Попри те, що війна триває з 2014 року і є чимало воячок, які служать у війську, вони досі стикаються з труднощами і змушені долати численні виклики просто через стать.
Що змінилося за півтора року повномасштабної війни — про це говорили під час дискусії, яку організували кампанія проти сексизму в медіа та політиці «Повага» і платформа «Жінки — це 50% успіху України». Видання дуже часто стикаються із запитами щодо ширшого висвітлення прав і потреб військовослужбовиць. Ідеться як про матеріальні потреби, що стосуються зручної жіночої форми і взуття, так і про нематеріальні середовище, де гідність жінки, яка одягнула піксель, не зазнає приниження. І де є повага суспільства до тих, хто захищає країну — незалежно від їхньої статі.
«Після 2014 і аж до повномасштабного російського вторгнення тривала боротьба з гендерними упередженнями у війську і рух на посилення прав і ролі жінок у лавах ЗСУ. Так, жінки отримали доступ до навчання на офіцерів. Для жінок стали відкритими бойові посади й поступово почала зникати ганебна практика, коли військова виконувала бойові завдання, а за документами вважалася кухаркою. Понад півтора року повномасштабної війни підтвердили, що ці починання були правильними й рухали українське військо в бік гендерної рівності, поваги та відкритості, подалі від засад і практик радянської армії. Однак вони підкреслили також і прогалини у забезпеченні потреб жінок, які воюють», — зазначають організаторки події.
Дуже потрібен транспорт і озброєння
Сержантка ЗСУ Аліна Сарнацька подякувала ініціативі Arm Woman Now і Жіночому ветеранському руху за допомогу їй та посестрам із формою й необхідними речами. Остання посилка з білизною прийшла їй у Часів Яр якраз перед виїздом на фронт. Зізнається, що це було дуже доречно.
Однак особливо важлива потреба жінок у війську нині — техніка та озброєння, наголошує військовослужбовиця.
«Мої потреби як жінки в армії за останні кілька місяців — це 15 рацій, 2 пікапи, 6 пічок. Це залізні бочки зі спеціальними отворами, куди кладуть дрова, щоб грітися взимку. Ще мені було потрібно дуже багато грілок. Ці речі потрібні, бо від того, чи живі мої побратими, чи можемо ми доїхати в потрібне місце, залежить моє життя, виконання завдань і, можливо, майбутнє нашої держави» , — каже Аліна Сарнацька.
Вона пригадує, що коли прийшла служити в березні 2022 року, то не мала ані форми, ані бронежилета. Спершу ходила в спортивному костюмі, потім видали велику куртку, яку можна одягати наверх на свій пуховик.
«І я дуже цьому раділа, адже боялася, щоб мене у спортивному костюмі випадково не пристрелили на блокпосту», — говорить бійчиня.
Каже, що нині їй дуже бракує автівки. Якось вони зі старшиною виїжджали з-під дуже сильного обстрілу на старій «буханці». Це авто радянського автопрому, де спеціальну ручку треба покрутити по колу, щоб зачинити двері.
«У мене на стресі не вийшло їх зачинити. Всю дорогу, на всіх поворотах я тримала ці двері й не відчувала, наскільки швидко мені звело руки. Ми доїхали. Але згодом ця «буханка» не завелася й не виїхала. Ще було б гарно, якби в моєму підрозділі був зайвий 60-й міномет. Тому я б говорила найперше про те, що треба волонтерити, допомагати армії, донатити жінкам в армії та організаціям на їхні збори для захисниць», — наголосила Сарнацька.
Захисницям видавали пакунок із чоловічими трусами
Матеріально-технічне забезпечення жінок в армії – її біль із 2014 року, розповідає співзасновниця громадської організації «Жіночий ветеранський рух» Юлія Кіріллова. Коли вона потрапила в ЗСУ, про такі речі не говорили.
«Мене мобілізували, я приходжу на склад отримувати форму, берці, бронежилет, каску. Мені дуже врочисто вручають пакунок із чоловічими трусами. Я кажу: «А навіщо мені це?» «Положено». Відповіла, що мені не потрібно. «Мені байдуже, що ти будеш із цим робити. Положено, став підпис, отримуй і йди». У мене був шок», — пригадує Кіріллова.
