Починаючи з 1932 року й до цього часу, Одеську область лише одного разу очолювала жінка. У 2016 році 27-річна Соломія Бобровська була виконувачкою обов’язків голови Одеської обласної адміністрації. Перша й поки що єдина жінка на цій посаді. У 2016 році Михайло Саакашвілі пішов у відставку з посади голови. Соломія залишилася ще на кілька місяців. А потім, після призначення Максима Степанова, звільнилася з ОДА й повернулася до Києва. Минуло трохи більше двох років. Видання opinionua.com спілкувалося із Соломією про неї і про той буремний період. У політикині було достатньо часу, щоб осмислити чи переосмислити все, що відбувалось і з країною, і з Одесою, і з нею самою.
Ти прийшла на хвилі реформаторства. І, як часто буває в таких випадках, надовго не затрималася. Реформатори зазвичай швидко йдуть із систем, бо системи затято виштовхують таких людей. Чи не почуваєшся викинутою з контексту політики і громадського життя? Особливо після того, як була в центрі подій, як зробила швидку кар’єру.
Так сталося, що я була втягнута в політичну гру в когорті реформаторів, але я себе ніколи не асоціювала з великою й кулуарною українською політикою. Тому, здається, я нікуди не заходила, щоб мене викидали. Вважаю свою каденцію цілком відпрацьованою в інтересах держави. Я себе завжди ідентифікувала з частиною громадського, волонтерського руху. Так, у мене з’явилося більше інструментів завдяки політичній посаді, це правда. Але знаю, що ніколи не була зрозумілою для частини одеського політичного істеблішменту. Так само, як Одеса незрозуміла для київського політичного істеблішменту. Одеса – це далекий регіон, критично важливий, передусім через моменти безпеки, але ніхто особливо не буде влазити в тутешню політику.
Тут усіх цікавлять, насамперед, економічні справи. Розуміння цього дозволило мені усвідомити, що я – одна з інших. Якщо не вигребу, то на моєму місці будуть інші Соломії, Катерини, Юлії тощо, але невідомо з яким ідейним наповненням. І мені, чесно кажучи, досі болить не те, що я відійшла від активної фази регіонального державного управління, а те, що не була зрозумілою. Не лише одеситам, а й частині грузинської команди.
Я від початку була неформатною – моя українська мова, мій підхід до справ АТО. Боляче. Ми не дотиснули, не зробили в Одесі важливого кроку. Не створили центру реабілітації воїнів АТО на базі госпіталю учасників війни. Ця проблема і досі існує, її ніхто навіть не намагається вирішити, окрім активістів. І це моя особиста поразка. Мені боляче. Мені шкода, що я в Одесі багато не встигла.
Наразі я почуваюся дуже спокійною. Повернулася до громадських інструментів. Не скажу, що вони цікавіші, бо після того як ти пробуєш робити щось масштабніше, розумієш, що обмежений у результативних діях. Тому сприймаю все, що зі мною відбувається, як перезавантаження, пошук команди й формування розуміння – як і куди йти далі.
Але для мене Одеса – це однозначно старт і кристалізація моїх подальших політичних амбіцій. А ще – це любов назавжди.
Можеш розповісти, як ти потрапила до команди Саакашвілі? Як люди взагалі потрапляли до команди Саакашвілі? Бо довкола цього було багато чуток і міфів.
У липні 2015 року. Мене запросила Юлія Марушевська. Вона збирала волонтерську команду – для реформ і змін. Але в мене вже був відносно сумний досвід роботи в державній структурі – в Кабміні (йдеться про роботу радницею в команді гуманітарного віце-мера Олександра Сича – прим. авт.). Звісно, мій керівник у Кабміні мене багато чого навчив, зокрема і правильних, фундаментальних, бюрократичних речей. Але для мене це були дев’ять тяжких місяців кабінетної роботи. Тоді, коли я хотіла «в поле».
