Home Статті Ольга Бєлькова: У Гарварді я була «інфікована політикою»

Ольга Бєлькова: У Гарварді я була «інфікована політикою»

12
487

Ольга Бєлькова в парламенті вже втретє. Вперше вона прийшла до Верховної Ради у 2012 році в команді Віталія Кличка. Як сама каже, потрапила до добровільних квот політичного лідера. Хоча й мала на той момент три вищі освіти – економічну, юридичну, а також управлінську, отриману в школі Кеннеді в Гарварді, де, за її словами, й була «інфікована політикою».

Наступну каденцію відпрацювала з фракцією БПП, до складу якої увійшов «Удар». Цю каденцію депутатка вважає найбільш результативною, оскільки за цей час стала ініціаторкою або співавторкою великої кількості законопроєктів, до переліку яких увійшли як питання, пов’язані з енергетикою, так і ті, що стосувалися  відповідальності за вчинення насильства в сім’ї і впровадження гендерних квот для державних компаній.

У 2019-му, оскільки «Удар» на вибори не пішов, Ольга Бєлькова отримала можливість продовжити свою політичну кар’єру разом з «Батьківщиною».

Ми поговорили про те, як відбувалася її еволюція у ставленні до гендерних квот, навіщо вони потрібні, як змінилося ставлення до жінок зі збільшенням їхньої кількості у парламенті, а також про те, чи варто боятися помилок.

Ольго Валентинівно, завдяки чому ви потрапили в політику?

Насправді головну роль тут відіграло моє навчання за кордоном, у Гарвардській школі державного управління. Всі, хто туди потрапляє, стають, як я говорю, «інфікованими політикою». Під час навчання стає очевидним, що найвизначальніші процеси відбуваються в тому числі завдяки політичним рухам і виборам. На рівні окремої компанії ти можеш випробувати свої власні таланти. Керуючи великою корпорацією – досягаєш результатів в рамках тисяч людей. А коли ти політик, то маєш вплив на державу в цілому і на величезну кількість людських життів. Це й більш відповідально, і має більше викликів. Робота, яку неможливо порівняти з іншими. Я абсолютно щиро в вірю в те, що політика – один із визначальних процесів у суспільстві. І вона є дуже важливою.

Традиційне запитання до жінки, яка є лідеркою: «А нащо вам це треба»? Я поставлю його в іншому контексті: що саме ви хочете змінити за допомогою свого депутатства, на що вплинути? Які ваші, так би мовити, ідеї-фікс?

Я буду нещирою, якщо почну зараз називати якісь 55 своїх ініціатив. Із трьох моїх каденцій найбільш результативною була друга, в якій я поставила собі за мету досягти певних результатів у питаннях, пов’язаних з енергетикою: прийняття закону про ринок газу, про енергорегулятор НКРЕКП і низку законодавчих актів, прямо пов’язаних із перспективами України по видобутку газу і прозорості цієї діяльності. На кінець своєї другої каденції я була дуже рада, що виконала все, що обіцяла.

В нинішній каденції я знову опинилася в опозиції. Це не час, коли ти маєш ставити власні цілі. Фактично це час, коли ти опонуєш партії влади в її ідеях, аби зробити їх кращими і унеможливити помилки. Власних законопроєктів я зараз подаю дуже мало. Більшість часу я приділяю дебатам в Комітеті, правкам до законопроєктів, співпраці з колегами із коаліції щодо аналізу їх законодавчих актів. Це нормально. В усьому світі політики при владі просувають власні ідеї, а в опозиції – аналізують ініціативи інших людей.

У нинішньому парламенті жінок більше, ніж будь-коли. Як, на вашу думку, це вплинуло на його роботу?

Я дуже рада за всіх колежанок із усіх фракцій. Я бачу їхню активну роботу. Навіть сама наявність такої кількості сміливих жінок – вже дуже позитивний фактор. Якщо запитати колишніх депутатів, які продовжують певну політичну активність, про що вони жалкують, то часто у відповідь можна почути: «Про те, що промовчали там, де могли висловитися». Наявність жінок у керівному складі – комітетів або фракцій – задає більш здоровий тон для кожної іншої жінки – учасниці процесу: вони можуть сміливіше говорити. Але це більш здоровий тон і для чоловіків також. Бо немає чоловічих або жіночих клубів. Є клуби однодумців, де, незалежно від статі, відбувається робота. 

Тобто жінкам стало легше працювати?

