Головна Статті У боротьбі за жіночі права: політикині та лідерки, про яких забули

У боротьбі за жіночі права: політикині та лідерки, про яких забули

5
5,322

Після жіночого віча 1926 року в Тернополі у газеті «Діло» надрукували лист-відгук тернополянина. Невідомий автор зверхньо й зневажливо описав не лише саме віче, але й загалом ідеї жіночого руху. Закінчувалася стаття іронічним коментарем. Мовляв, закінчився з’їзд, жінки роз’їжджаються, і от кілька з них сідають на воза, яким керує чоловік, що їх привіз. Жінки сидять на сіні й обговорюють, які вони тепер політично активні, скільки у них прав і як вони все вміють. Чоловікові набридло це слухати і він каже: «Якщо ви так умієте усім керувати, то беріть і керуйте возом!» Жінки погодилися. Доїхали до першої ями, зламалося колесо і тут вони вже нічого не змогли вдіяти… 

Жінки працювали в умовах шаленого спротиву

Лілія Берник
Лілія Берник

Про цю давню газетну публікацію розповідає тернопільська краєзнавиця Лілія Берник. Ось уже кілька років вона досліджує історію жінок, які чогось досягли на зламі XIX-XX століть. 

Із цієї статті у газеті  «Діло» можна побачити, яким було ставлення багатьох чоловіків до жіночих спроб щось змінити. Тому для мене важливо, щоб про цих жінок пам’ятали, бо вони працювали в умовах шаленого спротиву, — каже краєзнавиця.

Лілія Берник по крупинці збирає в архівах і старій пресі дані про громадських і культурних діячок, політикинь, благодійниць та освітянок. Як виявилося, про більшість із них збереглося дуже мало інформації. Адже діяльність жіночих організацій та жіночу активність взагалі досліджували мало. Більше писали хіба що про тих, хто досягнули світової слави, як приміром, Соломія Крушельницька. 

Я почала шукати імена та інформацію про жінок і розповідати про них на своїй сторінці у фейсбуку

—  Я зацікавилася жіночою сторінкою у житті міста кілька років тому, після презентації книги мого чоловіка-історика (ідеться про видання Володимира Окаринського «Тернопіль. Місто, люди, історія» — ред.) Ми помітили, що у цій книзі є дуже мало історій про жінок, які пов’язані з Тернополем. Мені це стало цікаво, і ця цікавість перетворилася на своєрідне хобі. Я почала шукати імена та інформацію про жінок і розповідати про них на своїй сторінці у фейсбуку. Згодом мене запросили прочитати лекцію про жінок, які розвивали Тернопіль у довоєнний час. У процесі підготовки довелося копнути ще глибше, і відтоді я періодично досліджую цю тему. Мрію, щоб нею зацікавилися більше людей, а зібрана мною інформація переросла у видання, — каже краєзнавиця.

Разом із Лілією Берник розповідаємо про постаті політично-активних жінок початку ХХ століття. Як каже дослідниця, спершу вона почала шукати у тернопільському архіві інформацію про жіночі організації. Так знайшла документи про створення «Жіночого кола», де був список тих жінок, які були організаторками різних подій. 

Роза Померанц-Мельцерова

Роза Померанц-Мельцерова

Одна з активних жінок того часу — благодійниця і політикиня Роза Померанц-Мельцерова. Вона народилася в Тернополі у багатій єврейській родині, здобула освіту у Відні та Парижі. А коли повернулася до Тернополя, почала допомагати єврейським сиротам, хотіла створити першу жіночу правозахисну організацію. Але, як стає зрозуміло зі згадок, їй це не вдалося, бо її ініціатива не отримала підтримки. 

