«Дехто час від часу дозволяє собі щось сексистське. А я роблю їм зауваження, виправляю: «Не бабів, а жінок». І вони демонстративно, звісно, проте перепрошують: «Вибачте, Світлано Олексіївно, були неправі», — розповідає депутатка Городищенської міської ради, що на Черкащині, Світлана Пащенко.
Ми поспілкувалися з нею про відстоювання своїх прав, депутатську діяльність та гендерні стереотипи в політиці.
«Я відкрила в собі нові якості»
Чому ви вирішили стати депутаткою?
Не можу сказати, що якось я вирішила стати депутаткою й цілеспрямовано йшла до цього. Певно, життя мене повело цим шляхом, так склалися мої життєві обставини.
Усе почалося з бажання відновити соціальну справедливість. Земельну ділянку, що по праву належала моїй мамі, яка на той момент уже померла, вирішив забрати собі тодішній чиновник. Саме тому для мене стало справою честі та принципу наважитися на боротьбу за відновлення справедливості.
Я на той час була в декреті зі своєю другою донькою, а місцевим самоврядуванням і політикою загалом не цікавилася. Але, як виявилося, коли довелося відстоювати свої права та вступити в боротьбу зі свавіллям місцевої влади, я відкрила в собі нові якості – активність до дій, рішучість в ухваленні рішень, силу опору та стійкості. Півтора року я відвідувала кожну сесію міської ради, кожну земельну комісію. Власне кажучи, з цього й почався мій громадський шлях відстоювання свого, бо 2018 року я таки відстояла право на цю ділянку.
За ті півтора року я вивчила регламент міської ради, зрозуміла принципи роботи та взаємодії місцевого самоврядування з людьми, побачила багато прогалин та недоліків на місцевому рівні. І зрозуміла, що маю бажання та сили змінити й виправити ці помилки. Тож стала помічницею народного депутата, а згодом і депутаткою міської ради Городищенської громади. Тобто це було не просто рішення, а закономірний ланцюжок, процес, який мене привів туди, де я зараз.
2020 року ви балотувалися на посаду голови Городищенської міської ради від партії «Слуга народу». Але не набрали потрібної кількості голосів?
Так, був такий досвід. До речі, у Черкаській області в нашій громаді була найбільша кількість кандидатів та кандидаток на посаду голови – 19 осіб. Жінок із них, здається, було троє.
«Твоє місце на кухні, і ти там маєш борщі варити»
Чи стикалися з сексизмом під час виборчої кампанії?
Стикалася. Я вам хочу сказати, це був досить цікавий досвід. У таких маленьких міських радах, як наша, депутати здебільшого незмінні. Не скажу, що всі, але більшість кочує з партії в партію, щоб знову й знову ставати депутатами.
Тож щодо проявів сексизму з боку моїх опонентів. До того, як ухвалити рішення балотуватися, я для себе визначила, що які б негативні закиди, провокації та обмовляння в мій бік не звучали, я ніколи собі не дозволю спуститися на такий рівень. Тож вирішила просто не реагувати.
Особисто мені ніхто нічого не говорив, але були люди, які, підозрюю, у той час працювали на моїх опонентів у соцмережах, писали всілякі негативні коментарі. Були ще коментарі, які мене веселили, бо писали не лише про стать, а й про моє місце проживання: «Твоє місце на кухні, і ти там маєш борщі варити, а у своєму лісі гриби збирати». Район міста, у якому я живу, досить віддалений, проте в нас дуже красива лісиста місцевість.
Я взяла ці слова собі на озброєння. Основним методом агітації в мене було «door to door», тобто від дверей до дверей. І, спілкуючись із людьми, я розповідала, що один чоловік написав мені таку фразу. Якби він мені це сказав в очі, то я б відповіла, що встигаю і борщі варити, і гриби сушити, і дітей виховувати, і займатися політикою. А на що здатен він? Гадаю, що ця фраза мені навіть допомогла в боротьбі з моїми страхами.
«Вода камінь точить»
Попри все, вас обрали депутаткою. Як вам зараз працюється з колегами-чоловіками?
