Війна змусила її пережити багато страху, але не опустити руки, а очолити військову адміністрацію громади, яка перебуває в окупації. Вона відкрила онлайн-школу, підтримує земляків та землячок, де б ті не були, і вже зараз розробляє стратегію відновлення населених пунктів.
«Жінки — це 50% успіху України» поспілкувалися з начальницею Мирненської селищної військової адміністрації на Херсонщині Валентиною Головатою про її виїзд із окупації, теперішню діяльність і плани після перемоги.
Валентина Головата родом із Миколаївської області, будувала кар’єру там, а згодом переїхала на Херсонщину. Працювала у Скадовській районній державній адміністрації, була заступницею голови, очолювала один із відділів.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Валентина перебувала у Скадовську. Херсонщина одна з перших опинилася в окупації.
«О 7 ранку танки вже стояли під вікнами в селах громади», — говорить Валентина.
«Уранці — на мітинг, а потім — у чергу по хліб»
Що робити? Як діяти далі? Валентина розуміла, що треба виїжджати, але не знала як. Зелених коридорів не було, перевізники просили захмарних грошей.
Дні перетворювалися на низку чітких дій: уранці — на мітинг у підтримку України, потім — у чергу по хліб, тоді — в банк, раптом вдасться грошей зняти. Найважче було психологічно, адже ніколи не знаєш, хто прислуговує ворогу.
«Ти не розумієш, із ким тобі можна спілкуватися, а з ким ні. Пізніше я взагалі перестала виходити з двору. Дивилася без кінця новини і переживала цей жах. Особливо вражало, що вагітні жінки або мами з маленькими дітьми змушені ховатися в бомбосховищах. Щоб якось перетравити ці емоції, я писала вірші», — ділиться Валентина Головата.
«Повірте, в нас не влучить»
Перші спроби виїхати з окупованого Скадовська для Валентини були невдалими. Коли намагалися евакуюватися групою вперше, окупанти змусили з’їхати автобус із траси. Вони лякали людей, що українська сторона буде стріляти, хоча насправді просто ховалися за цивільними.
«Нас використовували як живий щит. Ми залишилися на ніч в автобусі і розпочався армагеддон. Перехресний вогонь був із усіх видів зброї. Над головою щось постійно летить, а ти всередині й не можеш нічого зробити. Один дядько почав бігти просто в заміноване поле. І ти біжиш доганяєш його, завалюєш на землю і кричиш: «Ти підірвешся зараз». Паніка — страшна річ», — каже Валентина.
Читайте також: Надія Слухай: Найважливіше — любити країну, людей і свою роботу
Вона пригадує, як їй тоді знадобилася перша педагогічна освіта. Одна з жінок впивалася нігтями в обличчя матері, звинувачуючи її, що це їй не сиділося вдома і тепер вони всі загинуть, адже от-от прилетить прямо до них.
«Тоді я беру листок і на коліні малюю як летять снаряди, і показую дальність і кут польоту. Казала їм: «Я — вчителька фізики. Повірте мені, в нас не влучить». На ранок усі трохи заспокоїлися і більшістю голосів ухвалили рішення повертатися додому», — розповідає Валентина.
«Спочатку плакала, а потім усі емоції завмерли»
Валентина говорить, що тоді думати про себе не було часу, вона мала піклуватися про інших. Однак коли повернулися у місто, з’явився страх, що взагалі не можна буде виїхати з окупації. Вороги знали, хто ким працював і схиляли до співпраці. Тих, хто не погоджувалися, очікував підвал і катування.
«Я, мабуть, два тижні просто лежала і не могла нічого робити. Настільки сильна була панічна атака. Перевізники теж аби кого не вивозили, питали: а ким працювала, а скільки заплатиш. Я спочатку плакала, а потім у мене всі емоції завмерли. Почала жити інстинктами. Хліба нема, крупи дві пачки лишилося, гроші навіть якщо є на картці, то немає де зняти. А потім я знайшла собі діяльність. Тоді ж усім прийшли ковідні гроші і можна було їх передати на ЗСУ. У мене вдома утворилася черга з пенсіонерів, які хотіли переоформити ту тисячу на допомогу армії. Згодом ці люди зібрали кошти зі своїх пенсій і дали мені 6 тисяч, щоб я могла заплатити перевізникові й виїхати до Миколаєва».
Знадобилися знання з тренінгів, щоб уникнути полону
Виїзд тривав 14 діб. Довелося пройти через 36 блокпостів. На кожному з них ретельно перевіряли речі, шукали щось коштовне.
