Соціологиня та гендерна експертка Олена Стрельник у великому інтерв’ю для видання Woman Ukraine розповідає про те, як війна впливає на укранських жінок. А також про гендерні розриви в оплаті праці та чому важливо нині залучати жінок до ухвалення рішень.
Немає таких процесів, таких інститутів, таких відносин, яких би війна в Україні не торкнулася
Олено, як, на вашу думку, впливає війна на жінок? Які процеси загострює?
Немає таких процесів, таких інститутів, таких відносин, яких би війна в Україні не торкнулася. Усе змінилося. Якщо говорити про вплив війни на жінок, я б хотіла визначити три напрями.
Перший, це більш політичний – стосується державної політики. Другий – культурний рівень – як війна впливає на уявлення про ролі жінок і чоловіків. Третій – це вплив на власне становище жінок.
Із політичного погляду мої прогнози оптимістичні. Набуття Україною статусу кандидата на вступ до ЄС неодмінно впливатиме на посилення державної політики з питань прав людини та ґендерної рівності.
У нас і до цього політика була дуже потужна, особливо з 2014 року, коли ми підписали угоду про асоціацію. Зараз цей процес буде більш сталим. І як один із прикладів позитивного впливу можна відзначити питання ратифікації Стамбульської конвенції, яку Україна підписала 2011 року і яка тривалий час не ратифікувалася через опір переважно Ради церков. У червні 2022 року, коли Україна чекала на отримання статусу кандидата на вступ до ЄС, конвенція була ратифікована. І це було дуже хорошим сигналом, що попри можливий опір, зокрема й церковних організацій, політиці ґендерної рівності, політична воля напевно значить більше. Тому я думаю і очікую, що в процесі розробки плану вступу (у контексті отримання кандидатства) ми будемо чекати позитивних змін державної політики.
Від жінок очікують, що вони будуть тими, кого захищають
Щодо решти напрямів, які озвучила раніше, – я не така оптимістична. Наприклад, тема ґендерних уявлень, уявлень ідеалів про ролі жінок. Є дослідження, що під час воєн посилюються більш традиційні уявлення про жінок і чоловіків. Зокрема, дослідження CEDOS, проведене в Україні навесні, показало, що чоловіки-переселенці стикаються з упередженнями: деяким відмовляли в оренді житла, оскільки очікується, що вони підуть воювати, а не перебуватимуть на безпечних територіях.
Від чоловіків очікується, що вони захищатимуть країну. Від жінок – що вони будуть тими, кого захищають, або будуть підтримувати чоловіків у тилу.
Такий ризик для України існує. Хоча я бачу, що в нас створюється більш складна картина. Ми бачимо багато нових образів у медіа, де cаме жінки боронять землю на передовій. Ми побачили, що в кожній із промов, у постах у твіттері Володимир Зеленський згадує про захисників і захисниць (в обох родах). Ми бачимо історії про жінок-волонтерок, про їхній неоціненний внесок у перемогу. Це дуже добре. Але для мене залишається відкритим питання, наскільки це сприятиме поширенню уявлення про рівноправні та рівноцінні ролі жінок і чоловіків у суспільстві загалом.
Зараз я бачу, що більше починають писати про жінок із позиції їхньої суб’єктності, агентності, того, що називаються empowerment
Чому у вас є такі сумніви?
Я зараз говорю про свою феміністичну або профеміністичну фейсбук-бульбашку, але не можу оцінити, що так само це впливає на широкі суспільні настрої. Останній кейс із фотографією Олени Зеленської для журналу VOGUE це підтверджує. Я відверто не зрозуміла хвилю обурення. Вона була, як мені здається, більш політично забарвленою, але було й чимало критичних коментарів про те, що не личить жінкам так сидіти і таке інше.
Зараз я бачу, що тенденція позитивна, більше починають писати про жінок із позиції їхньої суб’єктності, агентності, того, що називаються empowerment.
Але поряд із цим є частина дуже традиційних зображень жінки як берегині чи красуні, як, наприклад, флешмоб Лесі Нікітюк «Краса для ЗСУ» в стилі «Давайте ми будемо дівчатами гарними і будемо надихати своїх чоловіків-воїнів на перемогу». Добре, що він був неоднозначно сприйнятий і було багато критики.
А тепер більше саме про вплив війни на жінок. Найдраматичніший вплив стосується неможливості для жінок і дітей задовольнити базові потреби, базові права. Це насамперед наявність прямої загрози життю.
Неможливість придбати або мати достатню кількість ліків, продуктів харчування, відсутність доходу – це, так би мовити, очевидний бік війни, про який написали UN Women ще в травні за підсумками свого дослідження про вплив війни на жінок.
Перша проблема – це проблема економічної активності українських жінок, проблема роботи й зайнятості. Тут ми матимемо і короткострокові, і довготривалі негативні наслідки. Друга – це питання переміщених жінок. Особливо, за кордон. Третя – те що діється в переміщених, розділених сім’ях. Зокрема, те, що відбувається або відбуватиметься з ґендерними ролями в таких сім’ях. Четверте – це тема домашнього насильства. Тут ми вже маємо загострення, і ситуація, очевидно, буде погіршуватися. П’яте – тема сексуального насильства над жінками в контексті війни і те, як вона репрезентується в медіа. І, нарешті, тема змін у секторі безпеки. Очевидно, сектор безпеки перебудовуватиметься, і зараз уже є певні сигнали про те, що ці зміни стосуватимуться цивільних жінок. До якої моделі ми будемо рухатися? Буде вона як ізраїльська або якась інша? Уже зараз треба думати, до чого ми з вами будемо йти.
Тематика економічних викликів війни для жінок і чоловіків більш-менш схожа
Давайте поговоримо про вплив війни на жінок в контексті ринку праці, про проблеми які прямо зараз постають перед жінками, і що чекає на нас в довготривалій перспективі. Виїхали не лише жінки-мами, а й професіонали – про це треба думати вже зараз..
Останнє опитування групи «Рейтинг», показало, що тематика економічних викликів війни для жінок і чоловіків більш-менш схожа. Я не побачила якихось суттєвих ґендерних розбіжностей. Хоча є специфіка. Так, знаю про випадки, коли в організації – скажімо, в університеті – економлять фонди зарплати, чоловікам платять 0,75 ставки (це мінімум, що дозволяє їм уникнути мобілізації), а жінкам – уже що залишиться.
Втратив / втратила роботу, перевели на неповний робочий день, скоротили зарплату – тут я бачу, що війна торкнулася більш-менш рівною мірою і жінок, і чоловіків.
Але системі державної статистики дуже складно зараз збирати дані з урахуванням того, що ми й до війни точно не знали, скільки нас усього, а зараз і поготів.
У довготривалій перспективі рано чи пізно ми це зможемо побачити, я очікую поглиблення ґендерного розриву в оплаті праці. До повномасштабної війни він був 19%. Я думаю, що ситуація з часом погіршуватиметься.
Жінки й до повномасштабної війни були більш залежними від різноманітних соціальних виплат
Чому так відбудеться?
З двох причин. Перша причина – проблема безпечних дитсадків і безпечних початкових шкіл. Не всі сім’ї захочуть у вересні відвести дітей до навчальних закладів. Тому що не у всіх із них є бомбосховища. Не підвали, а саме бомбосховища. А в окремих регіонах, де дуже багато переселених сімей, відчуватиметься брак місць або дитсадки в принципі не працюватимуть. Якщо немає сервісів із догляду за дітьми – це однозначно негативно вплине на зайнятість жінок-матерів, які будуть змушені залишатися вдома з дітьми, якщо недоступна допомога родичів чи близьких.
Відповідно в перспективі це означає втрату ними кваліфікації, зниження запитів жінок, амбіцій на ринку праці, зниження доходів, і, як наслідок, звичайно, поглиблення ґендерного розриву в оплаті праці та розмірі пенсій. Тому що пенсії прив’язані і до заробітків, і до стажу. Тобто це в перспективі ще й поглиблення фемінізації бідності.
Друга перспектива теж може бути тривожною – це повоєнне відновлення України. Ми очікуємо, що, звичайно, буде великий попит на такі галузі, як будівництво, інженерія, харчова промисловість і, поза сумнівом, військова справа та військова медицина. Давайте подумаємо, які тут диспропорції. Будівництво – це переважно більш чоловіча професія. Жінок до неї не надто готували, і не факт, що багато жінок підуть у цю галузь працювати, попри те, що вона може давати більш-менш стабільну зайнятість у перспективі. Наступна – військова справа. Ми бачимо, що в українській армії жінок багато, і це один із найвищих показників щодо кількості військових-жінок в армії серед країн-НАТО. Але ми теж маємо суттєву ґендерну диспропорцію. Питання, чи буде в повоєнному відновленні України в сенсі економіки достатньої кількості робочих місць для жінок. Я боюся, що може бути недостатнім.
Третя причина погіршення економічного становища жінок – це скорочення державного та місцевих бюджетів. Уже зараз ми бачимо, що невеликі територіальні громади мають дефіцити бюджетів, у них немає достатніх фінансів на соціальні послуги. Отже, можуть бути проблеми з фінансуванням сфери соціального захисту. А ми знаємо, що жінки й до повномасштабної війни були більш залежними від різноманітних соціальних виплат. І скорочення видатків на соціальну сферу (такий ризик є в умовах дефіциту бюджету) може теж негативно відбитися передусім на них.
Зараз буде велике навантаження на шкільних вчителів, а це переважно жінки
Якщо заглибитися в тему територіальних громад й активності жінок, то я періодично чую, що жінки там зараз менш залучені в процеси прийняття рішень на місцях.
Це дуже небезпечно щонайменше з двох аспектів. По-перше, жінки будуть менше брати участь безпосередньо у повоєнній відбудові, ґендерний підхід буде менш враховуватися. І по-друге – вони все менше й менше будуть мотивовані долучатися до роботи органів місцевої влади.
Що призведе до того, що жінки будуть «вимиватися», і відповідно ті рішення, які вони можуть відстоювати і просувати, будуть призупинятися.
В одному з проектів я працюю з територіальними громадами в Україні. Тут парадокс у тому, що, власне, на низовому рівні звичайної громади саме жінки на своїх плечах виносять усі виклики війни, які постають перед місцевими жителями.
Ми бачимо, що зараз буде велике навантаження на шкільних вчителів, а це переважно жінки. З’являються нові діти за рахунок переміщених осіб, розширюються класи, офлайн- vs онлайн-навчання. Якщо держава не буде здатна щось подолати власним ресурсом, це все компенсуватимуть жінки.
Те саме стосується величезного навантаження на лікарську ланку, там, де зони бойових дій і постійний потік людей, яким потрібна допомога, переважно працюють жінки-медсестри. Які, нагадаю, і до війни отримували мінімальну зарплату. А тепер вони працюють за ту саму зарплату, якщо не менше. Тому жінки зараз так сильно перевантажені, що мені складно давати оцінку їхнього впливу на ухвалення рішень. У нас немає про це переконливих даних (наприклад, що буде з виборами). Але те, що зараз неймовірне навантаження в органах влади, особливо на рівні невеликих громад – це я точно знаю і бачу.
На тлі скорочення зарплат, дефіциту бюджетів, ситуація стосовно жінок погіршується, а навантаження на них збільшується.
Жінки стають на облік у центрах зайнятості в країнах ЄС і стикаються з нечутливістю системи до їхнього досвіду та експертизи
До теми переміщених жінок: з якими проблемами вони стикаються? Маю на увазі і реальні матеріальні виклики, і суспільний осуд щодо виїзду за кордон. Які прогнози щодо проблем жінок ВПО можна зробити?
Наслідком будуть значні демографічні диспропорції: переважно за кордон виїхали молоді жінки чи жінки з дітьми. І в довгостроковій перспективі це означатиме тривалі демографічні перекоси в структурі населення. Приїхали за кордон переважно жінки з вищою освітою або з двома освітами. Дуже освічені. Система зараз на це не розрахована.
Є купа історій про те, як жінки стають на облік у центрах зайнятості в країнах ЄС і стикаються з нечутливістю системи до їхнього досвіду та експертизи. Я сама отримала форму в центрі зайнятості в Німеччині, яка має маленьке «віконечко» про моїх попередніх роботодавців. Ця форма настільки примітивна, що я свій багатий досвід різноманітних проектів фізично не можу туди вписати. Відповідно я не можу гідно представити себе на ринку праці. І, як правило, високоосвіченим українкам зараз пропонують дуже примітивну роботу – на складі сортувати одяг, працювати в пекарні або на кухні, доглядати за літніми людьми. У країнах Європи висока тривалість життя, і в них заведено, що за літніми людьми, особливо з деменцією, важкими хворобами, доглядає не родина, а спеціалізовані центри. І це ніша, яку, очевидно, закриватимуть завдяки українським вимушеним мігранткам.
Іноді українкам чоловіки пропонують житло в Європі в обмін на послуги сексуального характеру
Для багатьох українських жінок, яких я знаю і які були прекрасними фахівчинями, переміщення за кордон може означати дуже серйозне пониження статусу.
