Анжеліка Бєлова – одна з найвідоміших ромських діячок Запорізького регіону. Вона – президентка «Об’єднання ромських жінок «Голос Ромні» та регіональна координаторка Українського жіночого конгресу в Запорізькій області. Важливим напрямком діяльності Анжеліки є боротьба за права ромських жінок.
Кілька років тому в житті Анжеліки стався неприємний епізод – на неї скоїв напад невідомий чоловік, який намагався її вбити. Судове розслідування триває досі, а нападник у скоєнні злочину не зізнається.
Про те, як і чому Анжеліка Бєлова почала боротися за права ромських жінок, чому їй важливо бути причетною до формування порядку денного з гендерної політики, а також як змінилося її життя після нападу, – далі у тексті.
Про дитинство та родину
Анжеліко, розкажіть про вашу родину.
Я народилася в Запоріжжі. Моя мама ромка, а тато українець. Тож я успадкувала ромське коріння з жіночої лінії родини. Мій прадід, ром, за часів Сталіна потрапив під той режим, коли необхідно було отримувати освіту та працювати. Був на посаді комерсанта у колгоспі імені Димитрова. Зараз це дивно звучить, бо слово «комерсант» вважається якимось образливим. Ще тоді прадід вирішив, що всі його діти отримають освіту. Така була його позиція.
Отримали?
Так, усі його шестеро дітей навчалися. Моя бабуся отримала професійну технічну освіту і працювала в бюро технічної інвентаризації. Аж до 74 років, поки в неї не почали відмовляти ноги. Пам’ятаю, що вона довго була на роботі – із сьомої ранку до восьмої вечора, а ми дуже чекали її повернення. І вона завжди приходила з якимись солодощами! Власне кажучи, бабуся є важливою постаттю в моєму житті, тому що вона дуже неординарна – абсолютно традиційна ромська жінка, зі своїми принципами та цінностями. Але водночас вона мала освіту, у неї була хороша кар’єра. Вона завжди була включена в ромську громаду. Зберігала свою ромську ідентичність упродовж усього свого життя. І прагнула, щоб її діти також зберігали. Моя мама за професією вчителька. Усе, що добре запам’яталося, як вона перевіряла зошити до пізньої ночі.
Пригадуєте якісь яскраві спогади з дитинства?
Не можу сказати, що моє дитинство було надзвичайно щасливим. На жаль, у моїй родині також було домашнє насильство. Напевно, це відіграло значну роль у тому, що тепер я беру активну участь у ромському жіночому русі, захищаю та відстоюю права жінок. Зараз у мене з батьками хороші стосунки, ми говоримо про те, що було у нашому з сестрою дитинстві, батьки також все розуміють.
Я чітко усвідомлюю, що багато проблем від непоінформованості, відсутності психологічних знань у ті часи, традиційного розподілу ролей, де не було місця правам та інтересам жінки. Для мене важливою ідеєю є викорінення насильства через видимість цієї проблеми, розповсюдження інформації, тому що знаю із власного досвіду, як саме насильство відображається на житті людини.
Читайте також: Підтримка, щасливе дитинство й «вікно можливостей»: як мотивувати жінок іти в політику
Про шкільне та університетське життя
Давайте поговоримо шкільні роки. Якими вони були?
Навчання – це єдине, що було в моєму дитинстві. Я навіть не пам’ятаю, щоб у мене були якісь розваги або хобі. Я вчилася у гімназії, у бізнес-класі. Із першого класу в мене була англійська, ділова англійська, логіка та економіка. Це така ґрунтовна база знань, яка закладалася з дитинства. Тому той успіх, який в мене є зараз, я пов’язую саме з освітою, яку мені дали. І я дуже вдячна за це батькам.
Мої шкільні роки минули за зошитами та підручниками. Ми з мамою часто згадуємо, як сиділи до опівночі та вчили географію. Для моїх батьків було дуже важливо, аби я була відмінницею, мала успіхи у навчанні.
Так було завжди?
Ні, у 15 років був такий переломний момент, коли я почала дуже сильно хворіти… Близько року провела в лікарнях. Тоді мене вирішили перевести до іншої школи. Я все ж завершила навчання з хорошими оцінками.
А після школи ви пішли навчатися далі?
Так, я вступила до Запорізького національного університету на факультет психології. Мені було важливо освоїти саме цей фах. У тих, хто йде навчатися на цей факультет, завжди є дві мотивації: або розібратися у собі завдяки цим знанням, або щоб допомагати іншим людям. У мене були обидві мотивації. Я навчалася добре, на бюджеті. Так відбувся плавний перехід із мого дитинства до діяльності в ромському громадському русі.
