювати. Це загальнодержавна проблема.
Щодо твоєї попередниці Ірини Фріз – у неї була вагома ветеранська підтримка. А наскільки цю підтримку відчуваєш ти?
Я відчуваю підтримку завжди. Для мене найвища оцінка, коли я зустрічаюся з ветеранами, а вони кажуть: «Це наш міністр». Оце «наш» – завжди дає змогу відчувати, що ми робимо спільну справу. Звичайно, є і критика.
Колись я їздила вивчати досвід британського інформаційного центру, коли ще служила в ЗСУ. Британці сказали важливу річ, що вони ніколи не реагують на критику, а просто якісно працюють і розповідають про те, що вони роблять. Вони вважають, що реагування на критику забирає забагато часу і ресурсу. Тому в якийсь період я просто припинила читати коментарі у фейсбуці. Я можу написати пост про нашу роботу, але ніколи не читаю коментарі. Бо починаю реагувати емоційно, багато переживати. Це вибиває з колії, втрачається час і нерви. А нащо?..
Оксана КОЛЯДА народилася 4 вересня 1980 року у Волочиську Хмельницької області. Закінчила Львівський державний університет внутрішніх справ. Служила в Міністерстві внутрішніх справ України, зокрема у 2013-2014 роках очолювала пресслужбу МВС. У 2015-2017-му служила в ЗСУ, обіймала посаду начальниці управління комунікації та преси Міністерства оборони України. Започаткувала перші в Україні курси навчання та акредитації військових журналістів. Засновниця регіональних військових пресцентрів в Авдіївці та Сєвєродонецьку. Протягом трьох місяців 2017 року була заступницею Командувача АТО. У березні 2019 року призначена на посаду заступниці міністра у справах ветеранів, з серпня 2019 року – міністерка у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України.
Дар’я Бура, для 50%
