Оксана Піцик уперше стала головою Смідинської громади, коли їй було 30 років. Не одразу її сприйняли серйозно, а в деяких владних кабінетах навіть дивилися як на… дитину, загублену серед дорослих. Але жінка роками праці довела, що може очолювати громаду й давати собі раду з викликами, яких не очікував ніхто.
Ми поговорили з Оксаною Піцик про її шлях у громадську активність та політику, перші місяці повномасштабного вторгнення і про те, як жінка мусить жертвувати чимось, щоб побудувати кар’єру.
«Завжди вважала, що реалізувати себе можна тільки в місті, але я дуже помилялася»
Оксана Піцик народилася в селі Смідин на Волині. У її сім’ї було шестеро дітей. Спочатку вчилася в сільській школі, але у старших класах перейшла у природничий ліцей у Луцьку.
«Це була дуже важлива історія мого життя. Я застала Помаранчеву революцію в Луцьку, пам’ятаю, як ми в 10 класі втікали на неї».
Далі Оксана навчалася на біологічному факультеті, вийшла заміж і повернулася в рідне село. У декрет.
«10 років прожила в Луцьку і поверталася в село… Я думала, що світ для мене закінчився — ну от і все, а я ж мріяла гори звернути. Завжди вважала, що реалізувати себе можна тільки в місті, але я дуже помилялася. Реалізувати себе насправді можна будь-де. Не існує ідеальних умов чи ідеального часу», — впевнена Оксана.
Читайте також: Юлія Городчаніна: Як не дивно, з ейджизмом стикаюся частіше, ніж із сексизмом
Коли настав час шукати роботу, це виявилося не так просто. Оксана хотіла працювати вчителькою — за фахом. Але місць у школі не було, пропонували 0,25 ставки на іншому кінці району, але вся зарплата йшла б лише на транспорт, тому жінка відмовилася. Врешті знайшлося декретне місце педагога-організатора в місцевій школі:
«Я завжди мріяла стати вчителькою. Моя перша вчителька стала прикладом — це була справді людина з покликанням. Моя мама часто згадує, що я в дитинстві казала: «Якщо я не буду вчителькою, то вже буду починати плакати». І я таки стала нею».
Тож Оксана працювала зі школярами — створювала разом із ними проєкти, згуртовувала їх.
Очолила громадську організацію
На батьківських зборах у садочку, куди ходили Оксанині діти, батькам якось запропонували створити громадську організацію:
«Відверто скажу, я тоді нічого не знала про це. Треба було трьох людей: обрали секретаря, бухгалтера, а голову обрати не могли. І сидить нас 40 батьків, хтось розглядається по залу й каже: «О, хай Оксана буде». А я ж завжди активна, нового ніколи не боялася. То й погодилася».
Організацію створили 2015 року для проєкту з утеплення та заміни даху в дитячому садку. Бюджет був колосальним — 400 тисяч гривень. Більшість суми давали з ООН, а 5% мав бути внесок місцевих — це 15 тисяч гривень. Тож Оксана з командою ходили від хати до хати, щоб зібрати ці кошти.
А восени були вибори сільського голови. І новообраний голова не був позитивно налаштований щодо місцевих активістів та активісток, адже після ремонту дитсадка Оксана не зупинилася — почала влаштовувати толоки з однодумцями, прибирати село. Натомість чула, що «страждає дурницями», мовляв, немає чим зайнятися.
Та невдовзі в країні розпочалася реформа децентралізації й наближалися нові вибори. Колеги Оксани та народний депутат зі Смідина заохочували її подати свою кандидатуру:
«Народний депутат сказав: «Уявімо, що Смідин — це маленька Україна, і якщо вдасться тут щось змінити, значить і в країні можна». Це була дуже смілива фраза, я в неї не дуже вірила спочатку і довго вагалася. Але я така трошки авантюристка, то й подумала — головою громадської організації стала, чому б не побути головою громади?!»
Голова громади в 30 років
Оксана наважилася й отримала підтримку на виборах у 2017 році — і очолила Смідинську громаду. На той час їй було 30 років. Попереду — багато перешкод і багато нового. Адже громада маленька і не всі вірили, що вона встоїть, як не вірили і в новоспечену голову:
«Коли я заходила в кабінети, то мене всі сприймали як дитину, яка заблукала. Чоловіки, голови інших громад, не сприймали мене за рівну. Місцеві мешканці казали, що я не можу бути їхньою головою, бо як це — маленька худенька жінка, бути такого не може».
Та Оксана Піцик попри все напрацьовувала свій авторитет, адже вірила, що люди — це про якості, а не про зовнішній вигляд. Досвіду роботи у владі жінка не мала і спочатку вважала це своїм недоліком. Але перетворила його на перевагу — адже могла будувати процеси одразу по-новому. Каже, що перебудовувала відділи, якщо старі не працювали, об’єднувала працівників за кабінетами так, щоб потрібні фахівці могли одночасно вислухати історію людини, що прийшла на прийом, тощо. У 2020 році були нові вибори, і Оксана не дуже хотіла брати в них участь, адже темп останніх двох із половиною років був шаленим. Але в селі лишалася проблема, яка бентежила її. Тож Оксана пішла й на наступні вибори, де отримала 70% підтримки:
«У нас забрали всіх лікарів із громади, і стояла просто порожня амбулаторія», — розповідає про свій головний виклик Оксана.
