Українські дипломатки — про виклики професії та гендерну рівність

Мирослава Щербатюк, 45 років. Амбасадорка України в Йорданії

«У 1996 році я закінчила університет (Мирослава має два дипломи — українська філологія та сходознавство КНУ імені Тараса Шевченка, – ред.). Оскільки я вивчала сходознавство, після проходження мовної практики мені запропонували роботу в посольстві України в Ірані. Уявіть собі: мені 21 рік — і тут така пропозиція! Звісно, я поїхала до Тегерану. Тоді система МЗС була дуже консервативною, суворо витримувалася субординація: зверху перебували посли й дипломати, знизу — технічний склад. Але все одно це був неймовірний досвід: я дуже люблю культуру Сходу й була щаслива опинитися в Тегерані.

Тоді в Ірані з’явилася мета стати дипломатом. Для мене це людина неймовірної ерудиції, зі знанням мов, історії, релігії, мистецтва. Розумна, інтелігентна, обізнана — хто не хоче бути такою?.. За понад 20 років роботи в МЗС я мала кілька ротацій: працювала в посольстві України в Ірані, згодом у США й потім у РФ. Я легка на підмову кудись рушати, тому поїхати на чотири роки, а саме стільки триває в середньому довгострокове закордонне відрядження, для мене взагалі не проблема. Згодом дипломат звикає ставитися до життя як до постійної ділової подорожі. Але, звісно, це відбивається на особистому житті — ти віддаєшся роботі повністю й до певного часу взагалі не думаєш ні про родину, ні про дітей.

Для мене таким рубежем стали мої 36 років. Я зрозуміла: треба зупинитися, прийшов час. Відмовилася від подальшого кар’єрного просування (на той час я була директоркою департаменту, були й вищі пропозиції), народила двох дітей, двічі встигла «сходити в декрет» — і так, це був класичний декрет, майже по три роки кожен. Я звикла ставитися до всього серйозно, тож не хотіла, щойно народивши, їхати у відрядження чи ночувати на роботі.

Згодом дипломат звикає ставитися до життя як до постійної ділової подорожі. Але, звісно, це відбивається на особистому житті

З липня цього року я Надзвичайний і Повноважний Посол України в Йорданії. Я в захваті від Амману: місто прекрасне, тут особливе повітря, що несе запах пустелі, і здається, що навіть молодий місяць не такий, як в інших частинах світу, — тут елегантніший і тонший. Або я просто дуже люблю Схід і романтизую його.

Не можна бути послом з 9 ранку до 18 вечора. Це робота 24 години сім днів на тиждень, вона завжди з тобою. Я зазвичай працюю в офісі, а в другій половині дня ходжу на офіційні зустрічі.  Уввечері прийоми чи неформальне спілкування. Працюю часто і на вихідних. Робота посла — це зміцнення двосторонніх відносин між країнами, це інтелектуальний виклик і велика відповідальність. Мені дуже важливо показати в Йорданії, якою є сучасна Україна — амбітна європейська нація з великими можливостями, але водночас я хотіла б, щоб у моїй країні більше знали про Йорданію. Наприклад, про діяльність правлячого короля Абдалли ІІ бін аль-Хусейна, неймовірну королеву Ранію, про мистецтво та культуру країни. У вересні відбудеться вручення вірчих грамот Королю (традиційна процедура, коли здійснюється акредитація посла чи дипломата. — ред.). Дуже чекаю на цю аудієнцію.

