На Першому жіночому конгресі 50% поспілкувалися з жінками, які змінюють Україну
Ольга Лiшик – заступниця губернатора Луганської області і депутатка міської ради Северодонецька. В її віданні в обласній військово-цивільній адміністрації перебувають соціальні питання, освіта, медицина, архіви, культура, молодь і спорт.
Соціалка – це у прифронтовій області гаряча точка у гарячій точці. В складній ситуації, що склалася довкола виплат, і зокрема пенсійних, у Лiшик своя позиція, яка дисонує зі зверхністю, яку часто чуєш в столиці.
«Моя особиста позиція по пенсіонерах з окупованих територій: це наші люди, це українці», – говорить Ольга.
На своїй сторінці у Фейсбуку Лiшик часто критикує безкінечні перевірки пенсіонерів з окупованих територій і невпорядкованість цих перевірок – і перевірка на прикордонному пункті, і верифікація Мінфіну, і перевірки Ощадбанку, і СБУ… А ще пише про черги біля відділів соцзахисту та банків, як про приниження старих змучених людей.
А ще вона співчуває своїм підлеглим – працівникам відділів соціального захисту та Пенсійного фонду, на яких у зв’язку з цими нескінченими перевірками багатократно збільшилося навантаження.
«Я завжди кажу: Україна не відмовляється платити пенсії, але потрібно максимально спростити перевірки. Головне, що ми маємо перевірити: чи жива людина, чи ні. А всі ці реєстрації для пенсіонерів як переселенців треба скасувати. Бо це від лукавого. Ми на місцях добре знаємо, що цей механізм не працює, що ним зловживають, що цих нещасних людей оббирають місцеві мешканці. Нам елементарно нема, де їх селити, невже це незрозуміло?», – говорить Лiшик.
Ще вона очолює ГО «Жінки Луганщини» – організацію, яка виникла з волонтерського руху й об’єднала активісток, які партизанили в Северодонецьку під час 4-місячної окупації міста.
Кожна з тих жінок, з якими я домовилася про інтерв’ю на Першому жіночому конгресі, відзначила якусь свою тему конгресу, яка була суголосна їхнім актуальним роздумам і проблемам. Ольга Лiшик зауважила про миротворчість і роль жінок у справі миру.
Про це, а також про соціалку в прифронті, жіночі амбіції та гендерні квоти – 50% розмовляють з Ольгою Лiшик.
– Ольго, сьогодні йшлося про те, що на всю Україну є лише один губернатор-жінка. Скажіть, а ви б не хотіли стати губернатором Луганської області?
– Це провокаційне питання. Я розумію, що лише поганий солдат не хоче бути генералом. Але в мене з амбіціями все гаразд. Я не перший рік керівник/ця, зараз в мене посада заступника губернатора, мені не бракує моїх повноважень.
Розумієте, посада губернатора – передовсім політична, а моя, як заступника, управлінська. Губернатор – це стратегія розвитку, яка спирається на певні політичні зв’язки, а я вирішую конкретні тактичні завдання в межах цієї стратегії. Ну і губернатор в нашій області – це ще й оборона. Це те питання, що є поза моєї компетенцією.
– Традиційно в українській владі жінкам «віддають» соціалку, культуру, освіту, медицину… Це якраз і є вашою сферою. Чи не свідчить це про певний гендерний стереотип?
– Мабуть, є такий стереотип, що жінки є більш сенситивними, уважними, чутливими до тих же соціальних проблем. Але я би пов’язувала таку «традицію» більше із ринком праці. Здебільшого у педагогіці ми бачимо серйозний гендерний перекос – більшість викладачів дошкільної та шкільної освіти це жінки, так само як і в медицині (особливо серед молодшого медичного персоналу), і серед працівників соціальної сфери він теж є. Мабуть, з цим пов’язано і те, що керувати «жіночими» галузями жінок призначають частіше.
– Чому ви вирішили піти в депутати Северодонецької міської ради?
– Ви не повірите, але щоб працювати. Я пішла по мажоритарці, не від якоїсь партії. Ви ж розумієте, яка у нас ситуація на Луганщини? У нас війна, а війна означає те, що частина чоловіків на фронті, а частина втекла чи заховалась. Тому жінки беруть владу у свої руки.
Зараз жінки активніше ідуть у владу, і головне – самі жінки активні. Тенденція по нашій міськраді така: чоловіки здебільшого проходили по списках, жінки – по мажоритарці.
До речі, у нас в Луганській ВЦА ведеться гендерний паспорт не тільки обласної адміністрації, а й районних. Нещодавно доповідав начальник по кадрах: в обласній ВЦА голова і 4 заступники. З чотирьох заступників – я одна жінка, також у нас жінка – керівниця апарату.
По моїх департаментах, а їх шість, в мене чотири керівники – жінки.
По цифрах ніби все красиво, але як на мене, ніхто ці цифри спеціально не малював – так вийшло. У нас не дивляться чоловік чи жінка, а дивляться лише на професіоналізм. Кадрова ситуація характеризується одним словом: голод. В усіх сферах управління. Був би нормальний фахівець – на стать уже дивитися не випадає.
– А як ви для себе вирішували, чи йти в депутати?