Та вже 2022 року лікаря знайшли і амбулаторію відкрили. Саме це приміщення згодом стало прихистком для переселенців із Бахмута, Кремінної, Запорізької області. Адже найбільші виклики були ще попереду, коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення:
«Донині мені тяжко насправді, бо я доволі емоційна людина. Це багатозадачність щодня, бо поставити один пріоритет не можна».
Село спорожніло, бо люди подумали, що росіяни прорвали кордон
Оксана зізнається: початку повномасштабного вторгнення майже не пам’ятає. Вона спала по кілька годин і багато подій стерлося з пам’яті, зринають лише окремі фрагменти:
«В останніх числах лютого до мене на прийом прийшла мама з сином. Ми якраз готували амбулаторію до заселення: зносили матраци, постіль, одяг. А хлопець із мамою вриваються в мій кабінет і кажуть: «Там прорвали кордон». За дві години село спорожніло».
Насправді кордон був цілим, але люди панікували. Тому Оксана почала щодня виходити в ефір у соцмережах, щоб говорити з людьми, інформувати та заспокоювати їх.
Читайте також: Наталя Колобашкіна: Війна навчила нас сміливості, людяності та віри в перемогу
Очільниця Смідинської громади вважає, що реформа децентралізації насправді допомогла Україні втриматися в ті перші місяці вторгнення. Адже у громадах здебільшого опинилися люди з баченням та здатністю до аналізу, бо відверто ніхто не знав, що робити, але всі робили те, що вважали за потрібне:
«Ми були вільні у своїх рішеннях і діях, ми знаємо, що відповідальність на нас, ресурси в нас значні, ми могли щось робити, допомагати. Ми й зараз допомагаємо».
Партнери з Польщі передавали гуманітарну допомогу, тож Оксана з колегами приїжджали на кордон, щоб завантажити в автівки ліки, їжу, генератори. Була весна, але йшов сніг. Оксана пригадує:
«Я побачила дітей, які виходили з автобусів, щоб швидше перейти кордон із батьками. І тоді вперше за місяць повномасштабки заплакала. Сніг мете, а дівчинка йде з жовтою валізою. Тоді я зрозуміла, наскільки це все страшно».
«Звертатися по допомогу — це окей, якою б ти сильною лідеркою та жінкою не була»
Але попереду була інформація про перших загиблих військових із громади. З березня по травень Оксана дізналася про трьох хлопців.
«Це мене так накрило, було два похорони поспіль буквально через два дні в моєму селі. Обох хлопців я знала добре. В якийсь момент я навіть почала думати, що війна через мене, що я винна в цій війні. Було дуже важко психологічно», — зізнається жінка.
Рідні порадили звернутися до психолога, хоча Оксана каже, що завжди думала, ніби вона дуже сильна і точно зможе розрізнити, коли їй буде погано — адже має біологічну освіту й вивчала роботу мозку. Проте настав момент, коли варто було прислухатися до людей поруч:
«Звертатися по допомогу — це окей, якою б ти сильною лідеркою та жінкою не була», — говорить Оксана Піцик.
Громада розвивається й реалізовує різні проєкти. Нещодавно до Смідина завітав Євген Клопотенко — відомий кухар якраз їздив Волинню, тож мав змогу спробувати смідинську капусту — унікальну гастрономічну родзинку краю. Минулого року в селі втілювали проєкт, щоб записати рецепт цієї страви та популяризувати її.
«Це завжди питання — чи готова ти чимось пожертвувати»
Відтоді, як громадою ширилися стереотипи, що Оксана не може бути головою громади, бо занадто молода чи худорлява, минули роки. Каже, що суспільство змінюється, адже таких упереджень дедалі менше:
«Має значення, що ти вмієш, твої особистісні якості. А це не про стать, вік чи зовнішній вигляд, це про навички, вміння, досвід. Ефективними можуть бути як чоловіки, так і жінки. Неефективними теж. Це просто стереотипи, і вони ламаються».
Читайте також: Тетяна Іваніна: Гендерні питання сприймають як винятково жіночу проблему, що заважає залучати до діалогу чоловіків
Оксана вважає, що ми рухаємося до того, що жінок у політиці ставатиме дедалі більше, але це завжди питання вибору.
«Балансувати можна, але це важко. Стереотипно вважають, що жінка більше займається дітьми, але це так. І якщо немає підтримки рідних — підстрахувати на випадок відрядження, забрати, нагодувати — то бути ефективною в роботі не завжди виходить. Це завжди питання — чи готова ти чимось пожертвувати? Часом я озираюся назад і думаю, чи це виправдано, що я менше часу приділяла своїм дітям, а більше — роботі? Бо важливо змінювати щось у цій країні, але так само важливо й бачити, як ростуть діти».
Оксана свого часу почала будувати кар’єру після декрету. А зараз вона охоче бере жінок на роботу, не дослухаючись до недолугих закидів та зауважень.
«Кажуть: от ти береш молоду жінку на роботу, вона ж піде через якийсь час у декрет. Так, і це чудово, на її місце прийде інша людина. Варто нормалізувати цю історію», — переконана голова громади.
Леся Богдан