Після одруження зі львівським адвокатом Ісааком Мельцером Роза виїхала до Львова, де почала активно вести політичну діяльність, а чоловік її у всьому підтримував. 1915 року створила організацію «Коло єврейських жінок», яка займалася допомогою постраждалим під час війни. Вона їздить за кордон і збирає кошти на створення сиротинця у Львові, притулку для дівчат у Станиславові. У 1925 році завдяки підтримці США Мельцеровій вдається отримати кошти на створення закладу для нечуючих та незрячих єврейських дітей.

Жінка сама має вирішувати, народжувати їй чи ні

У цей час вона починає просувати феміністичні гасла, про що свідчать рядки однієї з її статей: «Жінка майбутнього виступить загалом як окрема людина, без жодних алюзій до мужності. Жінка майбутнього буде мати сильний вплив на долю світу і надасть тон його культурі».

Роза одна з небагатьох відкрито висловлювала ідею про те, що жінка сама має вирішувати, народжувати їй чи ні. Це було складне питання на той час, яке не мало підтримки ні з жіночого, ні з чоловічого боку, — зазначає Лілія Берник. 

1922 року Роза Померанц-Мельцерова балотувалася на виборах і пройшла у польський Сейм. Тоді продовжує активно працювати  над проєктами, пов’язаними зі створенням сиротинців, допомоги бідним і хворим. Як представниця політичного істеблішменту євреїв у Польщі, вона репрезентує їх на міжнародних конференціях, присвячених проблемам національних меншин, представляє єврейське жіноцтво Польщі на з’їздах, конференціях, міжнародних конгресах у Лондоні, Відні, Берліні. 

Крім заняття благодійністю, Роза Померанц публікувала свої статті у пресі, писала п’єси. Її драму «Матір» поставили у театрі Львова, і вона отримала широку популярність. А у міжвоєнному Львові навіть одну з вулиць назвали на честь Рози Померанц. 

У 1933 році помер чоловік Рози, що стало для неї великим ударом. Вона покинула громадську діяльність,  усе своє майно роздала убогим. Не змогла пережити втрату чоловіка і через рік після його смерті у 1934 році її не стало. 

Блянка Баран

Блянка Баран
Блянка Баран

Близько десяти років у Тернополі проживала громадсько-політична діячка та журналістка, активістка галицького українського жіноцтва й очільниця української секції Жіночої ліги за мир і свободу Блянка Баран. Громадською діяльністю вона почала займатися ще студенткою. Спочатку в Академічній громаді, згодом у «Союзі українок». У 1918 році одружилася з юристом, адвокатом, учасником ЗУНР Степаном Бараном. 

У роки визвольних змагань її чоловіка заарештували, а Блянка разом із батьками переїхала за Галицькою армією за Збруч, у Кам’янець-Подільський, де організувала філію «Союзу українок». Разом із жінками, які ввійшли до організації, вони почали піклуватися про поранених і про біженців. У цей час за запрошенням Симона Петлюри Блянку включили до складу Державної ради. 

Читайте також: Сила в нас: про що говорили на Конгресі жінок у Польщі?

Уже з 20-х років починається інший етап діяльності Блянки Баран. У 1921 році вона переїжджає до Відня, де у складі української делегації виступає на Конгресі Міжнародної ліги за мир і свободу. У тому ж році її обрали головою української секції Ліги. Відтоді вона на закордонних форумах активно обстоювала права українців і українок у Галичині. 

У своїх виступах Блянка пояснювала важливість жіночої участі у політичному житті

1922 року разом із чоловіком вона переїжджає у Тернопіль, де він займається адвокатською діяльністю. У цей час вони обоє беруть активну участь у політичному житті, приєднуються до партії Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), де Блянка очолює його жіночу секцію.

Українки на жіночому конгресі у Відні, 1921 рік

У Тернополі Блянка Баран багато писала, в тому числі у газети «Діло» і «Громадський голос». А також їздила містами і селами, де в своїх виступах пояснювала важливість жіночої участі у політичному житті і громадській діяльності, розповідала про права і можливості жінок. А у 1926 році Блянка разом із кількома однодумицями організовує у Тернополі велике жіноче віче, куди приїхали кілька сотень жінок. Почесною гостею заходу була Олена Левчанівська — перша українська членкиня Сенату другої Речі Посполитої. 