Дарина Якимчук, 30 років. Перша секретарка 4-го сектору Управління служб керівництва МЗС

«Моє знайомство з дипломатичною службою відбулося, коли я навчалася на четвертому курсі Інституту міжнародних відносин і стажувалася в юридичному департаменті МЗС. Тоді я вперше потрапила в цю будівлю на Михайлівській площі, побачила реальних дипломатів. Кожен із них розповідав мені неймовірні історії про свої закордонні ротації й життя в інших країнах. Звісно, я також про це мріяла. Ще студенткою, коли ми вивчали роботу міжнародних організацій, я хотіла потрапити до Нью-Йорка, в ООН. Я тоді думала: яка ж це честь — представляти свою країну в ООН! На сьогодні немає подібної світової організації, де вирішуються всі питання — від політичних і економічних до культурних. Виступаючи і працюючи там, ти робиш це не як Дарина Якимчук, а як представниця України.

Так і сталося: я поїхала у своє перше довготермінове відрядження до Нью-Йорку в 2016 році. Працювала в постійному представництві України в ООН, у третьому комітеті Генеральної Асамблеї — це комітет з прав людини. Я поїхала туди на одну посаду, згодом отримала дострокове підвищення за роботу над резолюцією по Криму, яку ми ухвалили 2016 року. Це саме та резолюція, завдяки якій було дуже багато зроблено для захисту людей в окупованому Криму.

Перший рік у ротації завжди для всіх дуже складний. Ти не знаєш, куди бігти й за що братися. Плюс вивчаєш, як працює організація зсередини. А найскладніше емоційно — це перший виступ у комітеті Генеральної Асамблеї. Уявіть: тиша, представники 193 країн світу очікують на твій виступ. Спікер говорить «I give the floor to Ukraine» — і ти маєш ввімкнути мікрофон  і за три хвилини викласти позицію нашої держави, зважаючи на те, що в країні йде війна, постійно порушуються права людини на окупованих територіях. Сказати все правильно, виважено, юридично коректно. А коли тобі 26 років, виступати в ООН — це взагалі фантастика.

У ротації за кордоном ти працюєш 24/7. Це шалена відповідальність, емоційна напруга, і тому є відчуття, що ти дійсно постійно в роботі. Але до цього звикаєш і вже не звертаєш уваги на те, що немає вільного часу. Драйв від успіхів тримає тебе в тонусі постійно.

Я повернулася з Нью-Йорка пів року тому й тепер у МЗС виконую функції помічниці заступника міністра закордонних справ Євгенія Єніна. Я єдина серед 120 випускників мого потоку, хто працює на дипломатичній службі. Більшість — юристи в приватних компаніях. Був час, коли я теж хотіла покинути службу, тому що було складно. Але скажу відверто: я фанат своєї роботи. Я люблю те, що роблю, і вірю, що робота дипломата — внесок в історію країни. На цій службі ти мислиш зовсім іншими категоріями і масштабами, ніж рівень зарплатні, наприклад, бо віриш, що робиш для країни щось важливе. Я пишаюся тим, що представляю Україну за кордоном.

Зараз мені 30 років, і я лише починаю свою кар’єру. Для мого віку статус першої секретарки в МЗС — це дуже стрімке сходження, є чим пишатися. Плюс у мене вже за плечима ротація. Зараз я запитую себе: чого ти прагнеш тепер? Точно знаю, що хочу й далі працювати у сфері багатосторонньої дипломатії.

Мій кумир — Саманта Пауер, вона була постійною представницею США в ООН, якраз коли я там працювала. Це людина, яка встигла все: вона політологиня, журналістка, професорка Гарвардського університету, лауреатка Пулітцерівської премії, була радницею Барака Обами. А ще вона прекрасна мати. Я бачила, як вона приводила своїх дітей на засідання ООН. Її історія для мене — приклад того, що жінки насправді мають колосальний потенціал».

Катерина Зеленко, 40 років. Амбасадорка України в Сингапурі

«Моя робота полягала в тому, щоб щодня поширювати офіційну позицію нашої держави й підтримувати інтерес всього глобального світу до України як важливого гравця. А це нелегко, зважаючи на те, що наша країна зараз протистоїть не лише збройній агресії, а ще й потужній пропагандистській машині. Ми всі зрозуміли, що інформація — це тонка зброя й володіти нею — особливе мистецтво. У цьому сенсі дипломатові потрібно мати не лише видатні професійні якості, не лише бути готовим працювати цілодобово, а ще й бути креативним, гнучким і не боятися нічого. Але це страшенно цікаво.

Своє перше відрядження я провела у Відні. Наступні два терміни працювала в посольстві України в Німеччині, де відповідала за інформаційні питання та зв’язки із пресою. І дуже пишаюся тим, що хоч минуло кілька років з мого від’їзду, досі в туристичних автобусах, які курсують Берліном, є аудіогіди українською. Це був наш проєкт від початку до кінця — ми зробили це в 2016-2017 роках.

У свою другу ротацію в Берлін у 2014 році я поїхала вже як заміжня жінка з дитиною й могла на собі цілком відчути, як це — коли ти захищаєш інтереси твоєї країни в Німеччині й паралельно думаєш про те, що приготувати на вечерю вдома. Тоді я зрозуміла, що все має свою ціну. Це ціна часу, який витрачаєш на своїх близьких, іноді — ціна здоров’я. Ні для кого не таємниця, що наша професія потребує серйозної віддачі. Але страх гальмує розвиток, тож я вважаю, треба просто рухатися вперед. І чесно скажу: якби якийсь із цих елементів випав з мого життя — чи то родина, чи то робота, чи улюблені хобі — чогось би бракувало. Особисто для мене це ті кути, які мають бути зайнятими для того, щоб почуватися щасливою.

Найцікавіше в моїй роботі — це публічна дипломатія. Фактично це намагання доносити правдиву інформацію до світових аудиторій для того, щоб просувати наші інтереси. У чому вони полягають? У тому, щоб, окрім політичної підтримки на міжнародній арені, в Україну заходили іноземні інвестиції. У тому, щоб наші виробники успішно продавали свою продукцію на світових ринках. Ми взагалі така державна агенція з пошуку друзів для України. Щодня ми шукаємо нових партнерів і зміцнюємо дружбу з тими, з ким вона вже є.

Дипломатична служба, і взагалі МЗС, — це структура, у якій дуже багато напрямів зливаються в один. Тобто ти можеш бути сьогодні консулом у Молдові, завтра — аташе з питань культури в Нідерландах, а післязавтра — радником з економіки в посольстві в Перу. Кожне призначення дає нові можливості, розширює горизонти. Я можу уявити, що одного дня напрямок і моєї роботи кардинально зміниться — і я опікуватимуся більш політичними питаннями або економічною дипломатією. До цього треба бути готовим і розуміти, що ефективний дипломат — це той, який є універсальним солдатом.

Читайте також: Амбасадоркою України в Сингапурі призначили Катерину Зеленко

У професійному житті я ніколи не відчувала дискримінації. Або мені щастило, або просто я така людина, яка не дає приводу для якогось тиску. Хоча, були часи, коли я почувалася вразливішою, порівнюючи із чоловіками. Наприклад, три роки в декреті відкинули мене назад, якщо порівняти з колегами. Стартували, скажімо, всі однаково, з чоловіками-однокурсниками, а потім хтось із них встиг піти вперед, поки ти безсонними ночами міняла підгузки й готувала каші. У декреті я відчувала і тривожність, що я в професійному сенсі незатребувана…  Звісно, якщо доля дарує жінці-дипломатці бонус у вигляді чоловіка, який її любить і розуміє, готовий не лише подбати про дітей, поки вона рятує світ (як мій чоловік каже), а ще й порадіти її кар’єрному зростанню, то це дуже допомагає. Мені пощастило: мій чоловік не тільки ніколи не заважав мені рости, а навпаки підтримував у цьому. Я дуже вдячна йому за це, та й взагалі дипломати завжди кажуть, що будь-який успіх — це перемога, яку треба ділити навпіл з близькими: чоловіками та дружинами, батьками, дітьми. Тому що коли ми працюємо за кордоном, то представляємо державу не лише ми, а й уся наша родина — 24 години на добу. Таке життя дипломата».

Наталія Шакуро, очільниця секреатріату Національної комісії України у справах ЮНЕСКО

«Дипломат — дуже підготовлена людина. Йдеться не тільки про високий рівень ерудиції, логіки та аналітичного мислення, а й про психологічну підготовку, і це насамперед. Дипломат має ухвалювати оперативні рішення, орієнтуватися в будь-якій ситуації, гнучко й швидко реагувати на події; це людина, яка здатна допомогти своїй країні і своїм громадянам за кордоном. Так, це певною мірою менеджер, але менеджер надзвичайно високого рівня.

Я на дипломатичній службі з 1996 року. А починала кар’єру в Міністерстві юстиції, там опікувалася правовим співробітництвом з Радою Європи. Тоді я і мої колеги з Міністерства юстиції і Міністерства закордонних справ працювали для забезпечення  вступу України до Ради Європи. І тільки тепер, майже через 25 років, можна оцінити цей історичний для країни час. Складно уявити, але колись Україна не мала представників у міжнародних європейських організаціях, хоча й була серед держав-засновниць ООН. А в перші роки нашої незалежності країні було важливо стати членом європейської сім’ї. Навіщо? — спитає пересічна людина. Тому що без цього не можна уявити сучасний світ. Насамперед членство в Раді Європи дає змогу нашим громадянам захищати свої права, мати свободу слова та думки. Це основа основ. У Раді Європи сьогодні майже всі країни Європи, окрім однієї — Білорусі. 

Майже десять років я працювала у Страсбурзі в постійному представництві України при Раді Європи, тож велику частину свого життя жила за кордоном. Будь-який переїзд — це важко, бо йдеться про пристосування до нового побуту, до своєї роботи, байдуже, хто ти і яку посаду обіймаєш. Не всі розуміють, що дипломатія — це випробування. Були знайомі, які казали мені: о, це так романтично, ти вдягаєш гарну сукню і йдеш на врочисту зустріч до президента якоїсь країни! Але гостини й зустрічі в нашій роботі не розвага, це іноді ще серйозніша робота, ніж, наприклад, засідання. Саме спілкуючись неформально, дипломати ухвалюють найважливіші рішення.

За кордоном ми всі працюємо понаднормово. Проте в понеділок зранку, після двох вихідних, які ти провела, зустрічаючи нашу делегацію, маєш мати ідеальний вигляд, не бути ні втомленою, ні знервованою. Елегантна зачіска, підбори, усмішка…  На початку вересня мене очікує нова ротація — я на чотири роки вирушаю до Парижа, де обійматиму посаду радниці в постійному представництві України при ЮНЕСКО. Дуже бентежно, чекаю на це нетерпляче.

Взагалі відрядження може виникнути в будь-який момент. У мене були такі ситуації, коли з роботи телефонували о 23.00 і повідомляли: завтра о шостій вилітаємо у складі делегації. Тому я завжди тримаю косметичку й валізу напоготові. Дипломатія дуже пов’язана зі світовими процесами, Україна реагує на них, і саме дипломати мають вирушати кудись, якщо того потребують світові події. У мене за 24 роки роботи бували тільки два різновиди відряджень: заплановане, коли ти знаєш про нього за пів року, і незаплановане, про яке дізнаєшся за кілька годин… Тож ми, дипломати, ніколи не розслабляємося.

Навіть коли серед моїх колег було обмаль жінок — а наприкінці 1990-х так і було, я ніколи не відчувала до себе особливого ставлення. Взагалі мені пощастило з колегами. Я вірю, що для людини дуже важлива підтримка, особливо коли йдеться про кар’єру. І треба показувати колегам, що ти цінуєш все зроблене для тебе. Я вірю, що це основа людських стосунків».

Дар’я Слободяник, Vogue UA

Фото: Dima Honcharov