Оксана Піцик уперше стала головою Смідинської громади, коли їй було 30 років. Не одразу її сприйняли серйозно, а в деяких владних кабінетах навіть дивилися як на… дитину, загублену серед дорослих. Але жінка роками праці довела, що може очолювати громаду й давати собі раду з викликами, яких не очікував ніхто.
Ми поговорили з Оксаною Піцик про її шлях у громадську активність та політику, перші місяці повномасштабного вторгнення і про те, як жінка мусить жертвувати чимось, щоб побудувати кар’єру.
«Завжди вважала, що реалізувати себе можна тільки в місті, але я дуже помилялася»
Оксана Піцик народилася в селі Смідин на Волині. У її сім’ї було шестеро дітей. Спочатку вчилася в сільській школі, але у старших класах перейшла у природничий ліцей у Луцьку.
«Це була дуже важлива історія мого життя. Я застала Помаранчеву революцію в Луцьку, пам’ятаю, як ми в 10 класі втікали на неї».
Далі Оксана навчалася на біологічному факультеті, вийшла заміж і повернулася в рідне село. У декрет.
«10 років прожила в Луцьку і поверталася в село… Я думала, що світ для мене закінчився — ну от і все, а я ж мріяла гори звернути. Завжди вважала, що реалізувати себе можна тільки в місті, але я дуже помилялася. Реалізувати себе насправді можна будь-де. Не існує ідеальних умов чи ідеального часу», — впевнена Оксана.
Читайте також: Юлія Городчаніна: Як не дивно, з ейджизмом стикаюся частіше, ніж із сексизмом
Коли настав час шукати роботу, це виявилося не так просто. Оксана хотіла працювати вчителькою — за фахом. Але місць у школі не було, пропонували 0,25 ставки на іншому кінці району, але вся зарплата йшла б лише на транспорт, тому жінка відмовилася. Врешті знайшлося декретне місце педагога-організатора в місцевій школі:
«Я завжди мріяла стати вчителькою. Моя перша вчителька стала прикладом — це була справді людина з покликанням. Моя мама часто згадує, що я в дитинстві казала: «Якщо я не буду вчителькою, то вже буду починати плакати». І я таки стала нею».
Тож Оксана працювала зі школярами — створювала разом із ними проєкти, згуртовувала їх.
Очолила громадську організацію
На батьківських зборах у садочку, куди ходили Оксанині діти, батькам якось запропонували створити громадську організацію:
«Відверто скажу, я тоді нічого не знала про це. Треба було трьох людей: обрали секретаря, бухгалтера, а голову обрати не могли. І сидить нас 40 батьків, хтось розглядається по залу й каже: «О, хай Оксана буде». А я ж завжди активна, нового ніколи не боялася. То й погодилася».
Організацію створили 2015 року для проєкту з утеплення та заміни даху в дитячому садку. Бюджет був колосальним — 400 тисяч гривень. Більшість суми давали з ООН, а 5% мав бути внесок місцевих — це 15 тисяч гривень. Тож Оксана з командою ходили від хати до хати, щоб зібрати ці кошти.
А восени були вибори сільського голови. І новообраний голова не був позитивно налаштований щодо місцевих активістів та активісток, адже після ремонту дитсадка Оксана не зупинилася — почала влаштовувати толоки з однодумцями, прибирати село. Натомість чула, що «страждає дурницями», мовляв, немає чим зайнятися.
Та невдовзі в країні розпочалася реформа децентралізації й наближалися нові вибори. Колеги Оксани та народний депутат зі Смідина заохочували її подати свою кандидатуру:
«Народний депутат сказав: «Уявімо, що Смідин — це маленька Україна, і якщо вдасться тут щось змінити, значить і в країні можна». Це була дуже смілива фраза, я в неї не дуже вірила спочатку і довго вагалася. Але я така трошки авантюристка, то й подумала — головою громадської організації стала, чому б не побути головою громади?!»
Голова громади в 30 років
Оксана наважилася й отримала підтримку на виборах у 2017 році — і очолила Смідинську громаду. На той час їй було 30 років. Попереду — багато перешкод і багато нового. Адже громада маленька і не всі вірили, що вона встоїть, як не вірили і в новоспечену голову:
«Коли я заходила в кабінети, то мене всі сприймали як дитину, яка заблукала. Чоловіки, голови інших громад, не сприймали мене за рівну. Місцеві мешканці казали, що я не можу бути їхньою головою, бо як це — маленька худенька жінка, бути такого не може».