2015 рік був дуже важким, передусім на фронті. Позиція була проста – якщо не йду на фронт, то маю тут викладатися на повну. Для мене, до речі, фронт – і досі особистий незакритий гештальт. Я не була там як доброволиця. Лише як волонтерка. Тому запрошення я сприйняла як шанс вкластися в державу. Приїхала на день, потім на два. На тиждень. Думала, що нічого з того не вийде, що я поїду з Одеси. Але потім рутина затягнула. Оскільки я трохи розуміла, як працює державна служба, то почала закривати якісь тили. Ну, а потім почалося. Мені запропонували бути радницею. Коли Юля пішла на митницю – заступницею голови адміністрації. Хоча я довго виконувала обов’язки заступниці. І це для мене був підвішений стан. Тоді мали шукати одесита на посаду заступника. Про це Михайло говорив. Потрібен був хтось зрозуміліший і місцевий. А потім – довгі історії про те, що мені треба говорити російською, що я не розумію одеситів… І, до речі, найболючіше було те, як Одеса мене сприймала. Мене, рівнянку, сприймали інколи гірше, аніж моїх колег із Грузії. І було дуже боляче. Щоразу пояснювала, що я теж у себе вдома. І я не приїхала сюди в гості. Я не парашутистка, це теж моя земля. І мене так учили, і я не розумію, чому мене так бортують?! Але це такі внутрішні, ментальні, я б сказала, дискусії. Мені справді дуже боліло. Шалено боліло.
Цей біль минув, закінчився?
Усе закінчилося точнісінько в момент моєї відставки. Я не очікувала, що навіть не друзі, а просто колеги, знайомі, волонтери, військові, звичайні одесити почнуть писати з хештегом #дякуюСоломіє за роботу в Одесі. І я була вражена тим, що місто раптом показало мені зовсім інше своє обличчя. Що місто зуміло сказати мені «дякую», хай і в такий спосіб. Усвідомлюю, що я для них була незрозумілою, ніхто не знав, яка я, ніхто не знав моєї історії з волонтерством. Ніхто навіть не погуглив, щоб хоча б зрозуміти, хто я, яка? Ніяка не ватниця, не сепаратистка. Проукраїнська спільнота мене сприйняла колюче. І дуже довго придивлялися. Певно, на їхньому місці я б чинила так само. Бо коли приходить колишній президент Грузії з командою інколи дивних людей, то очевидно, що є питання. Зокрема й таке: чому в команді немає одеситів, «своїх» на топових позиціях в адміністрації?
А в тебе залишилися зв’язки з Одесою? З ким ти спілкуєшся? Про що ви розмовляєте?
Скажу тобі, що практично всі керівники департаментів, кого призначали ми, були звільнені. Залишилося, може, один-два керівники районів. Звільнені навіть ті, хто був на найнижчих посадах, але його призначив Саакашвілі. Нікого немає. В ОДА повернулися практично всі ті люди, які були там раніше. І це дуже прикро. Тоді призначили багато достойних людей. Я, звісно, розумію, що Саакашвілі, Палиця і Степанов сповідували різні підходи, зокрема і щодо кадрових питань. Але я не розумію, навіщо було Степанову звільняти всіх керівників департаментів, які прийшли із Саакашвілі? Вони працювали, робили свою роботу, ніхто з Михайлом не тримає зв’язок, якщо раптом цього боялися. Михайло в космосі своєї роботи з українським виборцем, він ніколи не займався мікроменеджментом, і в тих людей немає жодної страшної прив’язки до грузинської команди. До того ж ми не робили жодних диверсій, провокацій чи конфліктів. Ми спокійно звільнили місце для наступної команди. Мені надзвичайно приємно, коли люди з інших міст досі говорять про нашу Аллу Кіріяк, голову служби у справах дітей, як про одну з найфаховіших в Україні. Її звільнили, до речі, з подання, після того як її цькував радник Степанов і громадянин Російської Федерації Артем Поланський. Ці речі мені незрозумілі і справді дивні.
Соломіє, було б важливо саме від тебе почути про плюси й мінуси Саакашвілі. Він прийшов в Одесу з певним мандатом від влади, він мав високий рівень довіри від проукраїнської спільноти. І все досить швидко й досить неприємно закінчилось…
Я вважаю, що він унікальний в ідеях. В українській політиці немає політика такого рівня, як Михайло. Будьмо відверті, це абсолютно об’єктивно. Так, це суміш Сходу й Заходу, грузинського темпераменту, західних звичок та освіти – усе це дає таку вибухову і продуктивну енергію. Ті ідеї, які він продукував у області, навіть якщо вони були скомпільовані з грузинського досвіду, були стратегічно правильними для держави. І для мене це був приклад державотворчого мислення. Почати з дороги, митниці, кордонів, безпеки – як на мене, це надзвичайно тверезі й правильні ідеї та підходи. Уже після Одеси, коли Михайло їздив Україною, він повертався й розповідав: «Ага, в Чернівцях має бути хаб для літаків лоукостерів, в Хотині мають бути готельні комплекси, а до Кам’янця має бути ідеальна дорога, тому що там має бути потік туристів». Я думаю: ну, це ж усе правильно. Ми в Чернівці не можемо доїхати, бо немає адекватного сполучення. І це фантастична проблема. Ми Україну свою не знаємо. А тут чужа людина продукує ідеї, які мали бути втілені ще в 90-х роках. Прикро, що так стратегічно не мислили й не мислять державні наші мужі. Михайло Саакашвілі – абсолютно політична тварина у плані політичного піару. Я думаю, що йому треба було би викладати, як правильно щось звалити, розвалити, знести, прорвати. А потім – як усе це будувати. Це ті безперечні плюси, які я в нього бачу.
Щодо негативу. Коли запускаються ідеї, у нього має бути команда тут і зараз, яка все це творитиме. Він не творить руками. Він продукує ідеї. І, так, у нього була проблема з формуванням команди. Якщо в Грузії це були люди, перевірені роками, випробувані, пересіяні через сито, то в Україні з командою почалися проблеми. Відверто слабка ланка. Бо фактично ми не змогли забезпечити йому того тилу, який би мав бути в нього в Одесі. Кадрова політика відверто шкутильгала.
Вся подальша історія, яка сталася із Саакашвілі, – це історія безглуздя, сорому і приниження. Я і про позбавлення громадянства, і про витягування силоміць із ресторану…
Політика в Україні зіграла злий жарт із багатьма. Але видворити з країни іншого президента, який приїхав на запрошення нашого, – мені здається, це був такий удар у штангу!.. Цей крок – неприпустимий, неетичний і нелогічний. На той момент Михайло вже відносно заспокоївся й чекав би наступної можливості вийти на хвилю. Він не був аж настільки небезпечним, щоб так із ним поводитися. Та й узагалі – як такі речі можуть бути допустимі? Це урок для політиків – про те, якими засобами не можна воювати, бо ж повернеться бумерангом. І про те, як шукати правильних союзників і правильних людей поруч. І про велику гру домовленостей – тупо видворити Михайла з країни, нейтралізувати як політичного суперника. Ця вся історія ще й про те, як важливо будувати свою команду в регіонах і поруч із собою. Не створювати теплу ванну, а оточувати себе критично мислячими людьми, які в певний момент можуть і мають стати твоїм тилом. Цього в нього не було в «Русі нових сил». У Михайла є ця слабкість на колір, на яскравість, на живу амбіцію, яка може виявитися неспроможною. На жаль. І якщо в Грузії, для Грузії він був ще й свій, то тут довго з ним, іншим, не бавилися. І зробили отой ганебний і неприпустимий крок. Михайло – не просто політик. Це – президент Грузії, двічі обраний.
Як ти гадаєш, його боялися?
Схоже. Ще він був зайвим для політичного істеблішменту. Чому всі бояться Саакашвілі? Він непередбачуваний. Він може сказати «так», а потім сказати «ні». І зробить те, що вважатиме за необхідне зробити саме зараз. Він такий, який є. Як на мене, він занадто був незрозумілий і непередбачуваний для всіх – і для міжнародних партнерів, і для політиків в Україні. Але він був достатньо зрозумілий людям. Пройшло два роки, як його немає в державі, а люди про нього запитують, згадують – як про того, хто міг би подолати корупцію. Чого ми добилися? Люди його пам’ятають, а для політикуму він – як кістка в горлі. Якби він був у політичному житті, то зараз міг би претендувати на голоси і Юлі, і Ляшка, і Порошенка, і демтабору.
Куди поділися інші люди – яскраві постаті з вашої команди?
Юлія Марушевська поїхала вчитися за кордон і вже повернулася. Зараз бере паузу в політиці. Марія Гайдар – радниця Президента з питань сільської медицини. Але я уявлення не маю, що вона робить. Ми не спілкуємося. У нас доволі різні ідеологічні погляди на державу Україна й на всі моменти, які відбуваються тут. І я вважаю, що це теж було одне з незрозумілих, зокрема для мене, призначень. Доля першого заступника Володимира Жмака мені теж невідома. Як, власне, і його прихід, і його функціонал. Інші керівники, голови районів, які не з Одещини – кожний сам шукає свій політичний шлях. Насправді Михайло для багатьох створив певний трамплін. Хтось успішний у Кабміні та службі автомобільних доріг, а хтось – у громадському секторі. Усе природно. Проте ніхто не думав, що після трампліну буде таке довге й різке падіння. Хоч і умовне. І це вкотре переконує, що політика – не місце для зачарувань.