Посестра, з якою Юлія служила в одному підрозділі, згодом стала офіцеркою-вихователькою у військовому ліцеї імені Богуна, коли там відбувся перший набір курсанток. І в них питання одягу суворо контролювали, «бо військовослужбовець ЗСУ має ходити виключно в тому, що йому дала держава».
«Перепрошую, але дівчат змушували ходити в тих чоловічих трусах. Як на мене — це злочин. Бо найперше — це небезпечно для здоров’я. Сьогодні знаю, що є багато ініціативних груп, організацій, які займаються розробкою жіночої білизни, забезпечують військовослужбовиць якісною білизною, військовою формою. Нам часто говорять, мовляв, яка різниця, які штани. На що я полковникам ЗСУ кажу: «Добре, якщо немає різниці, то ми з вами зараз ідемо у магазин жіночого одягу, ви купуєте собі жіночі джинси й будете в них ходити. Бо ж різниці немає». На мене дивилися як на ненормальну. І я кажу: «Але ж ви пропонуєте жінкам носити форму, яка не є анатомічно правильною», — каже Юлія Кіріллова.
Народна депутатка й засновниця проєкту Arm Woman Now Ірина Никорак додає, що її організація пройшла нелегкий і тривалий шлях, щоб Міноборони поставило на забезпечення військовислужбовиць жіночою білизною. Адже її розробляли з нуля й зараз по бригадах уже збирають інформацію, щоб передати цю білизну. Та найбільше очікування, що на забезпечення поставлять і жіночу форму, яка пройшла офіційне тестування і вже має технічну специфікацію.
Є потреба в полегшеній броні
Учасниці дискусії також звернули увагу на полегшену броню для захисниць. Ірина Никорак розповіла, як під час однієї з поїздок на Донбас вирішила одягнути на себе всю амуніцію захисниці Ольги Бігар із позивним Відьма, у якої брала інтерв’ю.
«Це було загалом десь 25 кілограмів. І це в неї полегшений бронежилет, який важить 4 кілограми. А зазвичай жінкам видають броник на 8-10 кілограмів. І от я одягла на себе повністю цю всю амуніцію: автомат, рюкзак, спальник, вода, розвантажувальний пояс, важка аптечка. На вулиці +37, Донбас, я по лісопосадці пройшла кілька кілометрів. А воячки ще можуть боєкомплект із собою брати. Це ще певна кількість кілограмів. І все це дуже важко. Тому ми говоримо про полегшений бронежилет із відповідною плитоноскою, яка має спеціальні внутрішні вставки, що мінімізують тиск у районі грудей. Адже це передусім про комфорт, про функціональність, про безпеку, що впливає на ефективність жінки як бойової одиниці».
Та сама ситуація з берцями. Адже важливо, щоб вони були зручні й відповідали розміру, додає нардепка. І пригадує, як 2014 року захисницям із 36 розміром ноги видавали берці 40-41 розміру.
Аліна Сарнацька розповідає, що їй теж спочатку видали берці 40 розміру і сказали, що це мінімальний розмір, який є в армії. І так тривало рік.
«Я перепитувала — може, все таки з’явилися, а мені відповідали: «Ні, тільки від 40 розміру». І тут завжди допомагають об’єднання посестер. Я написала про це у твіттері — і мені прислали берці 38 розміру. Я так раділа. Боже, вони існують! Це так зручно — у взутті свого розміру. Прийшла просто на речовий склад і сказала: «Дивіться, таке взуття є!» І через місяць мені видали від армії 38 розмір. Я не знаю, як так вийшло, але я за це дуже вдячна. Бо якщо взимку ще можна носити взуття 40 розміру, то влітку не дуже».
Із жіночими бойовими посадами не все так просто
Ще одна проблема в армії — ситуація з бойовими посадами для захисниць. Чи є зміни в цьому плані, розповідає Юлія Кіріллова, яка багато комунікує з ветеранками і з чинними військовослужбовицями.