Я вважаю, що так. По-перше, я дуже вірю в цю ідею – що завжди мають бути дотримані принципи паритетності, особливо в політиці. По-друге, чоловіки в парламенті почали ставитись до професійності жінок із більшою повагою. Це підтверджують і мої колежанки. Раніше ж відчувалися нотки зневажливості. Пам’ятаю, коли я ще з двома колежанками прийшла в енергетичний комітет, на нас дивилися дещо недовірливо через те, що ми планували займатися питаннями ринку та видобутку газу. Однак до кінця моєї другої каденції я мала чимало фахових друзів не тільки серед членів комітету, а й серед стейкхолдерів процесів, експертів. Про те, що я жінка, згадували вже менше. Більше сперечалися щодо моїх ідей.

Як ви прийшли до гендерної тематики? Що це для вас було від початку?

Є такий феномен, що дуже багато жінок починають свою кар’єру із зневажливого ставлення до квот. Кожна думає, що вона особлива, унікальна, тому її візьмуть і без квоти. Напевно, в якихось випадках це правда. Але правда й те, що особисто я, маючи три вищі освіти і доволі специфічний досвід роботи, стала продуктом квот, тільки добровільних.

Тоді Ірина Геращенко популяризувала ідею добровільних політичних квот. І хоча на рівні закону вимог дотримуватися бодай третини квот не було, Віталій Кличко абсолютно щиро вірив у цю ідею. Тож свій перший шанс я отримала в тому числі й завдяки тому, що він намагався знайти якомога більше фахових жінок.

При цьому я дуже багато працювала і провела чималу роботу над собою, щоб отримати таку посаду. Спочатку мені хотілося, щоб мене взяли, бо я маю західну освіту, володію мовами, багато працювала, прийшла з IT-сектору, який на той момент вважався інноваційним. Але реалії такі, що пробиватися в політиці жінкам дуже важко. І вже згодом сталося так, що політична воля лідера, який вірить в потужну силу жінок, допомогла мені отримати шанс у політиці, і реалізувати себе в ній професійно.

Тому, можу сказати, що я пройшла своєрідний самоаналіз, переоцінила ідею і тепер є прихильницею квот. Вважаю, що чим лояльніше чоловіки розглядають ідею паритетності у представленні жінок в політиці, тим краще і для суспільства в цілому, і для жінок.

Наскільки ваша позиція щодо гендерної рівності узгоджується з позицією лідерки «Батьківщини»? Наскільки я знаю, Юлія Тимошенко до цієї теми завжди ставилася досить прохолодно.

Ми не мали дискусії на цю тему у фракції. Але, наприклад, Олена Кондратюк (зараз позафракційна за посадою віце-спікерки) – одна з рушійних сил гендерної тематики і квотних підходів у фракції дуже активно справила враження на Юлію Тимошенко. На останньому жіночому форумі вона говорила, що переоцінила в тому числі власні підходи, і нині є прибічницею квот.

Так само відбувалося і зі мною. Мені здається, це певна зрілість, в тому числі політична.

Адже мені сьогодні квоти вже не потрібні. Але те, як я проходила цей шлях, наштовхує мене на думку, що суспільство виграє, якщо більше жінок матимуть кращі шанси, ніж я, ніж Юлія Тимошенко, яка певною мірою є унікальною фігурою в українській історії. Погоджуємося ми з певними її висловами чи ні, це одна з найбільш відважних і зосереджених на політиці політикинь.

Реалізовувати себе в політичному циклі жінкам важко. І сьогодні їх дуже мало в політичному керівництві, в комітетах, серед міністрів. Я можу не погоджуватися з конкретними рішеннями кожної з міністерок, але я дуже шаную їхню наполегливість і працездатність. Серед типових міфів про українську жінку є такий, що ми дуже завзяті працівниці. І я думаю, що це зокрема те, чого зараз чекає суспільство – щоб всі дуже енергійно працювали над вирішенням проблем.

Міжфракційне об’єднання «Жінки. Мир. Безпека», до якого ви увійшли, налічує 26 депутатів. А «За традиційні цінності» – понад 300. Такий розподіл, очевидно, відображає ставлення суспільства до гендерної рівності загалом. Наскільки за такої ситуації можливі 40% квоти, про які ідеться у вашому  законопроекті № 3193 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо забезпечення рівних прав та можливостей громадян із представництва у наглядових радах та органах правління державних унітарних підприємств, господарських товариств та державних банків»?

Я не вважаю, що традиційні цінності виключають керівну роль жінки. Я впевнена, що традиційні цінності, незалежно від релігійного напрямку суспільства в цілому і від географічних критеріїв, завжди говорять про рівність всіх людей. До речі, в нашому законопроекті про жінку не згадується. Мова йде про квоту 40% представлення однієї із статей – чоловіка або жінки. Чомусь всі думають, що мова йде саме про жінку. Ні. Насправді є компанії, в раді директорів яких – всі жінки. Це теж погано. Так само, як і коли в раді директорів компанії – тільки чоловіки.

Читайте також: До Ради вдруге подали законопроєкт про гендерні квоти у наглядових радах

У законопроєкті мова йде про ефективність управління державними компаніями. Управління є ефективнішим, коли в раді директорів компанії є представники з різним досвідом: аудитори і юристи, фінансисти і технарі, жінки і чоловіки, старші і молодші, іноземці і українці. Принцип різноманіття передбачає накопичення різного досвіду. Якщо досвід один, нема дискусій і палкого пошуку істини, то це вічний «одобрямс» і збитки для компанії.

Дуже часто говорять, що квоти – це вибір по статі. Ні, спочатку всі повинні пройти професійний відбір, а вже потім, при формуванні наглядової ради, має включатися розуміння того, наскільки збалансовано представлена і статева ознака.

Але ще раз повторимо: галузева специфіка може перевертати цей розподіл як в один, так і в інший бік…

Абсолютно точно. Якщо ми подивимося на статистику випускників українських вишів, то серед них багато жінок. Куди вони всі діваються, коли доходить до управління? Адже в нашій країні, слава богу, і хлопці і дівчата мають однакові умови для навчання. До речі, створення квотного підходу стимулює жінок більше обирати технічні напрямки, такі, де не вистачає спеціалістів. Це тимчасове рішення. В більшості країн квоти вводяться на два-три періоди ротацій, якщо мова йде про наглядові ради. Згодом суспільство настільки звикає до розподілу 50 на 50, що квоти стають непотрібними.

Думаю, нам до цього далеко…

Не знаю. У минулому парламенті було близько 12,5% жінок. А в нинішньому – близько 20%. Це величезний крок уперед.

В одному вашому інтерв’ю побачила цікаву фразу: «В моєму житті основні, цікаві, кардинальні моменти походили з помилок, з емоційного сплеску, не зі старанно продуманого плану». Якщо ця думка ще актуальна, не могли б розповісти більш детально? Що саме ви мали на увазі?

Я доволі емоційна людина. Останнім часом читаю чимало літератури з психології, і розумію, що до деяких вчинків мене підштовхувала моя підсвідомість. Ми всі неідеальні. Комусь бракує хоробрості, комусь – терплячості. У мене – комбінація двох факторів. З одного боку, я точно знаю, чого хочу. А з другого – інколи не можу цього досягнути в тому числі через те, що буваю більш толерантною і дипломатичною, ніж того вимагають обставини.

В моєму житті було кілька цікавих моментів, коли хоробрість в прийнятті рішення з’являлася з мого емоційного стану, як-то кажуть, зопалу. Хоча насправді ці рішення були потаємно-бажаними. Наприклад, отримати освіту за кордоном.

Вчитися я поїхала вже у дорослому віці, коли вже мала сім’ю. Це був складний і нетривіальний крок. Все-таки не кожна жінка після 30 років зважиться залишити на якийсь час сім’ю і поїхати вчитись, враховуючи й те, що навчання дороге. Потрібна певна безбашенність.

Я це рішення прийняла під впливом суперечки з керівником. Це – помилкова мотивація. Хоча я насправді цього хотіла. Тож часом наші емоційні сплески підштовхують нас до якихось важливих кроків.

Це не про те, що іди, роби помилки і щось звалиться тобі на голову. Ні, просто в моєму житті були якісь неочікувані моменти, які в класичний підручник не впишеш. Я з тих людей, у кого зі 100 кроків 10 можуть бути помилковими, але серед них буде один, який стане визначальним, і відкриє щось дуже незвичне.

Зараз я навіть читаю невелику лекцію дівчатам. Про те, що не треба боятися помилок. На жаль, у суспільстві є ще такий нюанс, що до помилок жінок ставляться більш критично, ніж до помилок чоловіків. По-моєму, це статистичний наслідок. Оскільки чоловіків у керівництві багато, то їхня поведінка ніби внормовується. Коли ж з’являється жінка, на неї дивляться пильніше і вимогливіше. Через це жінці іноді бракне хоробрості, вона весь час ніби озирається: а що люди скажуть, як відреагують. Тому мені хочеться вселити дівчатам думку про те, що помилки є невід’ємною частиною життя. Без них – нікуди. Не помиляється той, хто нічого не робить. Але робити визначальні кроки на тлі емоційного стресу я все-таки не раджу.

Чи змінилися на карантині депутатські будні?

Звичайно, змінилися. Навіть дещо соромно, але мені дуже подобається цей режим, коли не потрібно витрачати час на якісь зайві речі – наприклад, на дорогу. Можна проводити конференц-дзвінки і більше часу працювати за комп’ютером, зосередившись на роботі з документами. Я спокійний депутат, експертного типу. Взагалі я зараз на тому етапі життя, коли розумію: якщо щось сталося, треба пристосовуватись і думати про майбутнє – як жити далі. Менше критикую і менше намагаюсь вплинути на ситуацію, яку неможливо змінити. Я абсолютно погоджусь з тим, що зараз найвища цінність – це життя людей. І якщо карантин призводить до їх збереження, то це те, що має бути. Звичайно, як і всі, я чекаю, коли можна буде більш вільно спілкуватися, виходити на вулицю, в кафе, відновити економічний цикл країни. Але до обмежень я ставлюсь із розумінням.

Зараз багато говорять про те, що буде, коли ми вийдемо з карантину…

Найбільше мене хвилює питання, як швидко відновити економічний потенціал. Я дуже побоююсь, що зараз першими втратять роботу жінки, яких у сфері обслуговування – найбільше. В періоди економічного падіння люди найчастіше відмовляються від таких додаткових послуг. Ми також розуміємо, що і під скорочення найчастіше потрапляють саме жінки.

Пласт проблем, пов’язаних із трудовими ресурсами, надзвичайно великий. Зараз ми постійно проводимо онлайн-конференції з різними бізнесменами. Я намагаюсь знайти якісь пропозиції для внесення в парламент, щоб бізнес мав мотивацію залишити всіх на роботі. Зараз це для мене – основна задача.

Я не можу гарантувати, що зарплати залишаться на тому ж рівні. Ми всі розуміємо, що криза внесе корективи. Але зараз найголовніше завдання для уряду – зберегти виробничий потенціал, особливо там, де задіяно багато людей, і чоловіків, і жінок. Тому я трішки з побоюванням очікую закінчення карантину, і того, що буде далі.

Мені здається, що найголовніший компроміс між державою і бізнесом зараз має відбутися навколо податків, пов’язаних із робочою силою. Сподіваюсь, ми знайдемо якийсь здоровий компроміс, щоб зберегти найбільшу кількість працездатного населення зайнятим.

Від цього дуже залежить і психологічний контекст. Ми всі діємо більш-менш раціонально, розумно, правильно, тоді коли в житті є певний базис – родинний, економічний, є можливість задовольнити базові потреби. Як тільки певні моменти, пов’язані з можливістю чесно отримувати дохід, порушуються, починаються перекоси, вибухає агресія.

Зараз є невизначеність, люди не знають, що буде далі. І мені хотілося б щоб зараз уряд, президент, Верховна Рада взяли на себе в тому числі і психологічну, заспокійливу місію – відверто говорити про цифри, повідомляти позитивні новини в частині знайдених засобів протистояння хворобі. І про те, скільки підприємств, де і як працюють, що ми робимо для того, щоб відновити повний економічний цикл. Наявність цієї комунікації – як ліки, що сприятимуть нормальному психологічному стану суспільству.

Недавно в розмові з подругою ми договорилися до того, що в різні періоди життя кожна з нас була дуже різною людиною. Кожна криза народжувала якусь іншу особистість, які продовжують в тій чи іншій мірі жити в одній людині і час від часу проявляються. Скільки таких іпостасей у вас?

Я б додала ще інший вимір. Ключовим є вік. Батьки народжують нас з певним набором талантів і можливостей. Суспільство додає свої можливості. Не все дають нам батьки, ми і самі розвиваємося. Тому я велика прихильниця того, що держава повинна давати максимальні можливості для освіти. Освіта є загальним благом, незалежно від того, чи отримала її конкретна людина. А далі на нас впливає те, з ким ми одружилися, як виховуєте дітей і т.д. В кожному з нас є багато проявів оцієї нібито однієї людини, яку ми уособлюємо фізично.

Але з віком досвід накопичується. Однозначно я можу сказати, що чорно-біла, радикальна  Ольга, для якої є тільки добро і зло, залишилася десь на рівні до 30 років. З 30 до 40 років я була Ольгою, яка просувала певні свої проекти, намагалася реалізуватись і довести комусь, що гідна. Ольга після 40 більше хоче допомагати іншим. Мені вже менш важливо, яку я займаю посаду. Хіба що ця посада – єдине місце, на якому докорінно можна змінити той чи інший процес. Це моя еволюція. Я не думаю, що у мені одночасно живуть десять Ольг. Вони просто змінюються з часом.

Алла Котляр, для 50%

Більше публікацій
Більше публікацій Алла Котляр
Більше публікацій Статті