Основні промови учасниць віча були зосереджені довкола гострих тем: політичних, національних, а також довкола економічної незалежності жінок. 

Цікаво, що наприкінці зборів у зал, де відбувалося віче, вдерся один із членів радикальної партії і без дозволу хотів виголосити якусь свою промову. Але жінки заспівали гімн, і йому не вдалося нічого сказати, — розповідає Лілія Берник. 

Живучи у Тернополі, Блянка Баран продовжувала брати активну участь у Міжнародній жіночій лізі за мир і свободи. 

У 1930 році польська влада провела відому «пацифікацію» українського населення Галичини (польський терор проти українців із метою проведення політики колонізації, асиміляції (полонізації) і утиску — ред.) Це дуже обуридо Блянку. Вона почала писати листи до Міжнародної ліги за мир і свободу зі скаргами на те, що порушують права українців та українок. На її прохання перевірити, як це все відбувається, приїхала секретарка Ліги Англії міс Шіпшенкс. Вона пожила в Тернополі, відвідала навколишні села, мала зустрічі у Львові. Після її від’їзду, Міжнародна жіноча ліга звернулася до польського уряду з вимогою припинити подібні жорстокі методи у взаєминах із українським населенням. 

На всі збори, куди приходила Блянка, польська влада надсилала своїх агентів

Навесні 1931 року до Галичини прибули англійські журналісти, які готували матеріал про шкоду пацифікації. Вони зупинилися у домі Баранів, а пані Блянка організувала їм зустрічі і виїзди в сусідні села. Щойно журналісти поїхали з міста, польська поліція заарештувала жінку. 

Вона кілька днів просиділа у в’язниці, попри те, що її чоловік був адвокатом. Але він на той час був за кордоном. У неї вдома, у домі її батьків, у приміщеннях організацій, членкинею яких вона була, провели обшуки. Але як вона пише у своїх спогадах, вона встигла заховати небезпечні документи, і при обшуках їх не знайшли. Під час допиту її звинувачували у шпіонажі і незаконних зв’язках із міжнародними організаціями. Одначе за браком доказів Блянку випустили з в’язниці, — розповідає дослідниця.  

Але відтоді Блянка Баран була під пильним наглядом. На всі збори, куди вона приходила, польська влада надсилала своїх агентів, які слідкували за тим, про що говорили під час заходу.  

Блянка Баран прожила в Тернополі до 1939 року. Потім виїхала до Німеччини. Відомо, що вона продовжувала брати участь у діяльності тамтешніх жіночих організацій, дописувала в газети. Померла в 1971 році у Мюнхені. 

Марія Солтис

Благодійниця, про яку історія могла забути взагалі. Адже про неї залишилося та мало згадок.  

 — Про це свідчить те, що найбільше інформації про Марію Солтис я знайшла у поминальній згадці в газеті «Діло». Там було оголошення про її смерть і коротка розповідь про те, чим вона займалася. І вже на основі її діяльності я знайшла дані в архіві, — каже Лілія Берник.

Марія народилася у сім’ї директора школи у Микулинцях на Тернопільщині. Після закінчення школи кілька років учителювала. Була активною учасницею різних товариств — «Боян», «Просвіта», «Рідна школа», «Сокіл», «Захоронка»…

Читайте також: Українок відзначили за внесок у боротьбу за свободу і демократію

У 1906 році вона започаткувала організацію «Захист для слуг», яка допомагала служницям та гувернанткам. 

Зазвичай це були бідні дівчата з сіл, які приїжджали в Тернопіль і часто потрапляли у скрутну ситуацію. Марія Солтис організовувала для них недільні курси, де не тільки вчила читати, але й допомагала шукати роботу, а також надавала підтримку, щоб у разі проблем, дівчата не опинялися з ними наодинці на вулиці, а мали куди звернутися. Цікаво, що для навчання грамоти вона використовувала український «Буквар для неграмотних», який уклав її чоловік, учитель Онуфрій Солтис, — каже Лілія Берник. 

Про роботу Марії Солтис писали у газеті «Діло»: «У свята ціле пополудне пересиджувала з ними, читала їм, оповідала, вчила товариських забав, освідомлювала національно».

«…Просвіта, економічна і товариська орґанізація українського жіноцтва»

У 1909 році разом із іншими активістками Тернополя Марія стала засновницею тернопільської філії однієї з перших жіночих феміністичних організацій – «Жіночої громади». І багато років була її очільницею. 

Якщо говорити про мету цієї організації, то як було зазначено у статуті це «…просвіта, економічна і товариська орґанізація українського жіноцтва».

Жіноча громада. Фото ХХ століття з книги Любомири Бойцун «Тернопіль у плині літ»

Як свідчать документи, які збереглися у тернопільському архіві, філія  «Жіночої громади» часто організовувала різноманітні концерти, вистави і інші благодійні вечори, щоб зібрати кошти на харчування для бідних школярів. Також організовувалися дитсадки, щоб жінки мали час щось робити, а не тільки дбати про дітей. 

Щоб організувати будь-яку подію,  потрібно було отримати  дозвіл міського керівництва. Як видно з доступних документів, не на кожну зустріч давали добро. А якщо дозволяли, то на них приходили спеціальні агенти, які слідкували за тим, хто і що говорив. Був період, коли діяльність товариства була під загрозою ліквідації через занадто націоналістичну позицію. Ймовірно, за організаторками велося спостереження. Однак жінки продовжували свою діяльність, — говорить краєзнавиця.

Благодійність та підтримка військових

У 1914 році, коли Тернопіль захопили російські війська, Марія разом із дітьми виїжджає за кордон. Їй довелося два роки прожити в Празі і ще рік у Львові. І тільки у 1917 році вдалося повернутися додому.  У цей час діяльність «Жіночої громади» не припиняється. Її очолює Антоніна Конрад — помічниця Марії, дружина священника.

Під час Першої світової війни, а згодом і з початком визвольних змагань у 1914-1920 роках організація і надалі займалася благодійними справами. Тут збирали кошти потерпілим від воєнних дій, влаштовували безплатні кухні для бійців, шили білизну, працювали в шпиталях. У період ЗУНР організували курси медсестер для 42 учениць. Хворими та пораненими опікувався «Комітет пань Червоного Хреста», який діяв при «Жіночій громаді». Із 1920-х років, коли влада у місті перейшла полякам, діяльність «Жіночої громади» зазнавала все більшого тиску. У 1924 році у Тернополі «Жіноча громада» була реорганізована і перейменована у «Союз українок». У Тернополі нову організацію очолила Антоніна Конрад.

Один із місцевих осередків Союзу Українок

Як свідчать спогади, роки прожиті Марією Солтис в еміграції істотно підірвали її здоров’я. Померла вона 24 жовтня 1928 року. 

Марія Білецька-Білинська 

Активною учасницею жіночого руху на Галичині була громадська діячка Марія Білецька-Білинська — донька  секретаря староства в Галичині, одружена з богословом Лісецьким. Жінці довелося пережити трагедію у своїй родині — ймовірно, через тиф вона втратила втратила двох синів і чоловіка. Після чого залишає Тернопіль і їде у Львів, де здобуває звання учительки та вдруге виходить заміж — за професора Білецького. 

Марія була активною учасницею жіночого руху в Галичині, однією з організаторок першої приватної п’ятирічної української школи у Львові (1898), де учителювала разом із чоловіком. 

Саме її вважають засновницею Української асоціації «Жіноча громада» у 1909 році у Львові. Асоціація утворилася на основі колишніх жіночих асоціацій та «Клубу русинок». У 1917 на їх основі створили «Союз українок». Організація проводила культурологічну, ремісничо-комерційну та благодійницьку роботу. Тут організовували читання, лекції, зустрічі та виступи, створювали та оснащували бібліотеки і читальні зали. А також публікували спеціальні книги та журнали для жінок. Крім того, були створені гуманітарні об’єкти, такі як дитячі будинки, а також перші навчальні заклади для дошкільнят та шкіл-інтернатів.

Документ про створення у 1909 році «Жіночої громади» у Тернополі

Білецька-Білинська обстоювала у Галицькому сеймі рівноправність жінок

У 1910 році Білецька-Білинська спільно ще з тридцятьма делегатками жіночих організацій обстоювала у Галицькому сеймі рівноправність жінок.

Співпрацювала із засновницею фемінізму в Україні Наталією Кобринською, поетесою та культурно-освітньою діячкою Костянтиною Малицькою, громадською діячкою Герміною Шухевич. Поділяла їхні прагнення до створення сильної жіночої організації й здобуття для жіноцтва «людських прав».

Читайте також: Чотири українки отримали відзнаку Гілларі Клінтон

Організувала жіноче виробничо-виховне об’єднання «Труд», що давало дівчатам-українкам загальну освіту і ремісничу підготовку. Очолювала Інститут святої Ольги — підготовчі курси для жінок. Під час першої світової війни та після неї працювала в комітетах помочі інвалідам та голодуючим. Із утворенням товариства опіки над інвалідами кілька років була очільницею цієї інституції. Також писала на різні теми в Галицькій пресі. Померла 1937 року у Львові.

Панна Рейзис 

Лілії Берник також вдалося знайти згадки про ще одну феміністку, яка походить із Тернополя. Ідеться про активістку, полячку, членкиню польської соціал-демократичної партії, діяльність якої була зосереджена у Львові — панну Рейзис. Про неї збереглося лише декілька згадок у пресі, а її ім’я так і залишилося невідомим. 

Як пише «Львівська газета», у 1910 році  вона провела віче, яке наробило багато галасу. Вулицями міста пройшла колона жінок із плакатами. Учасниці ходи гучно вигукували різні гасла, вимагаючи прав для себе. 

«Дуже велике зібрання очолювала доктор Перлімуттер… У своєму виступі товаришка Рейзесівна широко обговорювала шкоду, яку жінка зазнає в місті і країні, і в словах сильних вимагала повних прав жінок в усіх законодавчих органах», — йдеться у статті.

Також про панну Рейзис є згадка ще у одній статті у «Львівській газеті» за 1910 рік. Кілька сотень жінок прийшли до приміщення сейму, щоб зустрітися з паном маршалком. Жінки виступали за те, щоб їм надали право голосу і право брати участь у виборах. Делегація представниць жіночих організацій зустрілася з маршалком і кількома депутатами. Виступали графиня Скарбек (від комітету рівноправ’я жінок), пані Рейзисівна (від жінок соціалісток) і дві русинки — Марія Білінська і пані Огродник, яка, як написано, була одягнена в сільський костюм (напевне вишиванку) і говорила від імені сільських жінок. Вислухавши, пан маршалок сказав, що підтримує їх і вони мають рацію, але жінки мають виробити терпіння, бо ж не можна отримати таких прав відразу.

Цей факт цікавий тим, що жінки з різних соціальних сфер, різних національностей і організацій об’єдналися разом, виборюючи одне питання. І як я зрозуміла з тодішньої преси, такі зустрічі були непоодинокими у Львові. Але це було можливо до 1918 року. Після цього таких зустрічей і об’єднань більше не було, — зазначає дослідниця. 

Більше публікацій
Більше публікацій Євгенія Цебрій
Більше публікацій Статті