Дехто час від часу дозволяє собі щось сексистське. А я роблю їм зауваження, виправляю: «Не бабів, а жінок». І вони демонстративно, звісно, проте перепрошують: «Вибачте, Світлано Олексіївно, були неправі».
Думаю, що вода камінь точить. Колись один чоловік (не називатиму його посаду) дозволив собі у присутності інших людей сказати: «Та ні, Світлано Олексіївно, це у вас щось особисте». На що я зробила зауваження, що коли мій колега чоловічої статі говорить таке, то для вас це сухий аналіз. А коли я роблю зауваження щодо роботи певної людини, то це особисте. Я публічно заявила, що це був сексистський закид і такого надалі терпіти не збираюся. Мене вразила не його поведінка, бо ця людина на завершення нашої зустрічі перепросила, а реакція інших жінок, присутніх на цьому заході. Вони бурхливіше за чоловіків реагували на моє зауваження про сексизм. І саме це, на мою думку, відображає проблему нашого суспільства. Бо часто жінки в таких випадках демонстративно підтримують чоловіків, замість того, щоб підтримати одна одну і зрозуміти, що в єдності та повазі наша сила. На щастя, все-таки є жінки, які підтримують одна одну, і я пишаюся, що знайома з ними.
«Так що ж ти мужиків запросила? Чому ти їм спідниці не наділа чи губи не нафарбувала?»
Розкажіть про ваші основні напрямки роботи як однієї з лідерок руху «Зе Жінки» Черкащини.
Основна мета – це популяризація гендерної рівності. Проаналізувавши зустрічі, я зрозуміла, що найбільше в нашій області відгукується тема боротьби з гендерно зумовленим насильством. Чому так? У великих містах із цим проблем, в принципі, немає, всі розуміють, куди їм звертатися. А в таких населених пунктах, де проживають 800 осіб і менше, люди не знають, що їм робити. Відповідно, ми проводили Zoom-конференції, зустрічі, залучали представників поліції на такі зібрання. Ми готували плани зустрічей, але виходило так, що просто доводилося відповідати на запитання присутніх.
Поліція з державою напрацювали механізм, коли жінку забирають від кривдника, відвозять у шелтер, дають супровід, соціалізують. Така інформація дуже потрібна, деяким жінкам вона зберігає життя і дає надію.
Я не психолог, але якось трапився випадок, що одній жінці з нашої області, у якої були проблеми з чоловіком, дали мій номер. І ми два тижні говорили з нею як подруги. Фізично я ніяк не могла їй допомогти, але завдяки порадам, підштовхуванню до дій ця жінка разом із донькою успішно виїхала. Зараз вона вже в іншому місці з супроводом та адвокатом.
Також один із напрямків руху «ЗеЖінки» – економічна рівність чоловіків і жінок. Був дуже цікавий випадок саме щодо роботи обласного центру зайнятості, де є така програма – «Грант на власну справу». Серед людей, які звертаються до центру зайнятості по ці кошти, більшість – жінки. Саме жінки, які стали підприємицями, мають цікаві, креативні ідеї. Як кажуть, залучи жінку на підприємство – і це буде 50% його успіху. Тому рух «ЗеЖінки» порушує тему рівності в оплаті праці.
«Люди зорієнтували владу, що треба робити»
Що змінилося у вашій депутатській діяльності з початком повномасштабної війни?
На початку повномасштабної війни я працювала більше як помічниця депутата Верховної Ради. У перші дні прийшла на роботу й подумала: «Що ми робитимемо далі?» Бо ми тоді активно працювали над тим, куди які кошти і на які соціальні проєкти спрямовувати. І я розуміла, що зараз не буде жодного фінансування, жодних соціальних ініціатив, жодних шкіл, жодних садочків – усе піде на війну…
Із перших днів ми організували надання гуманітарної допомоги для жителів громади, бо на той час у Черкаській області вже було багато вимушено переміщених осіб. Згодом у Городищі відкрили гуманітарний хаб, який спочатку працював на округ, а потім і на всю область. Ми допомагали військовим, медичним закладам, вимушено переміщеним особам та жителям громад.
Щодо місцевого рівня – певно, не так влада зорієнтувала людей, як люди зорієнтували владу, що треба робити. Наші мешканці почали нести в міську раду все, що в кого було. Потім постала гостра потреба в більшому приміщенні. Тож у місцевій школі організували тимчасовий пункт прийому продуктів для виготовлення сухпайків. Я також долучилася до цієї ініціативи. Ми виготовляли сухпайки, які потім передавали до Києва. Це був яскравий приклад цілісного суспільства.
Хочу зауважити, що «Зе Жінки» – це про рівність жінок і чоловіків. І військові, ветерани, члени їхніх сімей підтримують наш рух. Дуже прикро чути, коли, наприклад, ти запрошуєш людину на захід, а тобі кажуть: «Так що ж ти мужиків запросила? Чому ти їм спідниці не наділа чи губи не нафарбувала?» Розумієте, підтримати жіночий рух для деяких людей (до речі, моїх однолітків) – це чомусь соромно. Це, мабуть, також один зі стереотипів: коли чоловік вирішив підтримати жінок, то він має обов’язково прийти на захід із нафарбованими губами й у спідниці.
«Моє покоління та покоління моїх дітей мають зовсім різне сприйняття»
А як до теми гендерної рівності ставляться ваші друзі?
Справжні друзі підтримують та розуміють суть та сенс. Але в таких невеличких містечках ця тема взагалі не популярна. Я це зрозуміла, коли жінки обурювалися більше за чоловіків на вищезгаданому заході.
Але про це треба говорити. Я час від часу виступаю на радіо зі своїми звітами, де згадую і тему гендерної рівності. У людей є певне несприйняття, проте вони цього не помічають.
От у мене є знайома, яка вже досить давно працює на державній службі. Якось вона мені розповідала про своє господарство, городи. І от вона скаржиться, що банки для консервації складно мити. Я кажу: «А якщо сім’єю стати й помити?» А вона: «Та це ж жіноча робота». Я її запитую: «А коли заготовляють сіно для господарства, це жіноча робота чи чоловіча?» Вона каже: «Чоловіча». «А чи ви берете участь у заготівлі сіна?» «Звісно, беру». То чому в «чоловічій» роботі жінки беруть участь, а «жіноча» залишається «жіночою»?..
Проте я бачу, що вже навіть моє покоління та покоління моїх дітей мають зовсім різне сприйняття. Запитала колись у своєї 12-річної доньки: «Настю, а що у вас на 14 жовтня – хлопчиків вітаєте?» А вона: «Мамо, а чому їх вітати?» «Так День захисника ж». А вона відповідає: «І захисниці, мамо, і захисниці!»
Стати світлом
Чи говорите ви зі своїми дітьми про гендерну рівність? Як їх виховуєте?
Я спеціально не говорю на цю тему, але це зрозуміло з нашого з чоловіком спілкування та світосприйняття. Діти таке вбирають як губка. Бо нормально, що мама зайнята, а тато може залишитися з дітьми чи навпаки. У нашій сім’ї так заведено, це добрі партнерські стосунки, а не користувацькі. Ми з чоловіком не сперечаємося, чи потрібно це мені, а дискутуємо щодо методів, яким чином я до цього дійду.
Насправді підтримка чоловіка – це дуже важливо. Тому я завжди кажу, що про гендерну рівність ми маємо говорити не лише з жінками, а й із чоловіками, з маленькими та дорослими, бо це важливо і для жінок, і для чоловіків. Має бути підтримка партнера, адже всі ми маємо однакові права на розвиток і самореалізацію.
Що б ви побажали жінкам, які сумніваються, чи варто їм іти в політику?
Тут складно. Ти дуже часто думаєш, навіщо це робиш. Але коли бачиш хоча б маленький результат своєї роботи, коли допомогла людині так, що вона повірила в себе, тоді радієш.
Я процитую нашого боксера Олександра Усика: «Коли ви бачите темряву, ідіть туди, і там зможете знайти світло. А якщо світла не знайдете, то зможете самі стати тим світлом, щоб подолати темряву». Тож роль жінки в політиці – це зайти в темну кімнату, знаючи, що там не буде світла, і самій стати цим світлом.
Наталка Сіробаб