І тут питання мови може бути одним із ключових. Бо, коли людина не знає мови, очевидно, що мають бути ускладнення. Але є інші нюанси. Жінка, яка приїхала за кордон з дітьми сама, без допомоги старших родичів, без чоловіка, тут фактично є одинокою мамою, і їй потрібно, щоб отримувати соціальну допомогу, ходити на мовні курси. Це дуже добре, що є така можливість. Але дитсадків на всіх не вистачає, і дитину влаштувати в дитсадок у Німеччині, у Польщі буває не так просто. А на курси потрібно ходити вже зараз. А ще бувають такі закони, що ви, наприклад, не маєте права залишити дітей самих без догляду, навіть якщо одній дитині 12 років, а молодшій 9.
Є ризик потрапляння через вразливість в експлуатацію і ризики сексуальних домагань. Іноді українкам чоловіки пропонують житло в Європі в обмін на послуги сексуального характеру.
Не зможе держава всім допомогти
Якщо говорити про жінок, які лишилися в Україні, в порівнянні із тими, хто виїхав за кордон, які б ви зазначили проблеми? Які є складнощі у ВПО? Можливо, ви знаєте про проблеми жінок в окупації?
Я знаю, що в окупації саме жінки, які працюють в органах місцевого самоврядування, героїчними зусиллями знаходять і доставляють гуманітарну допомогу. Дзвонять в усі дзвони, звертаються в міжнародні фонди, структури, щоб я отримати цю допомогу. Але проблем там так багато, що краще про це розповість людина, яка живе в окупації.
Криза, яку ми маємо внаслідок війни, теж є безпрецедентною, і вона буде поглиблюватися. Не зможе держава всім допомогти. Зараз є виплати для переміщених осіб і є дійсні проекти, не тільки державні, їх багато – наприклад, від міжнародних інституцій. Але це, звичайно, для задоволення базових потреб. А зараз вже йде зима, і є питання, куди розселяти людей. Ми знаємо, що є проекти, наприклад, модульних будинків чи містечок для переселенців. Але також розуміємо, що в держави немає таких ресурсів, щоб відбудувати житло, або побудувати нове. Тому я дуже вірю в солідарність українців та українок, які простягають руку допомоги. Мені дуже прикро й боляче чути, що є випадки, коли в регіонах, які приймають переселенців, значно зростають ціни на оренду житла. Я розумію, що це ринковий тренд: коли є попит, зростає ціна.
І, якщо здається житло, не треба очікувати, що воно буде зовсім безкоштовним, але воно має бути за якусь помірковану оплату. У Польщі, Німеччині, Іспанії люди пропонують своє житло безкоштовно. Я сподіваюся, що громадянське суспільство хоча б частково компенсує ось цю об’єктивно складну ситуацію з переселенцями.
Якщо в жінок немає плану В і С – це ризиковано для самих жінок
Тоді питання щодо зміни ґендерного порядку в контексті війни: будь-яке насильство починається з грошей і фінансового насильства, а коли у жінки гроші є, то чи це може призвести до позитивних змін. Чому так важко людям прийняти те, що зараз заробляє жінка? Таке вже було в дев’яностих роках, коли жінки працювали на ринках, приносили кошти додому. Чому зараз такий шок?
На жаль, тільки через драматичні події ми доходимо до дуже простої думки, що насправді життя непередбачуване. Ми під час ковіду думали, що воно непередбачуване, а зараз ми побачили це з іншого ракурсу. Я завжди на своїх тренінгах говорила, що, наприклад, у чоловіка й жінки традиційний розподіл ролей: вона дбає про дітей, вона не хоче працювати, а чоловік забезпечує. І все в них добре, і вони так домовилися. Не питання. Але для мене це завжди питання ризиків. Добре, коли все добре. Коли були відносно мирні часи, я казала, уявіть, що чоловік втратив роботу, втратив бізнес, отримав інвалідність, з вами розлучився – будь що може трапитися.
Якщо в жінок немає плану В і С – це ризиковано для самих жінок, умовно кажучи, складати всі яйця в один кошик.
Зараз раптово ми побачили – якщо людина адаптивна й у неї немає жорстких прив’язок типу «ні, це тільки для чоловіка, або ні – це тільки для жінки», то їй простіше пройти ці складні трансформації. Ми ніколи з чоловіком не будували наші стосунки на тому, хто скільки заробляє. Був час, коли чоловік заробляв більше за мене, потім був час, коли я заробляла більше, і він казав: «Як це прекрасно, Олено, буде більше грошей в родині». І зараз, коли в нас вимушено розділена сім’я, немає точок напруження, що він, наприклад, зараз не годувальник у сім’ї. Він не стає для мене менш любимим, коханим чоловіком.
Нам варто очікувати зростання домашнього насильства. Одна з причин – це криза
А щодо до домашнього та сексуального насильства. Воно все ніби «не на часі» та «після перемоги», а між тим, вочевидь, його багато і з боку загарбників, і серед співгромадян. Жінки мають повернутися на кілька років назад, і знову промовчати, якось перетерпіти? В контексті нещодавної ратифікації Стамбульської конвенції це здається регресом – у медіа ця проблема замовчується. Які тренди ви бачите?
На початку повномасштабної війни я чітко помітила, що переломний момент ставлення нашого суспільства до насильства стався під час ковіду. Бо тоді ми побачили на цифрах, що значно зріс рівень домашнього насильства. Це ввійшло в широкий публічний дискурс. На початку війни тема домашнього насильства затихла. Я думаю з очевидних причин – люди були в шоці, питання виживання стояло перед кожним і кожною. Зараз люди звикли до війни й починають уже рефлексувати над іншими темами.
Очевидно, нам варто очікувати зростання домашнього насильства. Одна з причин – це криза, криза економічна, люди втрачають роботу, люди в стресі. Чоловіки не завжди можуть подолати цей стрес і, якщо не мають допомоги, можуть демонструвати агресію тощо.
Люди, які повертаються з війни, частина з них, можуть мати травматичні або посттравматичні розлади. Треба дуже активно знов проговорити тему реабілітації. Вона була актуальна й раніше, бо війна йде вже довго. Це виклик, з яким ми матимемо справу.
Зараз може відбутися розширення спектру суб’єктів та об’єктів насильства
Ще один виклик – шелтери. Багато шелтерів, які були призначені для жінок із дітьми, постраждалих від насильства, надають зараз прихисток переміщеним особам. І це зрозуміло, бо не можна людей тримати на вулиці, треба дати їм тимчасовий дім. Питання в тому, чи не обмежить це доступ жінок, постраждалих від домашнього насильства до сервісів. Я знаю, що є, наприклад, громадська організація «Фундація громадського здоров’я», у них є мобільні бригади, які надають послуги жінкам, постраждалим від насильства в невеликих територіальних громадах. Працюють над цією проблемою, але, очевидно, масштаби будуть більшими. Ще один ракурс, який треба врахувати, – це розширення спектру суб’єктів та об’єктів насильства. Я маю на увазі не тільки подружжя.
Зараз багато сімей проживають скупчено через переміщення. Наприклад, хтось переїхав до дідусів, бабусь, в одній кімнаті можуть жити п’ять-шість родичів. І я припускаю, що це може спричиняти певне напруження в стосунках. Можливо, і психологічне насильство. Бо люди виснажені і війною, і вимушеним спільним проживанням, і тому подібними речами.
Питання в тому, що в статистиці Генпрокуратури немає такого параметру, як родинні зв’язки. Просто фіксується за статтю, що постраждалий – жінка або чоловік. Але немає статистики по типу родинних зв’язків. Хто вони: подружжя, невістка зі свекрухою, батько з дітьми. Але ратифікація Стамбульської конвенції має це впорядкувати.
Коли ми говоримо про те, що жінки постраждалі від війни, вони – жертви, відбувається віктимізація
Наскільки вам здається достатньою увага до проблем жінок в контексті війни в українських медіа?
Я помічаю певний дисбаланс, коли ми говоримо про те, що жінки постраждалі від війни, вони – жертви, відбувається віктимізація. Ми мусимо розуміти, що постраждалі від війни – це більш широка категорія, яка стосується не тільки прямої загрози життю, безпеці, недоторканості. Це стосується всіх викликів, про які ми поговорили з вами. Але так стається, що увага медіа в Україні переважно концентрується на висвітленні окремих тем. Зокрема, це тема сексуального насильства, пов’язаного з війною. Із спостереження щодо всіх викликів для жінок, цій темі приділяють більше уваги. Через її чутливість, клікбейтність.
За моїми спостереженнями, позитивна динаміка все ж таки є. Я не можу сказати, що медіа мало про це пишуть. Я наголошую на тому, що багато матеріалів очевидно стосуються не тільки сексуального насильства, а й, наприклад, становища жінок-військових. І серйозних матеріалів без заголовків «Наші красуні на передовій». Проте, і такі заголовки, безперечно, досі є. Я закликаю цього не робити.
Але матеріалів, де самі жінки говорять про себе, не очима чоловіків розказують історію жінки на війні, а очима самої жінки, стає більше, і це позитивна тенденція.
