До громадської діяльності Яна Любимова долучилася після початку російського вторгнення. Вона родом із Луганщини, 2014 року вперше вимушена була поїхати з дому. Тоді ж зрозуміла, що питання та проблеми, які турбують переселенців та переселенок, немає кому вирішувати.
«Моя громадська діяльність виникла як відповідь на переміщення людей і намагання допомогти їм впоратися з тим, що відбувалося. Бо коли ще 10 років тому Росія напала на Україну, ніхто не знав, що робити із людьми з-поміж ВПО. Всі допомагали всім як могли. Перша моя громадська діяльність — це була група жінок, які згуртувалися, щоб допомогти тим, хто переїздили. Ми допомагали в межах своїх компетенцій, тож брак знань спонукав мене піти на навчання, здобути юридичну освіту».
Згодом Яна Любимова разом із колежанками зареєстрували громадську організацію, та розширили спектр послуг, які надавали ВПО — консультували з питань відновлення документів.
«Я зрозуміла, що нам треба розширювати діяльність організації, вчитися залучати кошти міжнародних донорів, бо справлятися своїми силами ставало дедалі складніше», — розповідає активістка.
«Мені було важливо розуміти, чи чують голос внутрішньо переміщених жінок»
«Тема прав людини ніколи не була для мене порожнім місцем. Мені було важливо зберегти в людей почуття власної гідності. Особливо коли виникають ситуації, де люди вразливі. Згодом на тренінгах я дізналася, що цей підхід – коли потрібно враховувати потреби різних груп при плануванні послуг – називається гендерночутливим. І фактично, не знаючи теорії, ми в організації почали на практиці впроваджувати принципи гендерної рівності у свою роботу», — пригадує Любимова.
Але найперші тренінги на тему гендерної рівності Яна Любимова сприйняла трішки скептично.
«На перший тренінг у Сіверськодонецьк я приїхала за кермом авто, я мала вищу освіту й не одну, я мала роботу. Тож думала, про які утиски прав жінок ми говоримо, якщо я можу водити авто, можу здобувати будь-яку освіту, можу працювати чи подорожувати сама…
Читайте також: Михайло Корюкалов: Гендерна рівність — це про те, як нам стати сильнішими
Спочатку були сумніви. Але потім почала аналізувати, що ми надаємо допомогу жінкам, які виїхали з тимчасово окупованих територій. І які у них реально зараз є права? Який доступ до ресурсів? У якому взагалі стані перебувають жінки, які приїжджають. Хто дбає про них?
І мене тоді дуже вразила ця тема. Я почала глибше досліджувати питання гендерної рівності, участі жінок у процесах миробудування. Мені було важливо, чи чують голос внутрішньо переміщених жінок. Чи враховують наші інтереси під час, наприклад, при формуванні планів відновлення.
Для мене робота в громадському секторі та робота з темою прав людини, зокрема, тих які переїхали, стала дуже особистою історією. Мені хотілося показати, що зміни починаються з нас самих і нашої персональної включеності. Тому я почала займатися громадською діяльністю, щоб стати голосом тих жінок, які не можуть говорити».
Ця посада була про людей і для людей
Згодом Яна Любимова доєдналася до програми «Радник», що діяла при Міністерстві соціальної політики. Тоді її робота була спрямована на реалізацію державної політики в контексті внутрішнього переміщення на рівні областей. Також із 2020 року Яна стала головою обласної ради ВПО, а після повномасштабного вторгнення почала працювати радницею голови Луганської ОВА.
«Як радниця я займалася темою внутрішньо переміщених людей, зокрема формуванням обласної політики з урахуванням потреб вразливих груп. Ця посада була про людей і для людей», — коментує експертка.
Згодом Яна стала заступницею керівника Офісу Омбудсмана та займалася моніторингом соціальних та економічних прав, темами дотримання прав внутрішньо переміщених осіб, національних меншин, гендерної рівності та захисту прав дитини.
«Досвід України й наші напрацювання щодо роботи з ВПО — надзвичайно важливі для світу»
Увесь цей час Яна Любимова працювала в темі захисту прав людей з-поміж ВПО й не полишала бути головою Ради ВПО в Луганській області. Зараз вона особливо відчуває, що потрібна саме тут. Каже, що український досвід роботи із внутрішньо переміщеними людьми зараз беруть як приклад та переймають інші країни.
«Звісно, в різних країнах по-різному відбувається адаптація концепту ради ВПО, адже внутрішнє переміщення стається не лише через збройні конфлікти, а й через, наприклад, стихійні лиха. До того ж, українці більш проєвропейські, з високим рівнем доступу до певних ресурсів. Наприклад, ми зараз говоримо про онлайн-освіту, формування шкіл в укриттях чи збереження екології. Але в багатьох країнах із нижчим економічним розвитком може бути більш нагальне питання доступу до питної води, а про освіту вони будуть думати в останню чергу. Або навпаки, інші країни, більш розвинуті, говорять про те, як переміщення глобально впливає на економіку. Ми ж до такої розмови поки готуємося. Але, безперечно, досвід України й наші напрацювання щодо роботи з ВПО — надзвичайно важливі для світу», — відзначає Яна.
Читайте також: Олена Суслова: Роби все, що можеш, і будеш ближче до того, чого прагнеш
Мережа МОЖУ як неформальна родина
Перед повномасштабним вторгненням у Луганській області сформували Коаліцію1325. Яна Любимова була однією з експерток, які працювали в цьому напрямку. Зокрема вона як тренерка навчала громади розробляти свої локальні плани 1325. Тоді за участі Яни в громадах Луганщини розробили гендерні профілі.
«Це був чи не перший досвід в Україні, коли створювали плани для громад, які фактично перебували на лінії зіткнення. Тоді на одне з таких навчань до Сєверодонецька (у вересні 2024 року місто перейменували на Сіверськодонецьк) запросили тренерок із ІКЖЦ (Інформаційно-консультативний жіночий центр — ред). І вже тоді ми з колежанками почали говорити, що добре було б створити таку підтримуючу мережу для експерток, які працюють у тематиці 1325».
Перед початком повномасштабного вторгнення активістки обговорювали, що потрібно навчити громади будувати плани на випадок війни. І в межах мережі МОЖУ (Мир об’єднує жінок України — ред.) власним ресурсом зробили опитувальник для громад та протестували його на кількох містах, щоб отримати інформацію, чи готуються громади до можливих викликів війни, чи є плани дій.
Коли вже почалася повномасштабне вторгнення, то учасниці мережі надавали не лише експертну підтримку, а й особистісну.
«Я вдруге переїздила, і ми просто переписувалися у спільному чаті, питали, хто де, як почувається, куди їде. І це було дуже важливо, що є безпечне місце, де ти можеш написати про свої тривоги й отримати допомогу.
Загалом завдяки підтримці МОЖУ кожна з нас почала поступово повертатися до роботи, ми окреслювали для себе як робочі завдання, так і особисті активності. Наприклад, роботу з психологом.
Я бачу мережу МОЖУ як таку собі неформальну родину, бо тут можна і запитати щось по роботі… Наприклад, їду на тренінг і цікавлюся, чи був хтось у цій громаді. Або поділитися якоюсь інформацією. Або їду в місто і знаю, що там живуть колежанки, які точно знайдуть час зустрітися. І люди сприймають тебе як особистість, а не як людину, що обіймає якусь посаду в держструктурі чи як громадську діячку. Знаю, що мене завжди підтримають, де б я не була».
Інна Наливайко
