«Жінка-політикиня, на відміну від своїх колег-чоловіків, наражається на додаткову критику на кшталт «куди ти лізеш, це не жіноча справа» або «сиди вдома, вари борщі», – вважає координаторка всеукраїнської громадської організації «Жінки волі» в Хмельницькій області Вікторія Пархомець.
Проектна менеджерка, яка займається інтернет-маркетингом, має 6-річний довід роботи в органах виконавчої влади (Хмельницькій ОДА), а також звання майстра спорту з фехтування – це все про неї.
А ще Вікторія радіє «узаконенню» фемінітивів в українському правописі, захоплюється здобутками Маргарет Тетчер («бо вона була першою в Європі жінкою на посаді прем’єр-міністерки, а першим, як відомо, завжди найважче») і цитує новообрану очільницю Єврокомісії Урсулу фон дер Ляєн, говорячи про вибір між материнством та кар’єрою.
У розмові з журналісткою 50% активістка розповіла, чому збирається йти в політику і які зміни ініціюватиме в рідному місті. Далі – пряма мова.
Цікавитися політикою я почала ще в період Помаранчевої революції, коли люди повстали проти фальсифікації результатів президентських виборів у 2004 році. Тоді, будучи студенткою третього курсу, я не могла собі навіть уявити, як можна не ходити на акції протесту. А ще вперше взяла участь у виборах у складі дільничної виборчої комісії.
Із друзями ми разом мерзли на майдані Незалежності в Хмельницькому, обговорювали всі політичні новини, із захопленням та гордістю слухали розповіді тих, хто щойно повернувся із київського Майдану. Хто ж знав, що той Майдан був не останнім…
Революція Гідності зміцнила мою впевненість у тому, що від кожного й кожної з нас залежить, якою буде ця країна. Так формувалися мої погляди і усвідомлення себе, як частини великої держави. А йти в політику підштовхнули друзі, з якими на початку 2000-них ми відстоювали свої права «на вулиці». Вони запросили разом розвивати осередок політичної партії на Хмельниччині, і після певних вагань я приєдналася до них. Бо це люди, яким я довіряю, з якими маємо спільні погляди, і з якими хочеться бути в «одному човні».
Мій перший запис у трудовій книжці – тренер-викладач із фехтування. Тоді я вперше дізналася, як працює державна машина. Для мене стало абсолютним відкриттям, що ця посада передбачає безліч паперової роботи, очікувань під кабінетами для отримання підписів, складнощів з бухгалтерськими звітами про відрядження на змагання чи тренувальні збори. Така організація роботи органів державної влади вже тоді здавалась мені неправильною, застарілою та недостатньо ефективною.
Апогеєм знайомства з вітчизняною бюрократією став мій шестирічний досвід роботи в управлінні економіки Хмельницької ОДА. Дуже багато часу йшло на підготовку різноманітних звітів та написання планів. Скільки ж – на узгодження у керівництва. А керівників у мене, головної спеціалістки, було аж четверо! І це тільки в межах одного управління. Це була нелегка стресова робота, яка приносила небагато задоволення, дуже мало коштів і, як на мене, мало користі для держави. Я з радістю пішла звідти й заріклася ніколи не повертатися (принаймні, поки ця робота існує в теперішньому вигляді).
Не можу згадувати про цей період без іронічної посмішки, тому що зараз працюю в приватному секторі, де ефективність роботи оцінюється конкретними прибутками, а система управління, яка побудована на державній службі, тут не змогла б існувати довго.
Не можу сказати, що стать якось заважала мені просуватися кар’єрними сходинками. Адже в той період я не проявляла професійних амбіцій і не планувала кар’єру на державній службі. Можливо, якби я цього хотіла і відчувала внутрішню впевненість, то трішки можна було б просунутись, але точно не високо. На жаль, багато в цій царині залежить від особистих зв’язків і політичної кон’юнктури. Але зауважу, що в управлінні економіки переважно працювали жінки. Натомість завжди моїми керівниками вищої ланки були чоловіки, а нижчої – жінки. Це підтверджує сумнозвісну статистику в нашій країні щодо представництва жінок у владі.
Читайте також: Фіолетовий шарф, або Як політикиням формувати імідж
Нам, жінкам, потрібно в першу чергу зосередитися на своїх компетенціях, розвивати їх, щоб якомога менше людей могли дорікнути тим, що політика – не наша справа. Важливо не просто досягти рівної участі жінок у державному управлінні, а підсилити владу експертками, лідерками думок… Політика – це така ж сама сфера діяльності, як і всі інші. Просто через певні історичні фактори розвитку в Україні цей вид діяльності нерідко є справою чоловіків.
Жінка-політикиня, на відміну від своїх колег-чоловіків, наражається на додаткову критику на кшталт «куди ти лізеш, це не жіноча справа» або «сиди дома, вари борщі». Якщо чоловік і жінка оголошують у своєму оточенні, що йдуть у політику, то в першому випадку це, скоріше за все, сприйматимуть нормально або навіть із захопленням і додатковою шаною. А от подібна заява з уст жінки викличе, як правило, подив або поблажливу посмішку. Тому політикиням варто «прокачувати» таку рису, як стійкість до негативу, нейтральне та спокійне ставлення до нього. Адже ми часто буваємо емоційними, а з емоціями дуже складно боротися. Негативу й бруду на сьогоднішній день в українській політиці, на жаль, чимало. І потерпають від цього як чоловіки, так і жінки. Із однією відмінністю – жінкам усе ж таки дістається більше.
Квоти-квотами, але найголовніше – переконати самих жінок іти в політику. Адже під впливом стереотипів про матір-господиню та через усталений стиль життя багато жінок навіть не допускають думки про політичну діяльність. Чимало з них роблять величезну роботу як волонтерки, очільниці благодійних фондів, громадські діячки… Але коли чують запрошення в органи державної влади чи тим більше – пропозицію балотуватися, ініціативність кудись зникає.
Хоча гендерні квоти, звісно, теж потрібні. З часом вони втратять свою актуальність, але сьогодні в Україні це вимушена норма, що покликана сприяти вирішенню «жіночих» проблем у нашій державі, які без нашої участі самі по собі не зникнуть.
Я є координаторкою обласного осередку громадської організації «Жінки волі». Це досить потужна мережа активних жінок, яка налічує вже понад 20 представництв по всій Україні. Нас об’єднує бажання допомогти жінкам мати рівні можливості із чоловіками у всіх сферах суспільного життя, а по суті – бути щасливими й реалізованими як у сімейному житті, так і в професійній сфері, розвивати свою особистість. Я долучилася до цієї організації завдяки знайомству з її ініціаторкою, очільницею та ідеологинею – Ольгою Ситник (Галабалою).
Тема можливостей жінки в сучасній Україні торкнулася мене після народження дитини, коли я була в декретній відпустці. Тоді гостро відчула свою неспроможність робити досі звичні для мене речі. Наприклад, зайти в магазин чи проїхатися в міському транспорті мені не дозволяла місцева інфраструктура, а точніше – її відсутність для мам із візками. Крім того, декрет потягнув за собою повну фінансову залежність від чоловіка і обмежив мою економічну активність. Я переконана, що так не має бути в нашій державі в майбутньому. І «Жінки волі» є одним із тих механізмів, які здатні зрушити подібні питання з місця і вирішувати ще багато-багато значно важливіших проблем, із якими стикаються українки в повсякденному житті. У цьому контексті мені дуже імпонує позиція нової очільниці Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн, яка переконана, що жінки не повинні обирати між материнством і кар’єрою, натомість держава мусить створити необхідні умови, щоб вони могли це успішно поєднувати.
Читайте також: Урсула фон дер Ляєн: Політика без крику та грюкоту
Планую балотуватися у міську раду задля перетворення рідного Хмельницького на місто, в якому комфортно жити. Мова йде перш за все про соціальну інфраструктуру та екологію. Унаслідок децентралізації в органів місцевого самоврядування з’явилося значно більше можливостей для фінансування власних потреб, вони почали використовувати кошти на реалізацію цілком актуальних проблем міст і сіл. Але на прикладі свого міста бачу, що є проблеми з пріоритетами та якістю робіт. Наприклад, у Хмельницькому впродовж останніх трьох років побудували та реконструювали п’ять фонтанів, провели багато безкоштовних музичних фестивалів… Тим часом міський пасажирський транспорт явно не задовольняє потреби городян. Я вже мовчу про громадські вбиральні (це взагалі приниження для цивілізованого суспільства!). Також вважаю, що окрему увагу варто приділити представникам різних соціальних груп та інтересів. Насамперед жінкам з дітьми та людям з інвалідністю. Як я вже згадувала, сама була свого часу мамою з візком. Відсутність потрібної міської інфраструктури істотно обмежує життя людей, що змушені пересуватися з візками або на візках. Впевнена, що це можна і треба змінювати.
Вікторія Кобиляцька, 50%