За її словами, коли членкині «Жіночого ветеранського руху» розповідають про свою роботу і про те, що вдалося змінити, то виявляється, не всі навіть знають, що до 2018 року обіймати бойові посади в ЗСУ жінкам було заборонено. І коли кажуть про адвокаційну кампанію «Невидимий батальйон», завдяки якій і було відкрито 63 бойові посади в секторі безпеки і оборони, у багатьох виникає подив.
«Тобто де-юре ми отримали право обіймати ці бойові посади, проте де-факто доволі часто виникають із цим проблеми. І я багато чую, що в нас погана система. Проте на власному досвіді, як колишня військовослужбовиця, яка колись обіймала бойову посаду, я можу сказати, що проблема не в системі. Нам потрібно говорити про конкретних людей, і лише тоді ми зможемо в принципі досягати якихось змін і впливати на ухвалення рішень. Бо досі вмотивовані і професійні жінки скаржаться, що вони де-факто не можуть обіймати цих посад, що їх переводять і не дають можливості просуватися по службі, їх не підвищують у званні, не відправляють на навчання за кордон».
В Міноборони є посади гендерних радників і радниць, є гендерні департаменти, відділи, але чи вони ефективні?
«Щоразу коли ми читаємо їхні звіти, виявляється, що в них усе добре, у них, як вони жартують: все рівно з гендерною рівністю. Проте насправді це доволі велика проблема. Ми досі не маємо жодного органу, який би захищав права бійців і бійчинь. Вони не мають куди звернутися, якщо ми говоримо про дискримінацію, упередження, сексуальні домагання й сексуальне насильство в секторі безпеки і оборони. Наприклад, розробляються положення та інструкції про те, що потрібно звернутися до командира. А якщо ці дії вчиняє сам командир? Куди йти далі? Ці механізми насправді недієві», — каже Кіріллова.
Гендерні радники та радниці сьогодні виступають у ролі статистів
Модераторка зустрічі, координаторка з гендерних питань кампанії проти сексизму в медіа та політиці «Повага» Анастасія Багаліка зауважила, що наразі є гостра потреба створити інститут військового омбудсмана. Її підтримала Ірина Никорак.
«Я як парламентарка та нардепка підтримую й готова ініціювати впровадження посад чи спеціальних радників, які б допомагали нашим військовим. Я їжджу на Донбас і беру інтерв’ю в захисниць. Щодня спілкуюся з десятками жінок. Вони звертаються з юридичними й особистими питаннями, скаржаться, що відчувають певний тиск із боку командирів. І я намагаюся їм допомогти. Але це відбувається несистемно, а в ручному режимі. Бо є я із певними ідеями, з можливістю написати депутатське звернення, але без жодної опції мати певний вплив. Бо армія — досить закрита структура. І я погоджуюся, що насправді гендерні радники та радниці сьогодні виступають у ролі статистів. Вони просто кажуть, що є цифри — стільки-то жінок в армії, стільки в секторі безпеки».
Депутатка наголосила, що ставить перед собою амбітну мету — реформувати всю систему військового забезпечення в армії й у силових відомствах.
«І мені видається, що країна, яка прагне вступити в НАТО та доєднатися до Євросоюзу, повинна на практиці демонструвати реальні зміни. Бо ми бачимо колосальне збільшення жінок у ЗСУ після повномасштабного вторгнення. І мені б дуже хотілося, щоб жінки, які зараз несуть службу, хотіли там розвиватися й мали таку можливість. Коли спілкуюся з більшістю з них, вони кажуть: «Ми будемо воювати до перемоги, а далі не хочемо залишатися в армії. Бо для нас не створені умови, ми не бачимо рівності». Жінкам дуже складно зараз потрапити на бойові посади, вони повинні доводити свою спроможність, що вони нарівні з чоловіками можуть бути самостійною бойовою одиницею того чи іншого підрозділу», — каже Ірина Никорак.
Жінки змушені робити в рази більше
Никорак також пригадала історію захисниці, яка долучилася до армії студенткою в 19 років. Коли їй виповнилося 20, вона отримала поранення, пройшла лікування і знову повернулася на фронт. Їй довелося довго добиватися дозволу командира, щоб він її випустив на бойове завдання.