Та Оксана Піцик попри все напрацьовувала свій авторитет, адже вірила, що люди — це про якості, а не про зовнішній вигляд. Досвіду роботи у владі жінка не мала і спочатку вважала це своїм недоліком. Але перетворила його на перевагу — адже могла будувати процеси одразу по-новому. Каже, що перебудовувала відділи, якщо старі не працювали, об’єднувала працівників за кабінетами так, щоб потрібні фахівці могли одночасно вислухати історію людини, що прийшла на прийом, тощо. У 2020 році були нові вибори, і Оксана не дуже хотіла брати в них участь, адже темп останніх двох із половиною років був шаленим. Але в селі лишалася проблема, яка бентежила її. Тож Оксана пішла й на наступні вибори, де отримала 70% підтримки:
«У нас забрали всіх лікарів із громади, і стояла просто порожня амбулаторія», — розповідає про свій головний виклик Оксана.
Та вже 2022 року лікаря знайшли і амбулаторію відкрили. Саме це приміщення згодом стало прихистком для переселенців із Бахмута, Кремінної, Запорізької області. Адже найбільші виклики були ще попереду, коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення:
«Донині мені тяжко насправді, бо я доволі емоційна людина. Це багатозадачність щодня, бо поставити один пріоритет не можна».
Село спорожніло, бо люди подумали, що росіяни прорвали кордон
Оксана зізнається: початку повномасштабного вторгнення майже не пам’ятає. Вона спала по кілька годин і багато подій стерлося з пам’яті, зринають лише окремі фрагменти:
«В останніх числах лютого до мене на прийом прийшла мама з сином. Ми якраз готували амбулаторію до заселення: зносили матраци, постіль, одяг. А хлопець із мамою вриваються в мій кабінет і кажуть: «Там прорвали кордон». За дві години село спорожніло».
Насправді кордон був цілим, але люди панікували. Тому Оксана почала щодня виходити в ефір у соцмережах, щоб говорити з людьми, інформувати та заспокоювати їх.
Читайте також: Наталя Колобашкіна: Війна навчила нас сміливості, людяності та віри в перемогу
Очільниця Смідинської громади вважає, що реформа децентралізації насправді допомогла Україні втриматися в ті перші місяці вторгнення. Адже у громадах здебільшого опинилися люди з баченням та здатністю до аналізу, бо відверто ніхто не знав, що робити, але всі робили те, що вважали за потрібне:
«Ми були вільні у своїх рішеннях і діях, ми знаємо, що відповідальність на нас, ресурси в нас значні, ми могли щось робити, допомагати. Ми й зараз допомагаємо».
Партнери з Польщі передавали гуманітарну допомогу, тож Оксана з колегами приїжджали на кордон, щоб завантажити в автівки ліки, їжу, генератори. Була весна, але йшов сніг. Оксана пригадує:
«Я побачила дітей, які виходили з автобусів, щоб швидше перейти кордон із батьками. І тоді вперше за місяць повномасштабки заплакала. Сніг мете, а дівчинка йде з жовтою валізою. Тоді я зрозуміла, наскільки це все страшно».
«Звертатися по допомогу — це окей, якою б ти сильною лідеркою та жінкою не була»
Але попереду була інформація про перших загиблих військових із громади. З березня по травень Оксана дізналася про трьох хлопців.
«Це мене так накрило, було два похорони поспіль буквально через два дні в моєму селі. Обох хлопців я знала добре. В якийсь момент я навіть почала думати, що війна через мене, що я винна в цій війні. Було дуже важко психологічно», — зізнається жінка.
Рідні порадили звернутися до психолога, хоча Оксана каже, що завжди думала, ніби вона дуже сильна і точно зможе розрізнити, коли їй буде погано — адже має біологічну освіту й вивчала роботу мозку. Проте настав момент, коли варто було прислухатися до людей поруч:
«Звертатися по допомогу — це окей, якою б ти сильною лідеркою та жінкою не була», — говорить Оксана Піцик.
Громада розвивається й реалізовує різні проєкти. Нещодавно до Смідина завітав Євген Клопотенко — відомий кухар якраз їздив Волинню, тож мав змогу спробувати смідинську капусту — унікальну гастрономічну родзинку краю. Минулого року в селі втілювали проєкт, щоб записати рецепт цієї страви та популяризувати її.
«Це завжди питання — чи готова ти чимось пожертвувати»
Відтоді, як громадою ширилися стереотипи, що Оксана не може бути головою громади, бо занадто молода чи худорлява, минули роки. Каже, що суспільство змінюється, адже таких упереджень дедалі менше:
«Має значення, що ти вмієш, твої особистісні якості. А це не про стать, вік чи зовнішній вигляд, це про навички, вміння, досвід. Ефективними можуть бути як чоловіки, так і жінки. Неефективними теж. Це просто стереотипи, і вони ламаються».