А які в тебе політичні амбіції?
Я розглядаю, звичайно, можливість повернення в політику. У контексті парламентських виборів восени. Так, улітку спробувала допомогти потенційному кандидату Анатолію Гриценку, але, зважаючи на те, що демократичним силам не вистачило сил і розуму виставити єдиного кандидата з прицілом на перемогу, то фактично зараз кампанія тоне в самопожиранні й критиці. Тому вирішила відійти від активної участі у президентській кампанії.
Ти, розуміючи все це й маючи певний досвід, все одно збираєшся в політику. Ти теж не дуже форматна для традиційної української політики. Як ти збираєшся вижити в політикумі? З чим туди йдеш?
Я зараз зайнялася вивченням блоку сфери безпеки – як військової, так і інформаційної. Для мене це важлива тема. Я стежу за тим, що робиться в сегменті обороноздатності країни. Мене турбує кордон Одещини з Придністров’ям. Мене турбує величезний кордон із Білоруссю, про що ми теж мовчимо і вдаємо, що проблеми не існує. Мене турбує, чому ми говоримо про «Північний потік-2» й не говоримо про «Турецький потік», перша нитка якого побудована для постачання газу в Туреччину, але вже ось і другу будують для європейської частини транзиту. Мене хвилює, чому ми не говоримо про те, якими можуть бути Донецька й Луганська області у складі України, а не на умовах автономних республік. Мені здається, що якраз оцієї публічної дискусії і копіткої роботи в країні взагалі немає. Тому я себе бачу в пошуку того, як далі будувати Україну, особливо на Сході. Крим – це набагато важче питання. Моя позиція в тому, що Україна Крим здала. До речі, Керченський міст ми теж дали побудувати. І хлопців відправили сидіти зараз у Російську Федерацію теж свідомо. Про це теж треба знати й вивчати, досить прикриватися красивими словами про успіхи. Оце мої інтереси. Я відчуваю себе там, у тій тематиці. Бо децентралізація, дороги, люди займаються цим. У людей є амбіції й бажання, вони працюють за цими напрямками. Люди – частково! – нарешті зрозуміли, що з гривні не обов’язково красти 90 копійок, аби щось робити – стелити асфальт, будувати садочки і школи.
Я спостерігаю, як Дніпропетровська область рве шаблони. Я із заздрістю дивлюся на те, як команда Резніченка творить неймовірні речі. Я вважаю, що цивільне життя наше, тилове, воно рухатиметься собі далі. Але в мене є ментальні питання щодо Полісся – це частина Київської, Житомирська, Волинська, Рівненська області. Ми фокусуємося на Закарпатті, Одещині, Сході. Але, наприклад, тут, поруч, на Житомирщині, Київщині досить складна ситуація з переходом до Української церкви, наприклад. Люди просто з піною біля рота доказують, що вони будуть лишатися в тій церкві, в якій вони є, і що Москва до них не прийде, їм комфортно бути в лоні Російської православної церкви. Для мене це очікувана дивина. Але питання – що ми будемо робити з цим феноменом далі? Це ж теж виклик. Безпековий, у першу чергу.
А потім освітянський і культурний. Про це ніхто не говорить уголос. Полісся знають через бурштин і корозію земель. Одним словом, я себе бачу в сегменті безпеки. Я вважаю, що ми самі більшою мірою породили цю російсько-українську війну за уми людей. Як справедливо казали одесити з приводу Бессарабії – там люди почувалися покинутими. Чому? Бо Київ далеко, ніхто туди не доїжджав, люди були віддані на відкуп оцим умовним феодалам, які мали право стріляти по людях, іти в їхні угіддя, використовувати землю, віджимати її. Люди там залякані, шукають підмоги в Румунії, Молдові. А де Україна була?
Теми, про які ти говориш, надзвичайно важливі. Це рівень національної політики. А що ти робиш зараз, чим займаєшся?
У мене є проект, який планую масштабувати на всю Україну, – це Студії жіночої політичної взаємодії. Ідея народилася, коли я працювала на Одещині. Це такий політичний курс для тих жінок / дівчат, які хочуть спробувати піти в громадське, політичне життя. Зокрема, спробувати свої сили вже в 2020 році на місцевих виборах. До проекту долучилися спочатку жінки зі Сходу України, тепер уже є Схід і Південь. У цих регіонах рівень небезпеки набагато вищий, аніж на Заході України, де ми можемо почуватися набагато захищенішими. Там не було прецедентів, як із Катериною Гандзюк, коли за 500 доларів можна вилити один літр сірчаної кислоти й убити людину. З іншого боку, у мене є певна дилема: ми закликаємо жінок іти в громадську чи політичну діяльність, але при цьому не можемо їм дати й гарантувати безпеку. Ми закликаємо боротися за інтереси свої і громади, а ця громада може потім устромити ножа в спину. Мені б хотілося, коли ми говоримо про жіночу участь, щоб не йшлося про тупе забивання гендерних партійних квот. Я говорю про адекватну жінку, яка може своєю головою ухвалювати рішення, а не сліпо йти за партійними інтересами у корупційному значенні цього слова.
Соломіє, а які, на твій погляд, проблеми, теми, виклики найважливіші в країні?
Інфраструктура. Це наші дороги, бо вони – це артерії освіти, культури, домашнього туризму, а ще комфорту й сервісу. Окрім доріг, це житлова інфраструктура для ВПЛ. Ситуаційні рішення були закладені в 2014 році Кабміном і місцевими органами влади. Але питання досі не вирішене. Дуже дивно, коли ми маємо під 2 млн переселенців, але, як ті страуси, зариваємо голову в пісок і не вирішуємо їхні проблеми – не будуємо для них домівок. У нас купа землі, і це ж просто питання грамотного підходу. Навіть відродження сіл були б теж рішенням. А найболючіше – це інфраструктура Луганської області. Регіон відірваний від країни, він тера інкогніта для всіх. Область віддана на відкуп колишнім регіоналам. Щоб дістатися з Маріуполя в Сєвєродонецьк, треба дев’ять годин часу. Це як летіти з Києва до Нью-Йорка. І для мене це якісь неможливі речі. Коли люди кажуть, що з Вугледара до Луцька добиратися треба 38 годин, то це як із Шрі-Ланки летіти в Австралію, а потім в Україну. А між Вугледаром і Луцьком всього-на-всього – 1000 кілометрів.
Багато процесів запущено за ці п’ять років. Я не можу цього критикувати лише тому, що мені хтось не подобається у владі. Безперечно, я вітаю реформу медицини. Це величезний пласт, який усі боялися підняти. І Уляна Супрун із командою не побоялася розворушити осине гніздо. Це – колосальний труд, який для більшості буде незрозумілим. Я бачу багатьох народних депутатів, яким дуже тяжко пояснювати у своїх округах, чому важлива медична реформа. У країні 5-7 відсотків людей творять зміни, а решта будуть потім ними користуватися. Реформи ніколи не проходять без болю.
У нас не закінчене реформування поліції. У Грузії ця реформа тривала близько восьми років. За два-три роки ми не можемо створити структуру, де будуть працювати хлопці й дівчата, яких ми не будемо лаяти, які не будуть корумпованими, а будуть ідеальними. Сваріть, але й давайте їм шанс!
Оборонна сфера – мільйон запитань. Починаючи від Укроборонпрому, де більше 130 державних підприємств – абсолютно не прозорих, дивних, монополістів із закритими бюджетами. Та ми в бюджеті ЦРУ можемо прочитати вартість снарядів, а в нас це таємниця, нікого не допускають до інформації.
Вважаю, що наша державна прикордонна служба потребує реформування, там давно нічого не відбувалося. Це якраз та галузь, на яку мало хто звертав увагу. Змінили уніформу – і все. Державна академія прикордонних військ у нас наполовину знищена й дає мало мотивації людям іти туди вчитися. Наші кордони діряві. Це дуже темна і з відсутнім фокусом уваги держорганізація. Там потрібні серйозні зміни, починаючи від повного моніторингу гуманітарної допомоги – і до загальних підходів. ДПСУ є під МВС. Чому? Ця служба може стати красивим обличчям держави, але до цього треба докладатися й бити по руках корупційних очільників.
Ще один напрямок – екологія. Мінприроди, як на мене, – це одне з найкорумпованіших і з найменшою увагою від громадськості, міністерств, на яке 27 років ніхто не звертав уваги. Туди входять рибне агентство, національні парки, ліси, озера. Це колосальні ресурси, які просто знищують, продають. Я не розумію, чому ця сфера досі доволі тіньова?
Бізнес. У нас інвесторам кажуть не про 20 аргументів, чому варто вкладатися в Україну, а зразу домовляються про відсоток відкату. І після цього треба ще стільки нервів, щоб отримати дозволи й довідки! Чому не скоротити кількість податків і не дати людям видихнути, щоб пожити?!
Ще мене дивує, як досі може працювати великий російський бізнес в Україні? У Миколаєві є глиноземний завод, який належить Дерипасці! Волосся не дибки? Це для мене фантастична історія – друзі, ви що, жартуєте? Як? Як ставитися до того, що військовий корабель, авіаносець «Варяг» із тоннажем більше 60 тис., продали китайцям за якісь смішні гроші, бо Україна не могла утримувати корабля?! Продали під розважальні потреби, але тепер це повноцінний авіаносець КНР «Ляонін». Це шок.
Зрештою, мені хочеться бачити державу сервісною, а не ручною. Починаючи від довідки про ведення бізнесу до адекватної, а не політичної роботи СБУ.
Я не фахівець, але мені було б цікаво почути експертів, коли ми зможемо задовольняти свої газові потреби – приватні й промислові. Уже достатньо вигадувати байки з цього приводу, досить розповідати, що нам обов’язково потрібний російський газ. Якщо вони обходять нас своїми трубами, то давайте будемо самі ставати спроможнішими. Я не хочу говорити про корупцію, про оці всі речі, вони й так зрозумілі. У нас все просякнуте корупцією – кримінал і політика, кримінал і бізнес, просякнуте депутатство і ГПУ, Банкова. Я дуже не хочу бачити НАБУ й САП просто дорожчим варіантом вирішення проблем, за всієї поваги до них усіх. Хочеться із зручного режиму керування країною перейти на автоматичний. Коли держава – це сервіс із мінімізованою участю людей.
Скажи, а от розуміння оцього всього, що відбувається, чи не демотивує воно тебе? Чи не змушує опускати руки?
Після Одеси в мене була шалена депресія. Я занурилася по самі вінця в людські проблеми, побачила велику частину «незакритих дір і прогнилих дверей». Не могла зрозуміти й повірити, як можна не мати державного мислення у своєму мозку, займаючи високі державні посади?! Немає стратегії, немає бачення, все дуже ситуативне. Це як в Одесі заліпити стенд Героїв праці Радянського Союзу синьо-жовтими кульками і сказати, що це декомунізація! Ну, це ж симулякр і фанера. Я не можу сказати, що я вийшла з цієї депресії, бо невідомо, чи я застану країну глобально іншою – комфортною й сервісною. І без війни. І з нашим Кримом. Але я не хочу опускати руки. І в мене є дуже просте пояснення – я не хочу шукати місця під сонцем на чужій землі. Я тут народилася, я маю щось сюди привнести. Це моє переконання. Нас зі школи вчили, що в нас є 603,7 тис. кв. км нашої землі. Я не хочу звідси їхати. Моє місце тут.
Про твоє бажання працювати «в полі» я зрозуміла. Але краще будувати країну системно. Так можна прискорити результати. Якби тобі дозволили вибирати владний кабінет, який би ти вибрала?
У мене три на думці (сміється – прим. авт.). Це – кабінет Міністерства з тимчасово окупованих територій, Міністерства з роботи з ветеранами й Міністерства інфраструктури. Або я би пішла в Укравтодор.
Ми часто дискутуємо з приводу моральних авторитетів – людей, які справді є яскравим прикладом служіння країні. Моральні авторитети – хто вони для тебе?
Скажу про людину, яка свого часу була проривом у молодіжній жіночій політиці, – це Леся Оробець. Мені здається, що вона зробила дуже багато як на свої 25 років, коли починала й отримала на свою адресу багато звинувачень – що її взяли до парламенту на заміну батькові (народний депутат України Юрій Оробець загинув в автокатастрофі 16 жовтня 2006 року – прим. авт.). Але вона стала самодостатньою й сильною політикинею, високого рівня, з амбіціями, показавши купу крутих результатів. Коли почався Майдан, вона була там 24 години на добу і весь час на зв’язку. Леся для мене – внутрішній орієнтир. Мені шкода, що її немає зараз в українській політиці. А ще, звісно, Любомир Гузар і митрополит Шептицький. Це джерела чогось дуже живого й ціннісного. У моєму житті був і є «Пласт», я часто про це говорю. Саме він дав багато чого, а основне – це стержень. Коли я десь спотикаюся, то повертаюся до того, що закладалося в юнацтві. Важливі – на них і орієнтуюся – тато з мамою. Вони – моя совість, багато критикують, але це те, до чого варто, до чого буду дослухатися.
А за що тебе критикують батьки?
За те, що не пишу дисертацію (сміється – прим. авт.). Критикують за правильні речі. Вони розуміли багато викликів, які стояли переді мною. Але завжди від мене вимагали двох речей – скромності й професійності.
Я знаю, що ти вмієш керувати безпілотником. Розкажи про це і про свої захоплення – вони в тебе досить різнобічні.
У 2014 році я дуже хотіла бути оператором безпілотного апарата, закінчила курси, нас навчав Геннадій Мазепа, я зараз читаю його на ФБ. Я катаюся на сноуборді, танцюю сальсу, зараз захопилась американськими танцями 30-х років – лінді-хоп. Обожнюю скелелазіння, пластові табори, баскетбол, альфа-гравіті. З вишиванням у мене не склалося. Але склалося в мого брата – усі творчі ремесла перейшли до нього.
Якісь екстремальні хобі в тебе. Тобі драйву не вистачає?
Екстрим і спорт дають людині зрозуміти свої можливості й поведінку тіла та розуму в нестандартних ситуаціях. Я вважаю, що спортивні командні ігри – для перевірки команд, для розуміння, хто і яку функцію виконує. Була прекрасна історія, коли в УКУ ми грали в регбі. Болюча гра, скажу тобі. Грала лише кілька разів у житті. Але це мені вкотре підтвердило – хто і яким чином себе проявляє, на кого можна покладатися. Ми ретранслюємо у грі свої схильності, слабкості, чогось перестаємо боятися, десь приймаємо виклики.
Чого ти, Соломія Бобровська, боїшся?
Я дуже боюся зради. Зради за спиною роблять страшні речі. Коли ми багато говоримо про довіру, коли намагаємося в суспільстві відкривати серце одне до одного, то зради – це дуже болісно й завжди безповоротно. Мені жаль, що наші політики цього не розуміють. Не розуміють, що знищують довіру, за якою приходить розчарування. Через це люди не хочуть більше нікому довіряти. Ми ховаємося й починаємо жити в світі закритих сердець…
Уяви, що перед тобою зараз велика аудиторія, і ти можеш сказати все, що вважаєш за необхідне. Щоб ти сказала людям?
Не опускайте руки. Ми переживемо березень 2019-го, переживемо жовтень цього ж року. Не думайте, що в Польщі буде краще жити. Там така сама історія, тільки зі знеціненням вашої ідентичності, там ви не людина, а функція іншого сорту. Ми всі потрібні тут і зараз. Не їдьте з нашої країни – дайте шанс Україні бути.
Біографічна довідка:
Соломія БОБРОВСЬКА, 29 років, закінчила Львівський національний університет ім. Івана Франка (факультет філософії), нині в аспірантурі за напрямом «соціальна філософія».
Волонтерка, громадська активістка, пластунка. Стажувалася в парламенті Канади та в Жіночій раді державної адміністрації штату Массачусетс (Бостон, США).
Має досвід роботи у громадських та державних структурах. Організаторка культурних, політичних, громадських та правозахисних акцій.
У 2014 році працювала радницею віце-прем’єра України з гуманітарних питань Олександра Сича.
У жовтні 2015 – квітні 2016 року була радницею голови Одеської державної адміністрації Михайла Саакашвілі. З квітня 2016 і до 12 січня 2017 року була заступницею голови, а потім виконувала обов’язки голови Одеської обласної державної адміністрації.
У 2017 році нагороджена премією Top 30 Under 30 від KyivPost, яку присуджують молодим лідерам України, які мають значні досягнення у різних сферах життя і ще не досягли 30-річного віку.
Нагороджена медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (2015).
Розмовляла Зоя Казанжи,