Про громадський активізм
Ви були стипендіаткою Ромського освітнього фонду…
Так, коли я навчалася на другому курсі, моїм батькам зателефонував координатор, який збирав інформацію щодо молодих ромів/ок, щоб запропонувати їм взяти участь у стипендіальній програмі від Ромського освітнього фонду. Тож я поїхала на співбесіду до Києва і після цього отримала стипендію.
Прикметно, що пошуком охочих завжди займається людина, яка має зв’язок із громадою, а також знає ромських представників/ць та батьків і безпосередньо отримує інформацію від них. Мою родину знали через мою бабусю.
До речі, у ромів/ок є назви родин. Тобто, тебе впізнають не за тим прізвищем, яке записано в паспорті, а саме за родинним. Воно відоме тільки в ромській громаді. Моє родинне прізвище – Одіжна, воно було у мого прадідуся.
Ця стипендія передбачала тільки матеріальну підтримку чи ще щось?
Я брала участь у тренінгах із проєктного менеджменту, а також, без перебільшень, вчилася бути громадською активісткою. Завдяки цьому я дізналася про інших стипендіатів/ок та просто активних ромів/ок України, налагодила з ними комунікацію.
Перший проєкт, у якому я брала участь, – це стажування ромських студентів/ок в органах місцевого самоврядування (проєкт Львівської ГО «Рома України Терніпе»). Там вчили, зокрема, ораторському мистецтву та публічним виступам. Я раніше дуже цього соромилася і боялася виступати на публіці. Саме з таких ініціатив розпочалася моя громадська діяльність.
Яким був ваш шлях у громадську діяльність?
Із 2016 року я була виконавчою директоркою ромської громадської організації у Запоріжжі. Основними напрямками діяльності організації були освіта з прав людини, налагодження зв’язків із правоохоронними органами, самоорганізація ромського населення, безпечне середовище для ромів/ок тощо. Наша діяльність останні три роки була спрямована на те, щоб плекати ромські ініціативні групи. Один із останніх моїх проєктів в організації – навчання ромських медіаторів/ок. Він став поштовхом до відкриття громадської організації «Амаре Мануша» в Дніпрі та об’єднання ромських жінок «Лулуді» у Кам’янському.
Про «Голос Ромні»
Очевидно, що започаткування таких ініціатив – це вже велике досягнення. Наразі ви є президенткою громадської організації «Голос Ромні». Розкажіть про неї.
Ідею щодо створення я виношувала дуже давно. І мені здається, що ми відкрили цю організацію саме тоді, коли ромські жінки цього потребували найбільше. Це був момент карантину через пандемію коронавірусу. І дуже багато жінок тоді втратили роботу, тому що займалися торгівлею на ринках, а їх закрили. Тому ми вирішили це змінити, і першочергово запитали самих жінок чого вони прагнуть. Виявилося, наші дівчата хочуть працювати в сфері краси – бути перукарками, майстринями з нарощування вій та оформлення брів, майстринями нігтьового сервісу. А також вони хочуть бути самореалізованими та незалежними, а ще – навчитися водити авто.
Але на заваді є низка проблем. Найчастіше – це коли немає документів. Звідси – неналежна середня освіта або її відсутність. За нашим останнім дослідженням, у Запорізькому та Дніпропетровському регіоні 60% жінок мають незакінчену середню освіту, а 15% не мають освіти взагалі. Також простежується відсутність спеціальної або вищої освіти. І наостанок, неможливість працевлаштуватися, яка підкріплюється дискримінацією за національною ознакою від роботодавців. Плюс традиційні погляди на роль жінки у консервативній ромській громад. Це підтверджується численними кейсами, зареєстрованими ромськими медіаторами
«Голос Ромні» впроваджує проєкти з розвитку навичок підприємництва в ромських жінок, а також допомагає здобути «швидкі спеціальності», аби досягти найбільш повної самореалізації. Концепція складається з декількох компонентів – отримання спеціальності, курси SMM для розвитку навичок просування продуктів та послуг в соціальних мережах, курси комп’ютерної та фінансової грамотності, тренінги з підприємництва і навіть автокурси для підвищення мобільності та незалежності жінок. За півтора роки нашими бенефіціарками стали 74 жінки, 42 із яких опанували спеціальності у сфері індустрії краси.
Ці проєкти стали можливими завдяки нашим партнерам за спільної підтримки з боку Європейського Союзу та Міжнародний фонд «Відродження» у межах проєкту «EU4USociety», Pact Ukraine, Український Жіночий Фонд / Ukrainian Women’s Fund.
