Під час війни, навіть у так званих тилових регіонах жінки стикаються із величезними труднощами. Поділюся історією моїх спостережень за тим, який тягар обов’язків і навантаження переживають молоді матері в Кременчуці. Бо півтора року в місті не працював жоден дитсадок, а більшість учнів чотири роки шкільного життя провели на дистанційному навчанні (спершу був Covid-19, а потім почалося повномасштабне вторгнення). Що означала для жінок проблема зачинених дитсадків та шкіл, і як реагували на вимоги матерів влада та громада?
Структурне насильство: ви його не бачите, але воно є
Якщо описати кількома словами шлях, який пройшли кременчуцькі молоді матері від початку повномасштабного вторгнення і до моменту, коли в Кременчуці запрацював на повний робочий день бодай один дитсадок, то це практично весь набір термінів, що описують різновиди насильства: ігнорування, байдужість, знецінення, газлайтинг, цькування… Тільки тут мова не про домашнє насильство, а про структурне — коли держава просто ігнорує потреби або створює неприйнятні умови і переконує, що робить добро (авжеж, нагорі краще знають!).
Звісно, за словом «держава» стоять цілком собі конкретні чиновники та депутати (і я — одна із них, як депутатка Кременчуцької міської ради та членкиня постійної депутатської комісії з питань освіти). Звісно, у всіх у даній ситуації свої аргументи. Влада декларує, що працює на перемогу 24/7, в особистих розмовах говорять про купу додаткової роботи та власних проблем (авжеж, війна). Зрештою, справа не в пошуку винних, а в переосмисленні наших стосунків між собою та між громадянами, громадянками і державою. Найважливіше визначитися — чи будемо ми визнавати структурне насильство над жінками під час війни і щось із цим робити, чи ні?
«Розглянувши ваше звернення, повідомляємо…»
Більше року кременчужанки вимагали, аби запрацювали хоча б якісь чергові групи дитсадків у місті з населенням понад 200 тисяч жителів, аби відновилося відвідування шкіл. Жінки самоорганізувалися і надсилали звернення в усі інстанції: від місцевого департаменту освіти до Офісу президента, освітнього омбудсмана, голови Полтавської ОВА, міністра освіти… На останній лист покладали найбільше надій. Коли дізналися про призначення на посаду Оксена Лісового, зібрали понад 1500 підписів під зверненням до нього, запрошуючи посадовця з візитом до Кременчука. Проте не було ні візиту, ні будь-якої іншої особистої реакції міністра.
Усі відповіді «згори» зводилися до одного: вирішуйте проблему укриттів із місцевою владою, бо ваші більше, ніж 30 шкіл та 40 дитсадків — відповідальність засновника, тобто — Кременчуцької міської ради.
А що ж місцева влада?
Під час епідемії COVID-19 кременчуцькі школярі практично весь час були на дистанційному навчанні. Від початку повномасштабного вторгнення перестали приймати дітей і дитсадки. Усі навчальні заклади працювали дистанційно. Укриття в деяких увійшли до карти ДСНС, і ними користувалися місцеві жителі.
У червні 2022 року за розпорядженням міського голови Кременчука Віталія Малецького створили комісію та обстежили готовність закладів освіти до 2022-2023 навчального року. Жодне з укриттів не рекомендували для використання під час навчального процесу. Воно й не дивно, адже гроші на ремонти та облаштування не виділялися. Улітку 2022 року не готували до 1 вересня жодне укриття.
Як депутатка міськради, скажу, що місцева влада не поспішала налагоджувати очне навчання. Бо Кременчук уже у перші тижні війни зазнав обстрілів, а 27 червня 2022 року було здійснено ракетний удар по торговельному центру «Амстор». Будь-яке моє нагадування про очне навчання з 1 вересня 2022 року коментували ледве не як злочинний намір наразити дітей на небезпеку.