Читайте також: Тетяна Іваніна: Гендерні питання сприймають як винятково жіночу проблему, що заважає залучати до діалогу чоловіків
Оксана вважає, що ми рухаємося до того, що жінок у політиці ставатиме дедалі більше, але це завжди питання вибору.
«Балансувати можна, але це важко. Стереотипно вважають, що жінка більше займається дітьми, але це так. І якщо немає підтримки рідних — підстрахувати на випадок відрядження, забрати, нагодувати — то бути ефективною в роботі не завжди виходить. Це завжди питання — чи готова ти чимось пожертвувати? Часом я озираюся назад і думаю, чи це виправдано, що я менше часу приділяла своїм дітям, а більше — роботі? Бо важливо змінювати щось у цій країні, але так само важливо й бачити, як ростуть діти».
Оксана свого часу почала будувати кар’єру після декрету. А зараз вона охоче бере жінок на роботу, не дослухаючись до недолугих закидів та зауважень.
«Кажуть: от ти береш молоду жінку на роботу, вона ж піде через якийсь час у декрет. Так, і це чудово, на її місце прийде інша людина. Варто нормалізувати цю історію», — переконана голова громади.
Леся Богдан
Oksana Pitsyk: There will be more and more women in politics
Oksana Pitsyk first became the head of the Smidyn community when she was 30 years old. She was not taken seriously at first, and in some government offices she was even looked at as a child lost among adults. But over the years, she has proven that she can lead a hromada and cope with challenges that no one expected.
We talked to Oksana Pitsyk about her path to civic activism and politics, the first months of the full-scale invasion, and how a woman has to sacrifice something to build a career.
‘I always thought that you can only realise yourself in the city, but I was very wrong’
Oksana Pitsyk was born in the village of Smidyn in Volyn. There were six children in her family. At first she studied at a village school, but in high school she moved to a natural science lyceum in Lutsk.
‘It was a very important story in my life. I witnessed the Orange Revolution in Lutsk, I remember how we ran away to watch it in the 10th grade.’
Afterwards, Oksana studied at the Faculty of Biology, got married and returned to her native village. On maternity leave.
‘I lived in Lutsk for 10 years and kept coming back to the village… I thought the world was over for me – that’s it, but I dreamed of moving mountains. I always believed that you can only realise yourself in the city, but I was very wrong. You can actually fulfil yourself anywhere. There are no perfect conditions or perfect time,’ Oksana is sure.
When it came time to look for a job, it was not so easy. Oksana wanted to work as a teacher – her speciality. But there were no places at the school, and she was offered a 0.25 rate at the other end of the district, but the entire salary would only go to transport, so she refused. Eventually, she found a maternity place as a teacher-organiser at a local school:
‘I have always dreamed of becoming a teacher. My first teacher was an example – she was truly a person with a vocation. My mother often recalls that I used to say when I was a child: ‘If I don’t become a teacher, I’ll start crying’. And I did become one.’
So Oksana worked with schoolchildren, creating projects with them and bringing them together.
She became the head of a non-governmental organisation
At a parental meeting at the kindergarten where Oksana’s children attended, the parents were once asked to set up a non-governmental organisation:
‘To be honest, I didn’t know anything about it at the time. We needed three people: we elected a secretary and an accountant, but we couldn’t elect a chairman. And there were 40 of us parents sitting there, and someone looked around the room and said: ‘Oh, let Oksana be the one’. And I’ve always been active, never afraid of new things. So I agreed.’
The organisation was created in 2015 for a project to insulate and replace the roof of a kindergarten. The budget was enormous – 400 thousand hryvnias. Most of the money came from the UN, and 5% was to be a local contribution – 15 thousand hryvnias. So Oksana and her team went from house to house to raise the money.
In autumn, there were elections for the village head. And the newly elected head was not positive about local activists, because after the renovation of the kindergarten, Oksana did not stop – she started organising clean-ups with like-minded people, cleaning the village. Instead, she heard that she was ‘suffering from nonsense’, that she had nothing to do.
But soon, the decentralisation reform began in the country and new elections were approaching. Oksana’s colleagues and the MP from Smidyn encouraged her to run for office:
‘The MP said: ‘Let’s imagine that Smidyn is a small Ukraine, and if we can change something here, then we can change the country’. It was a very bold phrase, I didn’t really believe it at first and hesitated for a long time. But I’m a bit of an adventurer, so I thought, I became the head of an NGO, why not be the head of a community?’
Hromada head at 30
Oksana took the plunge and won support in the 2017 elections to become the head of the Smidynska Hromada. She was 30 years old at the time. There were many obstacles and many new things ahead. After all, the hromada is small and not everyone believed that it would survive, just as they did not believe in the newly minted head:
‘When I entered the offices, everyone treated me like a child who had lost his way. The men, the heads of other communities, did not see me as an equal. Local residents said that I could not be their head, because it was impossible for a small, thin woman to be the head of their community.’