– Я прийняла рішення буквально в останню хвилину. В мене були серйозні сумніви, і не тому, що я жінка. Я просто не збиралася – мені і так було, що робити у ВЦА. Але я подивилася на тих, хто збирався балотуватися по моїй дільниці – і подалася сама. Від безвиході. Бо не було за кого голосувати. Я йшла по мажоритарці, по списку б я не пішла – це інша гра і я в неї не граю.
На жаль, бути депутатом у нашому місті складно. Демократичні сили в меншості, Опозиційний блок та їхні прихильники вганяють місто у колапс. Дивіться: у нас три місяці – три! – не могла зібратися сесія. Зараз нарешті зібралася, але ми не можемо прийняти рішення на користь міста.
– Ви як керівниця стикалися з гендерною дискримінацією?
– Я стала керівником досить рано – мені було тоді 25 років і я вважала себе вже зрілою професіоналкою. Я працювала одразу на шести роботах – і в школі, і в музичній школі, і хормейстером в колективі пісні й танцю, і директором молодіжного центру праці… А потім очолила управління культури міста Северодонецька. Про те, що я молода і що я дівчинка, мені не казав хіба що лінивий. Я наслухалася стільки дурниць щодо свого віку, що зрозуміла, що це не моя проблема, а тих людей, які це говорять.
Зараз під час бойових дій, я багато чула іншого: ти мужик, ти свій пацан… Ну і це мені теж не подобається. Мені здається, що такі сумнівні компліменти теж принижують жіночу сутність. Ну не пацан я. Але хіба від цього моя робота чи допомога стають гіршими?
– У нас часто пов’язують кар’єру жінок із можливостями їхніх покровителів. От про ту ж губернаторку Харківщини Юлію Світличну постійно пліткують, що вона є висуванкою Райніна, говорять про близькі стосунки. У той час як щодо чоловіків рідко проводять такі аналогії й вони не містять сексуальних натяків… Наскільки це є справедливим щодо жінок у владі?
– Несправедливим, однозначно. Я з задоволенням спостерігаю за тим, що робить Світлична. Юлія не прийшла на цю посаду нізвідки, вона була першим заступником голови області, вела економічний блок. Кожна жінка, яка прийшла у владу, вимушена зрозуміти те, що зрозуміла свого часу я: слова, які говорять про тебе, свідчать не про тебе, а про тих людей, які це говорять. Ми маємо працювати на результат, а плітки завжди були і будуть.
Я найбільше не люблю в політиці перехід на особистості й обговорення особистого і сімейного життя. Як на мене, на місцевому рівні політики взагалі не має бути. Те, що ми робимо для свого міста, це ж не політика. Це комуналка. І нам потрібні професіонали, які можуть вирішувати комунальні й соціальні проблеми наших міст, а не штовхати партійні гасла. Ярлик партії – це те, що зараз заважає працювати на місцях. Політика – це Верховна Рада. Решта депутатів – це активні члени громад. Нащо їм партійна приналежність? Чому депутати на місцях мають відповідати за слова лідера політсили, на які вони не мають впливу?
Зараз наш губернатор оголосив в області політичну дієту. Щоб місцеві депутати не позиціонували себе як політики, а працювали на громаду. Ми гуртуємося не по партіях, а по напрямках діяльності- освітяни, медики, транспортники. Ми маємо робити свою справу, а не велику політику.
Розумієте, найбільше моє побоювання, що на наступних місцевих виборах розумні люди не захочуть іти в органи місцевого самоврядування. Мене це лякає. І основна робота на місцях зараз має бути скерована саме на те, щоб до нас прийшли розумні люди – і чоловіки, і жінки. Нам потрібна ця критична маса інтелекту у владі, тоді ми зможемо працювати.
– Чи дотримувалися у вас квот на місцевих виборах? Адже ми знаємо, що в законі квоти прописано, а от відповідальність за їх порушення не передбачено…
– Ми з колежанками це питання жорстко контролювали. Ми пройшлися по списках усіх політичних партій і вимагали від них дотримання квот.
– А «ми з колежанками» – це хто?
– Я очолюю громадську організацію «Жінки Луганщини», яка утворилася з тих волонтерок, які в 2014-му об’єдналися в закриту групу у Фейсбуці, де координували свої дії під час окупації. Там в нас були майже самі дівчата. А в 2015-му ми вийшли з підпілля і створили свою ГО.
До речі, моя заступниця, волонтерка Зірочка, Наталя Богуславська, вступила до Національної поліції.
Ще одна дівчина – боєць батальйону «Луганськ 1». У нас в організації багато волонтерок, яких відзначено державними нагородами. Ми реалізуємо різні програми, зокрема і велику програму по примиренню й об’єднанню Луганщини, на яку запрошуємо жінок з окупованих територій.
У дуже багатьох людей, які живуть і працюють в Северодонецьку, там лишилися родичі і знайомі. На пункті пропуску Станиця Луганська в день 10 тисяч людей приходять з того боку. Ми не маємо права ігнорувати цю можливість – говорити з ними. Бо це наші люди, які не змогли виїхати. Ми підтримуємо в них надію. Знаєте, я сама чотири місяці прожила в окупації, і це був найжахливіший досвід в моєму житті.
Леся Ганжа, 50%