Відверто кажучи, мені було сумно і соромно голосувати за бюджет-2023, де гроші на укриття в школах та дитсадках так і не передбачили. Взагалі. Лише згодом внесли зміни до програми відновлення та утримання фонду захисних споруд цивільного захисту та виділили на 2023 рік спершу 15 мільйонів. А згодом програма зросла вдесятеро — до 95 мільйонів гривень на ремонти найпростіших укриттів у школах та дитсадках і 60 мільйонів на будівництво нових, модульних. Тобто, більше року знадобилося Кременчуцькій міській раді, аби визнати, що проблему очного навчання не вирішити ніяким іншим способом, крім виділення грошей із бюджету на будівництво і ремонти укриттів.
Найважче родинам із малими дітьми
Більш ніж півтора року в Кременчуці жоден комунальний дитсадок (а їх на кінець 2022 року було 49) не приймав дітей. Чому зволікання з ремонтами укриттів було для молодих родин таким болісним?
Перші звернення від матерів дошкільнят та школярів передусім початкової школи я почала отримувати влітку минулого року. Ближче до зими вони стали постійними. Головна вимога — відкриття хоча б кількох чергових груп у різних районах міста, адже серед молодих батьків є і працівники комунальних підприємств, лікарень, так званої критичної інфраструктури. Щоб краще вивчити питання, вирішила провести онлайн-опитування батьків. Ось кілька коментарів:
«Моя дитина дошкільного віку щодня ходить зі мною на роботу в неопалюване приміщення»
«Дитина бродить за мною на роботі цілий день, тому що боїться залишатися вдома сама»
«Молодша дитина у приватному дитсадку (це майже вся моя зарплата) , а старша — вдома на онлайні. Під час тривоги в укриття не ходить, бо в нашому мікрорайоні його немає»
«Я покинула роботу, щоб бути із дітьми. Наш тато зараз в ЗСУ»
«Разом із чоловіком та з дідусем і бабусею складаємо графік чергувань, ще й інших родичів просимо»
Якщо відмежуватися від емоцій, то кількісні дані опитування показали, що 25% перейшли на неповний робочий день, щоб забезпечити денний догляд дітей. А 16% змушені були просто покинути роботу: «Я звільнилася, бо інших родичів не маю. Мої діти — тільки мої. Фінансове становище дуже погіршилося, бо ціни зросли».
Отже, онлайн-опитування пройшло через рік після повномасштабного вторгнення. Майже 700 батьків і матерів поділилися коментарями, як їм вдається організувати освітній процес, і яких зусиль для родин це вартує. Відгукнулися на моє прохання багато, бо і внутрішні, і фінансові ресурси в батьків були вже вичерпані, люди розуміли: свої потреби треба озвучувати владі, а для цього необхідно об’єднатися і діяти спільно.
Історія боротьби і зневіри
Далі могла б бути історія успіху, тому що батьки (а точніше — переважно матері) дійсно згуртувалися. У лютому 2023 року самоорганізувалася перша група в телеграмі. У березні вони опублікували петицію на сайті міської ради з вимогою негайно виділити кошти на укриття та відновити роботу шкіл і дитсадків якомога швидше. У квітні батьки двічі приходили до міської ради і виступали перед депутатами, просили хоча б дозволити водити дітей на розвиваючі заняття в присутності батьків або на лікувальні заняття. Наприклад, єдиний в місті садок для дітей із порушенням зору зупинив роботу, а деінде такого спеціального обладнання немає. Але міська влада була непохитна: «Безпека дітей понад усе! Без укриття дитсадок працювати не може».
Читайте також: Олена Стрельник: Я очікую значної фемінізації бідності внаслідок війни
Нарешті влітку депутатам запропонували проголосувати за відновлення роботи аж 4(!) дитсадків у приміщенні ліцею, де вже відремонтували укриття. Але і тут чекало розчарування. Пропонувалося, що лише 10 дітей від кожного дитсадка зможуть прийти на 4 години. По 10 дітей у дві зміни: до обіду і після (обід тут вжито суто як ознаку часу, бо гаряче харчування для кількагодинного перебування не передбачене).