However, Oksana Pitsyk worked hard to build up her authority because she believed that people are about qualities, not appearance. She had no experience of working in government and initially considered this a disadvantage. But she turned it into an advantage, as she could build processes in a new way right away. She says that she rebuilt departments if the old ones didn’t work, united employees by offices so that the right specialists could listen to the story of the person who came to the reception at the same time, and so on. In 2020, there were new elections, and Oksana didn’t really want to take part in them, because the pace of the last two and a half years had been frantic. But there was still a problem in the village that bothered her. So Oksana went to the next election, where she received 70% of the support:
‘All the doctors in our community were taken away, and we had an empty outpatient clinic,’ Oksana says of her main challenge.
But in 2022, a doctor was found and the outpatient clinic was opened. It was this building that later became a shelter for IDPs from Bakhmut, Kreminna, and Zaporizhzhia Oblast. The biggest challenges were yet to come when the full-scale invasion began in February 2022:
‘It’s really hard for me to this day, because I’m quite an emotional person. It’s multitasking every day, because you can’t set one priority.’
The village was deserted because people thought the Russians had broken through the border
Oksana admits that she barely remembers the beginning of the full-scale invasion. She slept for a few hours at a time, and many events have faded from her memory, with only fragments coming back:
‘In the last days of February, a mother and son came to see me. We were just preparing the outpatient clinic for occupancy: we were taking down mattresses, bedding, clothes. And the boy and his mother burst into my office and said: ‘They broke through the border there’. In two hours, the village was empty.’
In fact, the border was intact, but people were panicking. That’s why Oksana started going live on social media every day to talk to people, inform them and reassure them.
The head of the Smidyn community believes that the decentralisation reform actually helped Ukraine to survive those first months of the invasion. After all, the communities mostly had people with vision and the ability to analyse, because frankly, no one knew what to do, but everyone did what they thought was necessary:
‘We were free in our decisions and actions, we know that we are responsible, we have significant resources, we could do something, help. We are still helping.’
Our partners from Poland were sending humanitarian aid, so Oksana and her colleagues came to the border to load medicines, food, and generators into their cars. It was spring, but it was snowing. Oksana recalls:
‘I saw children getting off the buses to cross the border with their parents as quickly as possible. And then, for the first time in a month, I started crying full-blown. It was snowing, and a girl was walking with a yellow suitcase. Then I realised how scary it all was.’
‘It is okay to ask for help, no matter how strong a leader and woman you are’
But there was still more information about the first soldiers from the community to be killed. Between March and May, Oksana learned about three guys.
‘It hit me so hard, there were two funerals in a row in just two days in my village. I knew both guys well. At some point, I even started thinking that the war was because of me, that I was to blame for this war. It was very hard psychologically,’ the woman admits.
Her family advised her to see a psychologist, although Oksana says she always thought she was very strong and would be able to tell when she was feeling unwell – she has a biology degree and has studied the workings of the brain. However, the moment came when she had to listen to the people around her:
‘It’s okay to ask for help, no matter how strong a leader and woman you are,’ says Oksana Pitsyk.
The community is developing and implementing various projects. Recently, Yevhen Klopotenko visited Smidyn – the famous chef had just travelled to Volyn, so he had the opportunity to try Smidyn cabbage, a unique gastronomic highlight of the region. Last year, the village implemented a project to write down the recipe for this dish and promote it.
‘It’s always a question of whether you are willing to sacrifice something’
Years have passed since stereotypes were spread in the community that Oksana could not be the head of the community because she was too young or too thin. She says that society is changing, as there are fewer and fewer such prejudices:
‘What matters is what you can do, your personal qualities. It’s not about gender, age or appearance, it’s about skills, abilities, experience. Both men and women can be effective. And ineffective too. These are just stereotypes, and they are breaking down.’
Oksana believes that we are moving towards more and more women in politics, but it is always a matter of choice.
‘It is possible to balance, but it is difficult. It is stereotypically believed that women take care of children more, but it is true. And if you don’t have the support of your family – to insure you in case of a business trip, to pick you up, to feed you – you can’t always be effective in your work. It’s always a question – are you ready to sacrifice something? Sometimes I look back and think, was it justified that I spent less time with my children and more time working? Because it is important to change something in this country, but it is also important to see how children grow up.’
Oksana started building her career after her maternity leave. And now she willingly hires women, ignoring the unhelpful criticisms and remarks.
‘People say: you hire a young woman, but she will go on maternity leave after a while. Yes, and that’s fine, another person will take her place. This story needs to be normalised,’ the head of the community is convinced.
Lesia Bohdan