Про досягнення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у ромській громаді
Яка кінцева мета цих курсів для ромських жінок?
Наразі у чотирьох населених пунктах – Запоріжжі, Кривому Розі, Кам’янському та Дніпрі – ми завершили реалізацію проєкту із розвитку підприємництва серед ромок. Там наші дівчата отримують профільні спеціальності у сфері краси, а також – стартові набори для роботи. Нашою глобальною метою, до якої ми прагнемо долучити всіх учасниць, є відкриття б’юті-коворкінгу з дитячою кімнатою та бейбі-сіттером. Це буде соціальна франшиза, адже ми будемо орієнтуватися на створення робочих місць для жінок із уразливих верств населення. Згодом плануємо залучити жінок із інших національних громад.
Останні півроку ми працюємо над створенням бізнес-плану, детально прописуємо послуги, які будуть надаватися у наших коворкінгах, а також розробляємо бізнес-модель і подаємо численні заявки на фінансування підприємства. Завдяки нашій тренерці та консультантці із соціального підприємництва Аліні Бочарніковій, ми розробили якісний бізнес-план та розібралися у механізмах роботи соціальних підприємств. Уже за місяць плануємо розпочати краудфандингову кампанію. Це довгий та складний процес, але я вірю в свою ціль та не зупинюсь у її досягненні.
Читайте також: Ромки на виборах: «Коли ми проводили агітацію, люди тицяли пальцями»
За усім цим є масштабна ідея – досягнення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у ромській громаді. Через консервативність та традиційність ромської громади до цього потрібно йти дуже маленькими кроками. Саме тому ми працюємо через економічну незалежність, бо надаючи можливість та шанс реалізуватися, робимо жінок в ромській громаді рівними. Але надалі є плани щодо проведення психологічних та психотерапевтичних груп, робота з чоловіками та жінками для досягнення наших цілей. Я живу цією ідеєю, і кожен успіх наших учасниць сприймається як власний.
Про силу різних жінок, які об’єднуються заради спільної мети
Це дуже цікавий та важливий напрям роботи! А розкажіть, як ви стали регіональною координаторкою Українського жіночого конгресу в Запорізькій області?
Мене надзвичайно надихають та сповнюють силою представниці жіночого руху в Україні. Наприкінці 2020 року я побачила конкурс на посади регіональних представниць до УЖК (тоді вони створювали мережу) та подала заявку, Пройшла співбесіду і… мене обрали. УЖК є постійно діючою публічною платформою, яка формує порядок денний із гендерної політики для Верховної Ради України, уряду, місцевих громад, приватного та громадського секторів та медіа-спільноти.
Саме завдяки УЖК я, мабуть, уперше відчула що таке «when women support each other» – ту силу різних жінок, які об’єднуються заради спільної мети та підтримують одна одну. Ми провели у Запоріжжі регіональний діалог УЖК, який був присвячений темі економічної безпеки жінок у складних життєвих обставинах. Це був перший захід такого масштабу в Запоріжжі. Ми змогли напряму звернутися до представників центральних органів виконавчої влади та почути відповіді на нагальні для нас питання. А у вересні 2021 року на п’ятому Українському жіночому конгресі я була спікеркою та зробила проблеми ромських жінок видимими та почутими.
Про напад та його наслідки
24 жовтня 2019 року – це той день, коли ваше життя розділилося на до та після. Невідомий чоловік напав на вас із ножем…
Того дня я йшла з робочої зустрічі. Дорогою зайшла до магазину, йшла з покупками додому. І зі спини на мене напав невідомий чоловік. Мої рефлекси та інстинкт самозбереження врятували мене, бо коли він намагався вдарити мене ножем у груди, я встигла перевернутися на живіт. Таким чином ніж потрапив мені між ребра, пошкодив легені, діафрагму та печінку. У висновках судово-медичної експертизи вказано, що нападник зробив абсолютно все, аби позбавити мене життя.
До того ж, він нічого не забрав – ні гаманець, ні телефон. Завдяки цьому я змогла зателефонувати своєму чоловікові, який був удома з нашою чотиримісячною донькою. Він спустився, викликав швидку та поліцію. Медики добре виконали свою роботу і врятували мене.
Чи відомі мотиви нападника?
Ні, він мовчить і каже, що він цього не робив. Досі триває судовий розгляд. До слова, судово-медична експертиза виявила, що нападник психічно здоровий. Я думаю, що якби це було не так, то все було б легше пояснити… Але напад можна пов’язати з моєю діяльністю або діяльністю мого чоловіка, який є антикорупційним діячем.
Мене досі лякає відсутність розуміння мотиву, тому я не можу відчувати себе в безпеці. Я не виходжу з дому одна, завжди перебуваю в супроводі когось. Завжди беру з собою засоби захисту. Зазвичай це газовий балончик. І мені потрібно постійно тримати його напоготові, контролювати. Це дуже важко психологічно – безперервно критично осмислювати ситуацію.
Але в цьому навіть є позитивні моменти. Після нападу я зрозуміла, хто насправді є моїми друзями. Також однозначно підвищилася цінність життя і цінність кожної праці, яку я зараз реалізую. Тепер я розумію, що краще приділити увагу та час своїй родині, а роботу можна відкласти на завтра. Раніше я працювала днями й ночами, і навіть не турбувалася про своє здоров’я, а родину відкладала на другий план…
Читайте також: Сексизм, квоти та боротьба за ресурси: як жінки виборюють доступ до влади
Про підтримку людей, які поруч
Чи можна сказати, що підтримка близьких та друзів допомогла вам реабілітуватися?
Однозначно, так. Таке враження, що ми з чоловіком прожили разом щонайменше 30 років. Моя реабілітація була дуже важкою. Він мене виходжував, бо я не могла вставати з ліжка. Він пережив та вистояв цькування з боку моїх близьких та родичів, які звинувачували в усьому його та його діяльність. Моя подруга, Олександра Коряк, ромська активістка, прилетіла до мене з Будапешта та задіяла всю ромську спільноту, коли це сталося. Медіатренерка Ольга Веснянка також приїхала з Києва до лікарні, подарувала мені жовте каченя, яке й досі сидить біля мого ліжка. Мене підтримував також директор Ромської програми фонду «Відродження» Сергій Пономарьов, якого я вважаю своїм наставником.
Коли я прийшла до тями та відкрила месенджер, то побачила там неймовірну кількість повідомлень від людей із різних куточків світу. Вони підтримували мене, молилися і просто писали теплі повідомлення. Я тоді зрозуміла, що я на своєму місці, і займаюся тією справою, якою маю займатися. Це надихає продовжувати мою діяльність і надалі.
Читайте також: Крісті Вільямс: «Сексизм – це не та тема, на яку я хотіла би говорити з доньками»
Чи не було думок піти з активізму після цієї події?
Ні, я ніколи не думала, щоб завершити свою діяльність навіть після цього нападу. Я розумію, що громадська діяльність — це справа мого життя. Я добре роблю свою роботу, допомагаю багатьом жінкам і відчуваю їхню вдячність за це. І я бачу, скільки життів змінюється завдяки моїй роботі. Необхідно просто бути обережними, створювати безпечне середовище для себе.
Про життя поза активізмом
Чим ви займаєтесь окрім роботи? Чи є якісь захоплення?
Поза межами роботи та активізму залишається дуже невелика частина мого життя. Бо робота – це і є моє життя. Але ще я дуже люблю танцювати та співати, і якщо видається така можливість, то завжди йду відпочивати разом із чоловіком чи друзями. До вагітності я дуже довго займалася у тренажерній залі, але після реабілітації два роки не могла це робити. Зараз я знову відновила заняття із тренером і почуваюся сповненою життя.
Якщо я не працюю, то проводжу час із чоловіком та дитиною. Доньці зараз майже три роки. Вона вже добре рахує сходинки, коли ми піднімаємося додому. Знає кольори, назви тварин, цифри. Полюбляє розвиваючі ігри.
Вона надихає мене, бо я хочу, щоб вона жила в світі, де немає місця дискримінації та нерівності. Я хочу, щоб вона відчувалася в безпеці, ніколи не зазнавала ніякого харасменту і подібних речей. Тому зараз, після народження дитини, моя діяльність набула нового змісту, нових ідей та нових цінностей.
На завершення таке питання: чи усвідомлюєте ви себе українкою?
Я дуже добре пам’ятаю один момент, коли на День Незалежності України ми відпочивали в Приморську. Заграв гімн України, і я почала плакати. Така патріотична реакція в мене завжди. Я також плачу кожного разу, коли повертаюся з відрядження в Україну, і літак сідає в Запоріжжі чи Києві. Це той момент, коли відчуваєш, що повертаєшся до своєї Батьківщини, і в думках одразу: «хух, все добре, я вдома». Такі моменти показують мою ідентичність і приналежність до українського суспільства.
Я – українка ромського походження. Це моя країна, із якої я не хочу нікуди їхати. Хочу тут реалізовувати ті ініціативи, які сприятимуть розвитку демократичного суспільства. І я хочу бачити свою Україну з цінностями рівності, толерантності та недискримінації. Уся моя діяльність спрямована на це.
Яна Радченко