Чомусь (іронізую) охочих знайшлося небагато і значно більше невдоволених — це був черговий привід, щоб дорікати мені, як депутатці, що насправді дитсадки не потрібні, а шум здіймають десяток-другий скандальних батьків, яким завжди все не так.
А де ж тут насильство?
Нарешті зараз, напередодні 1 вересня, в Кременчуці вже запрацювало на повний робочий день сім дитячих садків і ще вісім із кількагодинним перебуванням. Формат навчання для школярів обіцяють такий: 5 шкіл працюватимуть в очному форматі, 18 поєднуватимуть очне навчання та дистанційне, 9 залишаться на дистанційному.
Але чому я продовжую вас переконувати, що боротьба за укриття в навчальних закладах Кременчука є ілюстрацією до структурного насильства і загалом варто звернути увагу на становище жінок в Україні під час війни?
По-перше, потреби жінок досі не визнають, їх вимоги про очне навчання вважають примхою або навіть проявом егоїзму. Подібні коментарі читаю в соціальних мережах і чую від посадовців: «Якщо жінка хоче водити дитину на повний робочий день, нехай принесе довідку з місця роботи. А то їм аби дитину на когось зіпхнути, перекласти відповідальність на педагогів». На жаль, рідко чути співчуття і розуміння того, що батьки дбають про освіту і майбутнє дітей.
Читайте також: Рада схвалила у першому читанні законопроєкт, що дозволяє розлучення під час вагітності
По-друге, матеріальне становище жінок або їхніх сімей погіршується. Неповний робочий день, звільнення, фінансова залежність від партнера або навіть від батьків-пенсіонерів — це нові обставини для жінок, які до повномасштабного вторгнення були цілком самостійними й давали раду і собі, і дітям (навіть якщо виховували їх самі). Змушені розриватися між роботою і дитиною або, звільняючись із роботи. Жінки стають більш вразливими, втрачають здатність опиратися, протистояти обставинам, тиску і тому ж таки насильству. Коли пишу це, згадую про донорські чи муніципальні програми підтримки жінок, менторство, психологічну допомогу. Виходить, ми самі не вміємо вчасно підтримати і допомогти, а потім героїчно створюємо цілі програми і структури для порятунку жінок. Тільки врятувати вдається одиниці, а більшість зневірюється в людях, у державі, а головне — у власних силах.
Мовчання або ігнорування — це вже традиційний алгоритм для складних ситуацій
По-третє, з жінками (і молоддю загалом) не ведуть діалог на рівних, їхні запитання зустрічають як претензію, їхні пропозиції не сприймають всерйоз, їх навіть не інформують належним чином. Мовчання або ігнорування — це вже традиційний алгоритм для складних ситуацій, де в здоровому суспільстві використовують інструменти кризових комунікацій. Кажучи по-простому, говорять із людьми по-людськи. За моїм спостереженням, у влади до молодих «особливе» ставлення, тому що молодь практично не ходить на вибори (за статистикою, електоральне ядро українських політиків — це 11 мільйонів пенсіонерів, а вікова група 20-30+ є найменшою за кількістю). Крім цього, стереотипне уявлення про пенсіонерів як про малозабезпечених, які виживають на мінімальну пенсію. Відео чи пост про старих людей збирає коментарі з підтримкою та співчуттям. Натомість під постом молодої матері, де вона скаржиться на труднощі, швидше за все побачимо осуд і докори на кшталт «хіба вам не важливе в першу чергу життя ваших дітей?» або «чим думала, коли народжувала?»
Я можу вказати ще кілька пунктів, але обмежуся загальним висновком: сьогодні влада пояснює чимало проблем в життєдіяльності міста одним словом — «війна». Безумовно, це першопричина багатьох труднощів, але ж від нас залежить, як ми їх долаємо і як при цьому ставимося до людей навколо нас?
Лариса Гориславець