«Кожного разу треба було вийти, розкласти всі речі, потім зібрати назад. Вони порпалися у одязі й брали собі те, що їм сподобалося. Казали: «Ну ти же нє протів? Такіє туфельки красівиє. Ти єщьо сєбє купішь. А моя жена нікогда в жизні такіх нє відєла», — згадує Валентина.
Найжорстокішими були так звані «днрівці». Вони знущалися як могли. Батьків і дітей відводили в різні боки й допитували окремо. Валентину змусили читати надпис на стіні: «днр живут там, где другие срать боятся». Жінка спочатку відмовилася, сказала, що так далеко не бачить. Тоді один із ворогів почав читати і змусив її повторювати. Як особливий вид наруги окупанти вигадали такий спосіб: водили всіх в один із окопів, де просто на землю простелили український прапор і змушували ставати на нього ногами і ходити в туалет.
Читайте також: Як згуртованість рятувала Добрянську громаду
«Ще до війни я проходила тренінги, де вчили, як уникнути полону. І ось тут мені знадобилися ці знання. По спині стікав холодний піт, було дуже страшно, але я розуміла, якщо покажу страх — мені буде непереливки».
Найбільше жінки боялися насильства. Окупанти дозволяли собі масні натяки. Але зрештою пропустили транспорт.
Очолила військову адміністрацію окупованої громади
Завдяки дружнім громадським організаціям Валентині вдалося виїхати на деякий час за кордон і трохи відновитися. А потім голова Скадовської РВА запропонував очолити одну з проблемних громад регіону — Мирненську. Вона повернулась в Україну і взялась до роботи.
Після оголошення воєнного стану обласні та районні військові адміністрації утворювалися автоматично. А міські, сільські та селищні ради ставали військовими адміністраціям спочатку лише ті, де не було керівництва, або воно перейшло на бік ворога. У Мирненській громаді голови на той час не було, тож вона першочергово переформатувалася у військову адміністрацію і потрібен був очільник, чи очільниця.
«Я не думала і 5 хвилин, — пригадує Валентина момент, коли їй запропонували очолити військову адміністрацію. — Погодилася і сказала, якщо треба, то буду робити. Але я не думала, що буде настільки важко. Головний бухгалтер громади виявився зрадником, директори шкіл — теж зрадники. Працівників селищної ради не випускали з окупованої території, доки вони не звільняться. На них тиснули, щоби починали співпрацювати з ворогом. Багато виїхали за кордон. Важко було відновлювати зв’язки. У бухгалтерській системі був мінімум звітності, багато штучних змін, щоб ми не мали достатньо інформації».
Валентину Головату призначили начальницею Мирненської селищної військової адміністрації 19 вересня 2022 року.
Окуповані громади — це не просто територія, це перш за все люди. Хтось виїхав, хтось залишився в окупації, але вони залишаються мешканцями громади. Тому органи місцевого самоврядування продовжують свою роботу віддалено на підконтрольній Україні території.
Валентина показує дві печатки селищної ради та військової адміністрації. У мирний час для того, щоб ухвалити рішення потрібно збирати сесію, або виносити на розгляд комісії. У воєнний час начальники й начальниці СВА одноосібно без депутатів ухвалюють рішення, але й одноосібно несуть відповідальність.
«Я починала працювати без фінансиста. Я перша на Херсонщині попросила, згідно з законом про воєнний стан, повноваження, щоб напряму розпоряджатися фінансами».
Зберегти кадровий потенціал
Про деяку діяльність Валентина зможе розповісти тільки після перемоги, адже зараз це може бути небезпечним як для неї, так і для інших людей. Зараз робота керівництва селищної військової адміністрації спрямована на те, щоб зберегти кадровий потенціал, виплачуючи простій фахівцям та фахівчиням громади, впроваджувати програми з підтримки військовослужбовців, поранених та загиблих, вивчати і вводити в дію систему відшкодування за зруйноване майно.
«Сьогодні моє місце дислокації у Великоолександрівській громаді Херсонщини. Я багато організовую допомоги громаді, у якій перебуваю, співпрацюю з громадськими організаціями та благодійними фондами. Напрацьовую контакти і всіляко підтримую мешканців ввіреної мені громади», — розповідає Валентина.
Нещодавно вона підписала меморандум про співпрацю між Мирненською та Великогаївською громадою на Тернопільщині. Адже після деокупації весь набутий досвід стане у пригоді, а співробітництво на рівні громад буде ключовим на шляху відновлення та розвитку населених пунктів.
Читайте також: Наталя Колобашкіна: Війна навчила нас сміливості, людяності та віри в перемогу
Високий рівень відповідальності і думка, що комусь ще гірше, ніж їй, допомогли Валентині пройти крізь випробування.
«Багато з того, що ми зараз робимо, від нас не вимагається, це моя ініціатива. Але я розумію, що для мене це порятунок. Коли я бачу, що іншим ще гірше і допомагаю їм, то так я рятую себе».
Відновлення роботи школи
Одним із важливих кроків посадовиця вважає відновлення освіти для дітей. Їй поставили мету — зібрати не менше 50 дітей, інакше держава не буде фінансувати школу.
«Відновлення роботи школи — це пріоритетне завдання і питання політичної ваги для тих дітей і батьків, які змушені рятуватися від війни і є потужним сигналом підтримки всіх, хто залишилися в окупації», — говорить очільниця СВА.
На сьогодні в навчальному закладі дистанційно навчаються 76 дітей, які перебувають у різних куточках світу.
«Серед тих, хто залишився в окупації, багато родин, які стояли на обліку в соціальних службах із різних причин. Окупанти розграбували супермаркети і будинки тих, хто виїхав, привезли ці речі їм і вони радіють, бо у них такого ніколи не було. Або перед їхніми фейковими виборами було таке, що привезли холодильник українського виробництва начепили на ньому наліпку «єдіной росії» й усе. Вони навіть не намагаються замаскувати, що це українське», — говорить Валентина.
«Перспектив багато, треба просто взяти і зробити»
Валентина мріє про глобальну трансформацію Мирненської громади після деокупації.
«Я вже вивчила кожну проблему і знаю, як її можна вирішити. У мене є мрія зробити маленьку громаду потужною».
Посадовиця каже, що хороша транспортна розв’язка (наявність залізниці та автомагістралей) може сприяти розвитку території. У її планах влаштувати індустріальний парк, та робити все, аби були робочі місця та економічне зростання.
«У громаді є потужні можливості для розвитку альтернативної енергетики та тваринництва. Адже це територія таврійського Золотого Руна. Природні умови сприяють елітному полюванню. Є цікаві історичні моменти та привабливі можливості для розвитку туристичної галузі. Перспектив багато, треба просто взяти і зробити це», — вважає Валентина Головата.
За її словами, вона почала ще більше цінувати людей і комунікацію. Так вийшло, що війна дала більше нових знайомств, ніж у мирний час.
«Херсонщині допомагають люди з різних країн. Із США, Канади, Великої Британії, зі всієї Європи. Я дала собі слово, що після перемоги відвідаю всіх нових друзів і особисто подякую».
Валентина впевнена, що життя стане кращим, коли кожен і кожна будуть думати, який вони залиаить після себе слід, що вони зробили для людей. А ще вона мріє просто працювати на робочому місці.
«Можливо це дивно прозвучить, але я хочу просто ходити на роботу та працювати в нашому дружньому колективі. Є деякі речі, які не цінувалися за мирного життя, може навіть дратували. А коли втратила їх, то відчула, наскільки цього не вистачає. Хоча розумію, що так, як було, вже не буде. Я страшенно люблю Скадовськ, оцю атмосферу, весь цей двіж, танці, змагання, фестивалі… Це просто атмосфера суцільного свята і позитиву. Цього дуже бракує. І дуже сумую за морем».
Сукня для перемоги
Крім організаційних та менеджерських здібностей Валентина Головата має ще й творчі нахили. Вона пише вірші, грає на фортепіано і любить танцювати.
«Мої домашні знають, що я, якщо сердита, то одразу сідаю за фортепіано і як дам по клавішах, щоб всі емоції пішли», — всміхається Валентина.
Вірші теж допомагають вихлюпнути емоції. Валентина каже, що не може керувати процесом, поезії виникають у голові раптово.
«Я можу просто прогулюватися, а коли побачу якусь квіточку, пейзаж чи щось незвичайне, то виникають асоціації. І я просто на коліні маю їх записати. Буває, що й серед ночі прокидаюся і розумію, що не засну, поки не напишу».
Вірші, які писала в окупації, Валентина побоялась вивозити. Каже, що чекають ті записи в надійному сховку. І сподівається, що колись дістанеться до тих емоцій, які були зафіксовані на папері.
А ще Валентину в окупації чекає красива сукня. Вона купила її для корпоративу напередодні повномасштабного вторгнення, але вдягнути так і не довелося.
«Тепер мушу дбати про форми, аби приїхати після перемоги, вдягнути ту сукню і танцювати від радості так, як ніколи ще не танцювала. Впевнена, що так і буде! Недаремно ж назва ввіреної мені громади від слова МИР!» — усміхається Валентина Головата.
Олена Кущенко