«Вона кулеметниця, дуже компетентна, пройшла всю підготовку. Розпочинався день, і вона в повній захисній амуніції вже стояла біля машини, коли всі збиралися, і питала: «Можна я поїду на бойове завдання?» А їй відповідали: «Давай наступного разу». Так відбувалося десь напевно протягом місяця, поки вона не добилася того, чого хотіла».
В армії спрацьовують два стереотипи. Це коли чоловіки намагаються демонструвати надмірну опіку. Мовляв, жінка не повинна бути на фронті, вони переживають за її життя і здоров’я. І другий стереотип, що жінка набагато слабша, ніж чоловік.
«І оці два показники дуже впливають на можливість жінки потрапити на бойові завдання, показати, як вона може працювати. А їй доводиться працювати іноді у 5 разів більше, без можливості допустити помилку. Бо якщо чоловік допускає помилку — це норма. А якщо жінка — «ну ми ж казали». Тому треба змінювати ставлення в суспільстві до того, що жінка зробила свій вибір і його потрібно поважати», — каже Ірина Никорак.
На думку Аліни Сарнацької, всі ці проблеми з часом вирішаться. Бо армія —надзвичайно традиційна структура й повільно змінює свої традиції.
«Коли я пішла в армію, в мене не було жодних компетенцій і медичної освіти, тому мене взяли медикинею, «бо я дєвочка» і це достатня компетенція для посади бойової медикині в піхоті. Можливо, зараз поступово формується така культура, що жінки можуть бути дроноводками. Як це сталося, я не дуже розумію, бо дроноводи носять на собі велику вагу. На бойовий вихід у них дуже багато техніки, яка багато важить. А основний аргумент, чому дівчата не можуть воювати, на думку частини військових, — це тому, що вони не можуть щось підняти».
Є ідея створити жіночий батальйон
Ірина Никорак пригадала пост військовослужбовиці Ярини Чорногуз, яка пропонувала створити окремий батальйон, до якого входили б лише жінки.
«І цей досвід дуже корелюється з досвідом Норвегії. Там є сформовані батальйони, де служать виключно жінки або більшість із військовослужбовиць жінки. У них це досить популярно, і вони таким чином підвищили показник залучення жінок до Збройних сил Норвегії. Пам’ятаю, була офіційна інформація від Міноборони України, що вони готові розглянути таку ідею і створити пілот-батальйон конкретно з жінок. Ідея цікава. На практиці точно побачимо, наскільки жінки матимуть більше можливостей розвиватися в межах цього батальйону. Мені здається, що можливо, не в період повномасштабного вторгнення, але на майбутнє така ідея була б доволі доречною», — каже Ірина Никорак.
Однак, як звернула увагу модераторка дискусії Анастасія Багаліка, є дуже різне ставлення до ідеї жіночого батальйону. Так, частина військовослужбовців говорять, що це посилить дискримінацію. Бо жінок будуть туди випихати й говорити: «У вас є свій батальйон, ідіть туди, чого ви до нас прийшли».
«З іншого боку, якщо в нас з’явиться жіночий батальйон, це, можливо, вирішить питання із забезпеченням жінок у війську. Треба буде стандартизувати, шити й закуповувати жіночу форму, білизну, погоджувати інші потреби», — каже Анастасія Багаліка.
За її словами, досвід, який зараз накопичує військо, рано чи пізно виведе на якісь логістичні зміни. Питання лише в тому, якою ціною всі ці зміни здобуваються.
На думку Ірини Никорак, потрібно, щоб правилом №1 у Міноборони було гендерноорієнтоване бюджетування, яке вирішить усі потреби і проблеми жінок в армії. І на практиці ми побачимо, що в армії справді є повага до гідності жінок.
«Я процитую військовослужбовицю зі 112 бригади ТРО із позивним Мара: «Патріархат — це постріл у ногу». І мені здається, що це такий ключовий меседж, який дозволить змінити стереотипи і ставлення до жінок в армії», — підсумувала Ірина Никорак.
Євгенія Цебрій
