Головна Статті Ольга Стефанішина: Для мене немає складних законів і складних рішень

Ольга Стефанішина: Для мене немає складних законів і складних рішень

1
31

Із якими труднощами сьогодні найчастіше стикаються вимушені переселенці за кордоном, хто може отримати допомогу в Центрах допомоги врятованим, та як війна впливає на рівень домашнього насильства. Про це розповідає віцепрем’єрка Ольга Стефанішина у інтерв’ю Олександрі Горчинській для видання NV.

Ольга Стефанішина — віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. З 9 квітня 2022 року — співголова робочої групи Кабміну щодо захисту прав і свобод громадян України, які перебувають на території держав — членів Євросоюзу та інших держав як тимчасово переміщені особи.

Жоден політик в Євросоюзі не наважиться назвати українців мігрантами

Як країни Євросоюзу сьогодні реагують на рекордну кількість вимушених переселенців з України?

Дуже цікаво розділяти цифри і реальне сприйняття наших людей іноземцями. Мовою цифр це — 6,5 млн українських громадян, які зараз перебувають на території Євросоюзу як вимушені переселенці. Більшість з них — жінки і діти. Це, мабуть, найбільше в історії одномоментне переміщення людей з часів Другої світової війни. Нагадаю, що кілька років тому, коли в Євросоюзі була міграційна криза, пов’язана з конфліктом у Сирії, йшлося про цифри, в десятки разів менші.

Якщо ж говорити про сприйняття, то жоден політик в Євросоюзі не наважиться назвати українців мігрантами, не наважиться назвати українців проблемою. Мабуть, це вражає найбільше, і я пишаюся цим. Наші громадяни стали здобутком для ЄС, адже це — надзвичайно кваліфіковані, освічені люди, які одразу по прибуттю в іншу країну намагаються влаштовувати свій побут, шукають роботу.

На щастя, в Європейській комісії є служба, яка працює з тимчасово переміщеними до ЄС громадянами України. Цей процес очолює єврокомісарка Ілва Йоханссон. Це перша людина, з якою я була на зв’язку в перші години повномасштабного вторгнення. Ми всі бачили затори, те, як люди масово покидають Україну. Складно було уявити, що відбуватиметься на кордоні. Дуже переживала, що людей не випускатимуть, що вимагатимуть документи, до того ж, на той момент актуальними для перетину кордону ще були COVID-паспорти. Але Ілва Йоханссон сказала мені: всі кордони для українців — відкриті.

Читайте також: Гендерна рівність: здобутки України в 2022 році

Як Уряд ми, в свою чергу, спільно з ЄС намагаємося зробити все можливе, щоб наші люди не втрачали зв’язок із домом, мали доступ до всіх необхідних сервісів тощо. Приблизно раз на місяць ми збираємося і визначаємо перелік проблемних питань, які потребують нашої максимальної уваги та якнайшвидшого вирішення.

Багато питань стосувалося опіки над дітьми під час виїзду за кордон

Що це за питання?

Ми контролюємо всі питання, пов’язані з оформленням документів для дітей і дорослих: отримання паспортів, водійських прав, закордонних паспортів і так далі. Адже в багатьох громадян ці документи закінчуються і необхідно їх поновлювати.

Багато питань стосувалося опіки над дітьми під час виїзду за кордон. Після початку повномасштабного вторгнення мої діти виїхали спершу на захід України, а потім за кордон, разом з бабусею і дідусем. Це — той ще челендж, аби довести закордонним службам родинний зв’язок у таких випадках. Є країни з дуже специфічним законодавством у цій сфері, наприклад, Італія, тож можуть виникати певні проблеми.

Чи складним для вас було рішення вивезти своїх дітей з України тоді?

Напередодні повномасштабної війни я розуміла, якою є ситуація, знала про певне накопичення ворожих військ. Було багато даних з різних джерел, але ніхто не міг передбачити, що мова буде про повномасштабне вторгнення і про рух російських колон у напрямку Києва.

Я готувалася до того, що мої діти з дідусем і бабусею можуть переїхати на захід України, щоб я могла повністю присвятити себе роботі й не переживала за них. Виїхали вони 24 лютого, і, власне, цей момент для мене був вирішальним, тому що я, фактично, ухвалила рішення віддати своїх дітей, не розуміючи, коли зможу знову їх побачити, і чи зможу взагалі. В той момент я належала своїй країні. Майже одразу після початку перших ударів і десантування [ворожої армії] в Гостомелі я прибула на роботу. Розуміла, що маю робити все, що від мене залежить, аби ми вистояли, і аби ця війна завершилася перемогою України.

Читайте також: Олена Кондратюк: Героїзм українських жінок захоплює весь світ

Діти повернулися до Києва з початком навчального року. Їм було важко. Довелося їм пояснювати, що я повертаю їх в країну, де триває жорстока війна на винищення нашої нації і є постійна загроза масштабних ракетних ударів. Попри усі ризики, моя старша донька, якій 11 років, для себе чітко вирішила, що не хоче навчатися за кордоном, а лише в Україні.

Люди потребують когось, хто розділить із ними цей шлях і допоможе

В Україні вже відкрито чотири Центри допомоги врятованим  — сервіси для людей, які виїхали з окупованих територій або з зони бойових дій, і потребують допомоги та підтримки. Як працюють ці Центри зараз?

Центри допомоги врятованим було відкрито за моєї ініціативи, сприяння Урядової Уповноваженої з питань гендерної політики та підтримки UNFPA й місцевих органів влади. В основному, клієнти цих Центрів — люди, які виходили через зелені коридори, внутрішньо переміщені особи. Було важливо, щоб вони мали можливість отримати всю необхідну інформацію в одному місці.

У Центрах надають безкоштовну юридичну, психологічну допомогу, інформують щодо отримання медичних послуг, гуманітарної допомоги, поселення та соціальних виплат. По допомогу також можуть звернутися ті, хто постраждали від воєнних злочинів рф в Україні, зокрема сексуального та будь-яких інших видів насильства.

При Центрах працюють кейс-менеджери — вони супроводжують людей, які звертаються до Центрів, у разі, якщо їм потрібен такий супровід. Іноді люди потребують когось, хто розділить з ними цей шлях і допоможе. Тому що це — тисячі історій людей, які жили в окупації, зокрема в Маріуполі, Запорізькій та Київській областях, чиї машини розстрілювали при виїзді з тимчасово окупованих територій, та купа інших жахливих речей, які було важко й уявити до початку повномасштабної війни.

У планах масштабування роботи Центрів й у інших містах України — незабаром ще один відкриється у Чернівцях. Водночас опрацьовуємо можливості відкриття Центрів також і за кордоном. Крім того, залежно від кількості українців у тій чи іншій країні, ми обговорюємо можливості відкриття нових філій ДП Документ за кордоном, де можна організовувати видачу документів для українських громадян.

Цивільне населення, яке проживає або існує в умовах воєнного конфлікту, називають survivers

Слово «врятовані» у назві Центрів — не випадковість. Адже в умовах війни дуже важливо також добирати правильні слова, коли йдеться про комунікацію з людьми, які пережили травматичні події. Розкажіть про це.

У світовій практиці щодо цивільного населення, яке проживає або існує в умовах воєнного конфлікту, пожинає наслідки будь-якої війни, застосовується офіційний термін survivers — врятовані. Тобто це люди, які вижили під час війни, врятувалися. Цією назвою ми хотіли підкреслити: люди не обмежені в питаннях, з яких вони потребують допомоги і хочуть звернутися до Центрів. Кожна людина, яка врятувалася від війни, яка вижила, може отримати там комплексну допомогу абсолютно конфіденційно та безоплатно.

У 2022 році Україна нарешті ратифікувала Стамбульську конвенцію — до цього моменту ми йшли багато років. «Проти» регулярно виступали представники релігійних спільнот, а також захисники так званих традиційних сімейних цінностей. Розкажіть, як відбувався цей процес безпосередньо перед самою ратифікацією, і чи були спроби зірвати її?

Це був складний шлях, який дійсно тривав багато років. До моменту ратифікації Стамбульської конвенції однозначного консенсусу з цього питання серед представників громадянського суспільства не було. З іншого ж боку, є речі, в яких такий консенсус неможливий. У релігійної спільноти є свої правила, і є повага до цих правил. Та держава не може бути заручницею оцінок тієї або іншої ситуації з точки зору релігії, особливо коли йдеться про захист наших громадян від домашнього насильства та запобігання йому.

Читайте також: Чому Україна має ратифікувати Стамбульську конвенцію

Для мене немає складних законів і складних рішень. І зміни до законодавства щодо недопустимості насильства щодо жінок і домашнього насильства, і зміни до митного законодавства, і Закон Про медіа, і велика частина інших змін, які стосуються верховенства права і антикорупції — на момент, коли Україні потрібно було ухвалити такі рішення, для нас це виглядало космічно. Та я розумію, що немає складних рішень, але є рішення, для яких просто потрібен свій час.

Маємо вже сьогодні починати готувати країну до відновлення після війни

Багато хто вважає, що подібні рішення під час війни — «не на часі». Що ви відповіли б таким людям?

У розмові з президентом Володимиром Зеленським ми обговорювали, що маємо вже сьогодні починати готувати країну до відновлення після війни. Він каже, що всі рішення, які можуть бути ухвалені зараз, мають бути ухвалені. Ми повинні робити це, якщо маємо таку можливість. Саме тому зараз, коли війна ще триває, нарешті були ухвалені деякі складні закони, які чекали десятиріччями.

Ви згадали про плани щодо відбудови країни  під час війни. У нещодавній розмові з NV урядова уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко зазначила, що серед принципів відновлення України обов’язково має бути принцип гендерної рівності та інклюзії. Чому це важливо і як це має працювати?

Дуже часто мені доводиться спілкуватися з чоловіками в політиці про те, що таке гендерна рівність і чому цим має хтось займатися. Дуже часто я «сонечко», «дівчинка», іноді — Ольга Віталіївна, іноді — пані віцепрем’єрка. Пояснювати доводиться дуже багато. Та я часто наводжу простий приклад.

Ми плануємо готувати до розгляду в парламенті низку документів, пов’язаних з переходом України на принципи і стандарти НАТО в секторі безпеки і оборони вже з урахуванням безпосередньо бойового досвіду з 2014 року, і після початку повномасштабної війни. Я координую цей процес як віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

Жінки продовжують робити роботу «в полі», і це — непомітні речі

Під час першої зустрічі з цього питання з вищими посадовими особами в секторі безпеки і оборони я не побачила там жодної жінки. Далі, на засіданні комісії з євроатлантичної інтеграції на рівні заступників керівників відповідних органів, і знову бачу там лише чоловіків. Це той рівень, на якому політика, завдання, задачі формуються виключно чоловіками.

Та коли всі завдання визначені, а політики — організовані, я проводжу наступну зустріч, з людьми, які мають писати ці документи. На цій зустрічі я бачу дуже багато жінок. Жінки продовжують робити роботу «в полі», і це — непомітні речі. Багато учасників таких зустрічей просто не усвідомлюють цього, адже це — певні неформальні правила, які діють роками.

Проте цей приклад — якраз про важливість забезпечення гендерної рівності, інклюзивного підходу до формування політик, прийняття рішень, особливо, коли йдеться про відбудову нашої країни. Ми давно живемо не у закритому чоловічому клубі, і немає жодних юридичних обмежень для включення жінок в усі процеси. Та картина така, яка є.

На початку повномасштабної війни ці питання дещо відійшли від найвищого рівня на порядку денному держави. Але правова і практична база, яку ми заклали з точки зору законодавства — рівність прав чоловіків та жінок, протидія домашньому насильству, фінансування притулків та денних центрів — вся ця база стала основою нашої стійкості в момент старту повномасштабної агресії ворога.

Нині ж, коли розробляється стратегія повоєнного відновлення України, ми чітко розуміємо, що це відновлення повинно відбуватись без дискримінації. Нічого про постраждалих без врахування інтересів постраждалих. Для цього Уряд створив групу експертів з гендерних питань, у складі якої — понад 40 фахівців. Вони працюють над тим, щоб забезпечити гендерну складову в усіх пунктах плану відновлення.

Нормалізація психологічного стану наших громадян так само важлива

Як війна в Україні впливає на статистику щодо домашнього насильства?

Якось в одному з притулків для постраждалих від домашнього насильства я зустріла чоловіка, який прожив десять днів у підвалі зі своєю цивільною дружиною. А потім 12 км йшов разом з нею, з простріляною ногою, вздовж берегової лінії, тікаючи з Маріуполя. Та коли опинився у притулку, психологічну допомогу отримав не як особа, яка постраждала від війни, а як особа, яка постраждала від домашнього насильства. Тобто стосунки в родині та спільне проживання цього травматичного досвіду стали для нього більшою травмою, ніж сама евакуація. Це — дуже яскравий приклад.

Коли ми говоримо про збільшення випадків домашнього насильства, це також про відсутність розуміння в людей того, як жити далі, як адаптуватися до життя у війні та взаємодіяти з близькими, аби внутрішні проблеми не вилились у проблеми зовнішні. І, як наслідок, у домашнє насильство. Дуже важливим відгалуженням в цьому напрямку є Національна програма психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, яку координує Офіс першої леді Олени Зеленської та Міністерство охорони здоров’я. Це один з ключових компонентів, який має надати нашим громадянам відповіді на питання про те, як виживати в умовах війни, як підтримувати один одного в родині. Нормалізація психологічного стану наших громадян так само важлива, як і фізична відбудова українських міст. Наші люди — наш найбільший скарб.

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті