Головна Статті Виклики для жінок у армії: хто винен і що робити?

Виклики для жінок у армії: хто винен і що робити?

2
63

До повномасштабного вторгнення Росії в ЗСУ проходили службу 32 659 жінок. Тобто станом на 24 лютого жінки становили сьому частину складу української армії. Зараз, за словами заступниці міністра оборони Ганни Маляр, у ЗСУ служить близько 50 тисяч жінок. З них 5 тисяч несуть службу безпосередньо на передовій фронту. Однак їхні потреби часто так і залишаються невидимими. 

Яна Радченко для видання Zmina поспілкувалася із віськовослужбовицями та волонтерками про «скляну стелю», обмеження та стереотипи, відсутність військової форми та іншого матеріального забезпечення, орієнтованого на жінок. Військова Леся Ганжа, медикиня Ірина Цибух та ветеранка Катерина Приймак розповіли, з якими викликами вони зіткнулися, перебуваючи на фронті, а волонтерка Ірина Тишко та юристка Марта Змисла надали експертні поради щодо реагування на ці проблеми.

Фізичні навантаження

Попри рівні права та можливості чоловіків та жінок, які захищені законодавством, фізична сила та витривалість у всіх різні. Це і про рівень фізичної підготовки, і про розуміння того, завдання якої складності доведеться виконувати під час бойових дій. 

Зокрема, чоловіки, які служили в армії, мають певне розуміння того, що їх може очікувати. Тоді як військова служба жінок нині добровільна, тому спеціальної підготовки вони зазвичай не отримують.

Військовослужбовиця ЗСУ Леся Ганжа, яка до повномасштабного вторгнення працювала журналісткою та редакторкою, наводить у приклад Ізраїль, де практично всі жінки проходять таку ж повноцінну військову підготовку, як і чоловіки. 

Леся Ганжа
Леся Ганжа

«Нині в ЗСУ перевага віддається чоловікам, бо вони здебільшого можуть краще виконувати важку фізичну працю. Наприклад, чоловіки ефективніше копатимуть окопи або виконуватимуть вантажні роботи», – зазначає вона.

Бійчиня також переконана, що звільнення жінок від розвантаження боєкомплектів – це не про сексизм, а про зменшення фізичного навантаження та доручення виконання цього завдання тим, для кого воно буде легшим та швидшим. 

Читайте також: «Леся Ганжа не боїться ствола і ножа»: як редакторка пішла у військо

Проте такі обмеження виявляються не лише в питанні підіймання тяжкостей, а й подекуди в недопущенні до виконання бойових завдань. 

«Уявіть себе на місці командира, який набирає штурмову групу. Ви керуєтеся не сексизмом, а своїм уявленням щодо того, хто яку роботу може виконати. Мені прикро, коли мене не беруть «на роботу», але я тренуюся, щоб у командира лишилося менше сумнівів. До речі, іноді керівники бояться, що жінки можуть виявити емоції під час бою… Вони не знають, як на це реагувати», – пояснює Леся. 

Однак волонтерка Ірина Тишко, яка їздила на Схід України та спілкувалася з бійчинями та їхніми командирами, зазначає, що такі дії керівників є сексизмом, оскільки бажання жінок у таких випадках не враховують.

Ірина Тишко
Ірина Тишко

«Бійчині стикаються із сексизмом – як з ворожим, так і доброзичливим, який так само дискредитує жінок, але в більш завуальованій формі. Командири розповідали, що, коли ворог близько, доводиться переміщувати підрозділи, у яких зосереджені жінки, на більш “тихі” позиції. Таке явище існує попри те, що жінки самі вирішили йти воювати. Це про риторику піклування та захисту, мовляв, жінці не місце в бойових умовах. І це не обговорюється», – каже Ірина.

За словами волонтерки, армія залишається сферою гегемонної маскулінності, де переважає позиція та думка чоловіків. 

Просування кар’єрними сходами

Однією з головних проблем, на яку звертали увагу жінки в армії щонайменше з 2014 року, є складність або навіть неможливість професійного зростання – так звана скляна стеля. Це такий формальний та невидимий бар’єр, який заважає жінкам просуватися кар’єрними сходинками. 

У 2015 році у відповідь на цей виклик виник адвокаційний проєкт «Невидимий батальйон», який почав працювати над скасуванням законодавства, що не давало жінкам можливості обіймати бойові посади. У 2018 році зміни до законодавства все ж внесли й розширили список доступних для жінок професій. 

На переконання ветеранки Катерини Приймак, якщо в інформаційному середовищі зʼявляється думка про те, що жінки в армії – це норма, то і законодавство змінюється. І навпаки: якщо за ініціативи якоїсь групи вносять зміни до законодавства, то поступово знижується градус негативного ставлення до цієї теми в суспільстві.

Також вона додає, що новий етап війни, який розпочався в лютому 2022 року, призвів до того, що збільшилася кількість вмотивованих чоловіків та жінок, охочих вступити до лав ЗСУ. І попри те, що проблеми, пов’язані з гендерною нерівністю в армії, залишилися, важливо, щоб керівники не знищили кадровий потенціал жінок. 

Катерина Приймак
Катерина Приймак

«Дійсно, явище «скляної стелі» існує і досі, але воно не суто про різницю в заробітних платах. Грубо кажучи, зарплата може бути однаковою, як у жінок, так і в чоловіків у війську. Однак жінкою-полковником стати значно важче, бо керівники можуть віддавати перевагу карʼєрному зростанню чоловіків. Якщо командири мали радянські стандарти, то вони в них і залишилися», – наголошує ветеранка.

«В інформаційному полі зараз дуже багато інформації про військовослужбовиць. Жіноцтво в армії певною мірою культивується, тому зʼявляється негатив від чоловіків, які думають, що жінкам приділяють занадто багато уваги. Водночас на бойових посадах жінок меншість», – каже Катерина. 

Приміром, за всю історію незалежності в Україні було лише три генералки. У 2018 році першою українкою, яка отримала звання генерал-майора медичної служби, стала начальниця Військово-медичного управління СБУ Людмила Шугалей. У 2020 році президент України надав звання генерал-майора працівниці СБУ Юлії Лапутіній, а 2021-го в ЗСУ з’явилася перша бригадна генералка – командувачка Медичних сил ЗСУ Тетяна Остащенко.

Ірина Тишко переконана: жінки в армії – це про лідерство, відповідальність та вміння ухвалювати складні рішення, бо всі, хто долучився до війська, є доброволицями.

«У деяких випадках жінки вперше займають керівні ролі у своїх підрозділах та професіях. Це не просто, але я впевнена, що, якщо якась жінка йде першою, за нею далі також підуть і інші жінки. Це нові рольові моделі й гарна можливість виявити свої лідерські якості. Українські жінки надихають, і я сподіваюся, що після перемоги вони не зійдуть зі своїх позицій та не віддадуть своїх досягнень», – підсумовує волонтерка.

Форма та взуття за жіночими лекалами

Досвід військовослужбовиць, з якими ми спілкувалися під час підготовки матеріалу, свідчить про те, що бійчині та медикині не отримують форми від держави з тих чи інших причин. Однак з них – банальна відсутність військової форми, пошитої за жіночими параметрами. 

Нині в наказі Міністерства оборони №238 затверджено єдиний стандарт уніформи – чоловічий. Жіночу форму передбачено лише парадну – кітель, спідниця й черевики на підборах.

Зараз над розробленням і створенням функціональної форми для військовослужбовиць працює волонтерський проєкт «Arm Women Now» («Озброїмо жінок зараз»).

Читайте також: Подбати про захисниць: як жінок забезпечують військовою формою

За словами авторки проєкту депутатки Ірини Никорак, чоловічі розміри й фасони одягу не відповідають жіночим. Штани можуть добре сидіти в стегнах, але будуть завеликі в талії, у кітелів – задовгі рукави, плече спускається майже до ліктя.

Форму за жіночими параметрами наразі отримали лише одиниці бійчинь, тому українці створили петицію з вимогою забезпечити військовослужбовиць формою та засобами гігієни. 

Як зазначає співзасновниця Жіночого ветеранського руху Катерина Приймак, жінкам доводиться перешивати чоловічу форму або шити жіночу на замовлення за власні кошти, що є затратним та довгим процесом.

Катерина Приймак
Катерина Приймак

Вона наголосила, що їхня організація також розробила лекала жіночої уніформи та працює над тим, щоб це прийняли для жінок у війську на забезпечення.

Водночас Ірина Тишко поділилася досвідом пошуку берців 36 розміру для бійчині Київського ТрО в перші дні повномасштабного вторгнення.

«Це був той ще виклик. Взуття такого маленького розміру дуже важко знайти, тому був лише варіант зробити його під замовлення. Я відшукала тільки одну фабрику в Тернополі, яка погодилася це зробити. Але оскільки це рідкісне замовлення, їм потрібно було попередньо створити лекала. Ми не змогли закрити цю потребу оперативно. Жінка знайшла інше взуття, але це були звичайні тактичні кросівки», – розповіла волонтерка.

Ірина Тишко

Також вона наголосила, що мала досвід спілкування з аеророзвідницями, які вимушені одягати бронежилети, що не підходять їм за розміром та параметрами, оскільки інших варіантів просто немає.

«Бійчині розповіли, що їм складно рухатись у 12-кілограмових бронежилетах, а відсутність урахування анатомічних особливостей не дозволяє нормально дихати. Це при тому, що в підрозділі є жінки різної статури та різного віку. Я приміряла цю амуніцію і не змогла навіть встояти», – зазначила Ірина.

Ірина Цибух, старша групи 5 екіпажу медичного батальйону «Госпітальєри», також купує форму самостійно та підшиває її під свої параметри, оскільки для добровольчих батальйонів форми та амуніції від держави не передбачено. 

А військова Леся Ганжа отримала перші військові штани лише в травні. До цього вона воювала в мілітарі-штанях своєї доньки. За її словами, у військторгах навесні були великі черги, тому придбати там щось під час якоїсь перерви було неможливо. Однак у той момент від відсутності форми потерпали також і чоловіки.

Ірина Цибух
Ірина Цибух

Засоби гігієни

Держава не забезпечує військовослужбовиць гігієнічними засобами, їх жінкам також доводиться купувати самостійно. Проте думки жінок щодо цього розділяються: деякі бійчині взагалі не вважають це проблемою, оскільки можуть придбати саме ті засоби, які подобаються їм, а інші не мають такої можливості, тому змушені використовувати те, що надають волонтери. 

Приміром, парамедикиня Ірина Цибух наголошує на тому, що їй важливо забезпечувати себе такими речами самостійно, щоб почуватися комфортно. 

«Державні органи, які забезпечують потреби армії, навряд чи знають, що таке менструальна чаша, і, відповідно, не можуть таке закупити. А це саме той засіб, яким мені наразі найзручніше користуватися в тих умовах, у яких ми перебуваємо. Тому я купую такі речі в індивідуальному порядку, так само як і різні доглядові засоби», – пояснює вона.

Військова Леся Ганжа також поділилася своїм досвідом: вона, коли має потребу в гігієнічних прокладках, просить їх у чоловіків.

«Так, у чоловіків вони завжди є, це не жарт. Вони використовують їх як устілки для взуття, бо прокладки добре поглинають вологу. Якщо добре понишпорити в їхніх аптечках, то можна ще і тампони знайти, бо хлопці раніше думали, що ними можна робити тампонаду. Насправді ні, не можна», – зазначає Леся.

Своєю чергою Ірина Тишко каже, що запитувала в командирів тих батальйонів, які перебувають на передовій, про потреби бійчинь. Вони ж здивовано питали, хто такі «бійчині», і були шоковані тим, що для означення жінок у війську є спеціальний фемінітив. Однак про потреби не казали, оскільки там потреби жінок не артикульовані.

«Але ми отримували запити від цих захисниць, які стосувалися елементарних речей. Нас дуже зачепило, що не всі мають доступ до базових речей. Жінки просили засоби гігієни, шампуні, фени, антиперспіранти, гелі та мило. Такі списки ми отримували не від усіх підрозділів, але в деяких попит на це все ж є», – зауважує волонтерка.

За її словами, відсутність розуміння потреб кожної бойової одиниці свідчить про те, що в українській армії все досі доволі складно з гендерною чутливістю.

Домагання

Домагання в армії залишаються однією з табуйованих тем. Ми отримали інформацію від декількох військовослужбовиць щодо харасменту в ЗСУ. З питань безпеки цих жінок, ми не вносимо їхніх свідчень до цього матеріалу та не називаємо їхніх імен. 

Слід зазначити, що всі захисниці, які повідомили нам про домагання, зверталися до своїх командирів для того, щоб зупинити це. Деяким також доводилося застосовувати фізичну силу та сварки, щоб відстоювати свої особисті кордони. І здебільшого це спрацювало. Водночас робити якісь системні висновки щодо домагань в армії наразі не можливо, оскільки більшість жінок усе ж відмовлялася говорити на цю тему або зазначала, що не стикались із залицяннями чи насильством.

У вересні 2020 року Київський міжнародний інститут соціології разом з «Невидимим батальйоном» провів опитування щодо ставлення українців до домагань у ЗСУ. Близько 20% відповіли, що це важлива, але замовчувана тема. 56% респондентів зазначили, що цю тему треба виводити в публічну площину, а 7% сказали, що це шкодить іміджу ЗСУ.

З огляду на те що ця проблема все ж існує, хоч і зрідка обговорюється, координаторка лінії правової допомоги «ЮрФем: підтримка» Марта Змисла пояснила алгоритм дій у разі, якщо хтось зітнувся із сексуальними домаганнями в армії. 

Марта Змисла
Марта Змисла

Насамперед вона радить зафіксувати інформацію, яка може бути використана як докази. Зокрема, час та дату, а також місце, де відбувалися домагання. Крім цього, ПІБ кривдника, а також імена очевидців, якщо такі були. 

Читайте також: Жінки на війні: Христина Бойчук, Катерина Галушка, Шарлотта Хмельницька

Не зайвим, за словами Марти, буде також зробити запис розмови або зберегти листування, якщо це не становитиме небезпеки для жінки та буде непомітним для кривдника.

Надалі слід отримати психологічну та медичну допомогу. Зокрема, психологічна допомога може бути надана в дистанційному форматі шляхом звернення на онлайн-платформу SaveWomenHub

«Важливо скористатися юридичною допомогою та проконсультуватися з адвокатами, перед тим як повідомляти командуванню чи відповідним правоохоронним органам про те, що трапилося. Це необхідно для того, щоб правильно кваліфікувати те, що відбулося, та розробити план захисту, щоб не допустити неправильних кроків та будь-яких інших загрозливих для себе ситуацій», – пояснює експертка.

Подекуди можуть існувати обставини, коли, перебуваючи в підрозділі, повідомляти командування про домагання може бути небезпечно. Тому спочатку слід поспілкуватися з адвокатами та обдумати варіанти, як перевестися з підрозділу, де існує небезпека, а після цього вже звертатись із заявою до командування або правоохоронних органів.

«У разі звернення до командування заяву можна подати до командира кривдника, але якщо кривдником є командир бригади, то звертатися вже необхідно до командира роти. Якщо за результатами звернення жодних заходів не вжито, то необхідно звертатися до вищого рівня – командира частини та Генерального штабу ЗСУ. За результатами звернення жінки має бути розпочато службове розслідування», – підсумовує юристка.

Отримати безкоштовну юридичну консультацію та допомогу адвоката можна на лінії правової допомоги «ЮрФем: підтримка», зателефонувавши за номером +38 (068) 145 55 90 (Telegram, Viber, Signal) або заповнивши форму на сайті.

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті