Головна Статті Юлія Вусенко: Треба показувати, що за перемогою стоять звичайні українці й українки

Юлія Вусенко: Треба показувати, що за перемогою стоять звичайні українці й українки

«Саме жінки зуміли згуртуватися навколо багатьох волонтерських ініціатив. Вони підтримують людей у скруті, релокують бізнеси, соціалізують ВПО, збирають мільйони та переганяють автівки, шукають амуніцію і зброю для  військових. Нині жінки показали себе як справжні сміливиці. І тут не може бути упереджень», — говорить депутатка Волинської обласної ради Юлія Вусенко. 

Вона відома також як керівниця Північого регіону «Української жіночої демократичної мережі». У облраді Юлія Вусенко очолює постійну комісію з питань міжнародного співробітництва, зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій. А ще є членкинею постійної делегації України в Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну депутатка волонтерить та посилює міжнародні контакти, аби, як вона каже, за кордоном не втомилися від війни в Україні і бачили, що за перемогою стоять звичайні українці. 

Ми поспілкувалися із Юлією Вусенко про важливість міжнародних візитів, необхідність планувати відновлення вже зараз та мотивацію до дій.

Я постійно наголошувала, що нам треба підсилювати свою безпеку

Що ви відчули 24 лютого? Чи вірили, що почнеться повномасштабна війна,  готувалися до неї?

Із жовтня-листопада минулого року я у публічних виступах, на сесіях, на зустрічах із громадами постійно наголошувала, що нам треба підсилювати свою безпеку. Волинська область прикордонна із Білоруссю, і було багато інформації від  наших союзників, від розвідки, що є скупчення військ у Білорусі.

Навіть на сесії Волинської обласної ради, яка була на початку лютого, я запитувала чи готова система оповіщення, чи сформована територіальна оборона… Я об’їхала багато громад області, де наголошувала, що варто готуватися до загострення війни, бо до цього є всі передумови.

Тому казати, що я була не готова, не можу. Мої діти теж знали, що може початися війна, ми говорили про це.

24 лютого я прокинулася від шуму. У Луцьку є військовий аеродром, і тієї ночі у нас було дуже багато літаків у небі. Я вийшла на кухню, тоді почула вибухи, побачила червоне від спалахів небо. Через кілька хвилин після цього мої діти, яким тоді було 8 та 9 років, вийшли до мене на кухню, і просто по-дорослому запитали: «Мамо, а що почалася війна?» І я сказала: «Так, збирайтеся, ми їдемо до дідуся та бабусі».

Війна в Україні триває вже вісім років, тож, я думала, що це буде більше загострення військових дій на сході. Але ніхто, переконана, не очікував, що нас будуть бомбити по всій країні. Що це буде настільки глобальна небезпека, і що Росія знищуватиме цивільні об’єкти, обстрілюватиме міста, убиватиме цивільне населення.

Я не можу бути деінде, окрім як в Україні

Ви для себе не розглядали переїзд за кордон?

Мої батьки постійно говорять: «У тебе двоє дітей, і тобі необхідно думати про їхнє майбутнє». Але я вирішила виїжджати лише за однієї умови – якщо перебування на Волині стане неможливим. Попередньо, до того як почалася війна, у мене була інформація, що росіяни формують списки людей, які можуть чинити опір, організовувати активні дії, можуть гуртувати людей. І, відповідно, я мала сигнали, що однозначно в цих списках будуть активні громадяни та громадянки, зокрема, і я.

Але я жодного разу не пошкодувала, що не поїхала. Я намагаюся бути максимально корисною. Переконана: усе, що ми зараз робимо — пришвидшує нашу перемогу. Тож я не можу бути деінде, окрім як в Україні.

Ця поїздка стала для мене своєрідним відкриттям, наскільки ми зранені війною

У перші місяці війни ви їздили на сесію Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи. Які у вас тоді були емоції? Чи легко було погодитися на поїздку?

Я поїхала на цю зустріч із дітьми. І це вперше, коли дозволили заходити у залу з дітьми. Ми говорили українською мовою, у залі лунав гімн України. Нас дуже позитивно там сприймали. Але, щоб передати свій емоційний стан маю розповісти іншу історію.

Щоб потрапити на сесію Конгресу ради Європи, мені потрібно було до 20 березня виїхати з України. Я мала зібрати речі, тож повернулася у свою квартиру — вперше, після 24 лютого.

По дорозі до Страсбурга ми зупинилися у Польщі, мені потрібно було вийти з номеру, і мої діти запитали: «Якщо буде тривога, куди нам ховатися, де тут сховище?».

Коли ми приїхали, я зрозуміла, що речі, які я взяла, не можна одягати на зустрічі. Це переважно були спортивні кофти, кросівки, джинси. Тобто те, що ми брали з собою у «тривожні валізи» — зручний, теплий, комфортний одяг.

Ця поїздка стала для мене своєрідним відкриттям, наскільки ми зранені і не відчуваємо й не усвідомлюємо цього. І що наші діти — це діти війни, і вони ніколи не будуть такими як раніше. А світ далі живе тим життям, яким жив завжди. Життям, у якому немає війни.

На початку війни світ був дуже наляканий. Зараз я бачу іншу картину

Ви зараз досить часто їздите за кордон у складі різних делегацій. Чи можете сказати як змінилося сприйняття війни?

Змінилося. Тому що на початку війни світ був дуже наляканий. Зараз я бачу іншу картину: немає страху, але зростає відчуття ізоляції. Багато хто думає, що у нас тут тотальні руйнування по всій території, що всі живуть за межею бідності.

Із останнього, наприклад, я пила каву з товаришем у Польщі. Він має багато друзів в Україні, я його запросила в гості. І він із страхом в очах каже: «Я не поїду, там небезпечно». Це молодий сучасний хлопець, знає як шукати інформацію, був у нас неодноразово, і він це сприймає так, що скрізь небезпечно, постійно падають ракети, ми живемо у підвалах.

Ви знаєте, як європейське суспільство дуже відповідально ставиться до питань безпеки. Тому важливо показувати їм наше реальне сьогодення, тоді вони розуміють, що тут продовжується життя, продовжує працювати бізнес, виробництво. Але поки вони цього не бачать, думають, що все погано.

Нам постійно потрібно напрацьовувати контакти, привозити іноземців, показувати, як працюєють наші бізнеси

На ваш погляд, чому це погано, що вони думають, що тут скрізь війна? Адже це, мабуть, певною мірою, стимулює до того, щоб нам давали більше зброї…

Так, повністю безпечної території в Україні немає. Але нам треба чітко пояснити закордонним партнерам, що у нас є зона бойових дій, є прифронтова територія і тилова. І цей поділ має бути зрозумілий у всьому світі.

Я не хочу, щоб ми перетворилися у країну третього світу. Українці нині показують гнучкість, можливість вирішення будь-яких завдань, гуртування навколо найскладніших питань і вирішення цих питань. Круто, коли за кордоном нас сприйматимуть саме так. А це відбудеться тільки тоді, коли вони приїдуть в Україну і побачать все на власні очі. Якщо вони нас не бачать, їм здається, що ми тут уже всі у землянках закопані. І тоді це країна, яку можна викреслити з питань продовження бізнес-контактів, освітніх програм.

До 24 лютого дуже багато товарів експортували із України. Зараз наші підприємства не  отримують цих замовлень. І це дуже небезпечно, бо у результаті це може призвести до катастрофічних відкатів назад: і економіки, і партнерств.

От щоб у нас не було цього моменту, нам постійно потрібно напрацьовувати контакти, привозити іноземців до нас, показувати, як працюємо ми та наші бізнеси.

Іноземці хочуть бути причетними до перемоги

Ви якраз і робите це — запрошуєте іноземних дипломатів, політиків в Україну. Здається, не так давно, був візит у ваше місто іноземних партнерів. Можете розказати, хто приїхав, які враження, і чи є результати цього візиту.

Так, остання подія була дуже насиченою. Ми запросили 11 людей, а в результаті приїхало четверо. Напередодні візиту у нас були масовані обстріли, тож більша частина делегації просто написали: «Вибачте, моя сім’я каже, що це небезпечно».

Європейські депутати їдуть сюди на наші офіційні запрошення, в Україні вони є офіційною делегацію. Але виїжджають на свій страх і ризик, бо їм заборонено їхати у країни, де йдуть бойові дії. І це їхня особиста ініціатива, їх треба підтримувати, бо вони реально сміливці.

У межах візиту ми були на кордоні, показували, яка у нас ситуація, скільки території області межує із Білоруссю. Ми завезли їх на зруйновані обстрілами електростанції, показали, як розбирають завали. Фактично на пальцях показали, що таке, коли немає світла на 200-тисячне місто —  це відсутність води, водовідведення, зв’язку…

Бо коли ми їм говоримо абстрактно: «Ми страждаємо, у нас немає світла і води» – це ні про що. Коли кажемо: «Дивіться, от у суботу був обстріл. Для того, щоб 200-тисячне місто було з водою, нам треба чотири генератори потужністю 500 кВт, які перезапустять систему, і у нас буде вода». Тоді іноземцям зрозуміло, вони хочуть нам допомогти, хочуть бути причетними до перемоги, і починають розробляти програми, залучати кошти.

Нам треба бути максимально відкритими, показувати, що за нашою перемогою стоять звичайні українці й українки. А без спілкування із цими людьми світ ніколи не зрозуміє, яка жертовність стоїть за тим, щоб перемогти.

Потрібно вже зараз планувати наше майбутнє

До війни ви як депутатка обласної ради багато часу співпрацювали із громадами. Чи зараз продовжується ваша співпраця? на що вона спрямована?

Я їжджу не тільки по області. Зараз ми робимо великий проект «Відбудова України через відбудову громад». Бо потрібно вже зараз планувати наше майбутнє.

Громади уже відійшли від першого шоку і почали ставити питання, що робити, аби і місцевому населенню, і ВПО було комфортно. Громади уже думають, як працевлаштувати людей.

Коли я говорю із партнерами, я постійно кажу, що Україні треба швидкі гроші і короткострокові проекти. Проекти, які будуть націлені на те, щоб наші люди відчували можливість бути задіяними і працювати вже зараз.

Якось мені сказали в одній із громад: «Давайте питання із ВПО вирішимо ремонтом великого приміщення, зробимо там гуртожиток». Тоді я їм пояснила, що якби у цій громаді мені дали триповерховий будинок, то я би не залишилася в ньому жити, якби, крім цього будинку мені не дали роботу. Тож дуже радію, що громади почали це усвідомлювати, і шукати можливості для працевлаштування.

Другий напрямок, на що ми звертаємо увагу у громадах, – це питання реабілітації військових, які повертаються додому. Міста сьогодні повинні думати про те, що ми можемо запропонувати військовим. Тому що вони потребуватимуть уваги не просто у форматі вшанування як ветеранів. Тут буде питання, як ми їх можемо задіяти, бо це люди, які провели більшу частину свого життя на адреналіні. Коли вони повертаються у цивільне життя, їм не вистачає цих емоцій. Це може вилитися у дуже проблемні для суспільства речі.

Наступний вектор уваги – безпекові фактори. Чи є у громадах сховища, особливо у закладах освіти? Бо мені важливо, щоб моя дитина під час тривоги у школі спускалась у комфортне укриття і продовжувала там навчання. Наскільки затягнеться війна — не знає ніхто. Тому треба це готувати вже зараз. Також актуальне питання про комфортні сховища у лікарні, де б люди могли продовжувати лікування. І особливо – щоб туди могли потрапити маломобільні люди. Також досі, на дев’ятому місяці війни, ще не у всіх громадах налаштована система сповіщення.

Єдиний спосіб подолання упередженого ставлення до себе — це робити все видимим і публічним

Чи вся діяльність, яку впроваджують зараз громади, спрямована саме на подолання чи попередження викликів війни?

Власне, ми також спрямовуємо громади на те, щоб вони продовжувати реалізовувати ініціативи, які були важливими до війни. Зараз у нас часто виправдовують бездіяльність словом «не на часі».

І тут треба уміти виділяти ті речі, які не можна відкладати на потім. Це, наприклад, те, що стосується прозорості надання послуг і кількості надання цих послуг. Бо, як на мене, справжня перемога — це не тоді, коли по радіо скажуть, що ми перемогли. А тоді, коли перемогли, зуміли впровадити усі реформи і стали сильнішими і прогресивнішими. Оце буде перемога для українців і українок.

Ви маєте досить сильний голос у обласній політиці, а ваша діяльність із-поміж іншого пов’язана із безпекою. Чи не доводилося вам чути дискримінаційні судження від інших політиків?

Я стикалася із дискримінацією і не раз. І якось для себе зрозуміла, що єдиний спосіб подолання упередженого ставлення до себе — це робити все це видимим і публічним. І це моя рекомендація іншим жінкам, які стикаються із дискримінацією, — говорити про це назагал. Не потрібно переживати такі ситуації наодинці. Треба все виносити публічно. 

Із мого досвіду, така публічність працює. Я бачила сесії, де казали: «Подумайте добре, що ви говорите, щоб потім про нас не писали усі ЗМІ в Україні».

А ось під час війни я поки не зустрічала до себе упередженого ставлення. 

У нас є історичний шанс, який ми не можемо втратити

У вас дуже насичена діяльність зараз. Як ви відновлюєтеся, де берете енергію?

У мене є дуже сильна мотивація. Насправді, інколи я переживаю тільки за одне: що втрачаю час, який я можу провести з дітьми. Після міжнародних поїздок чи відряджень по Україні я дивлюся на них і думаю, як вони швидко змінюються, і чому я цей час не могла провести з ними.

Але мої діти – це і є моя мотивація. Якось мені син сказав: «Чи  не хотіла б ти стати мером?» І я йому кажу: «Ти ж розумієш, що я тоді ще менше буду вдома». Він відповів: «Так, але я точно знав би, що ти зробила б усім дітям гарні сховища у школі і садочках».

Моя мотивація – це розуміння того, що зараз у нас є історичний шанс, який ми не можемо втратити. Я розумію, що такого підйому свідомості громадян, як зараз, ніколи не було раніше. І якщо ми зараз не спрямуємо цю енергію, це бажання змін у правильний напрямок, то після перемоги ми нічого не змінимо. А цього не можна допустити, і тому я не можу бути осторонь.

Я вірю в наступні покоління, вірю в те, що майбутнє за Україною, і я точно знаю, що час України настав.

Інна Наливайко

Ця публікація підготовлена у межах проєкту «Підтримка жіночих ініціатив під час війни в Україні», який реалізовує ГО «Українська жіноча демократична мережа» за підтримки Міжнародного республіканського інституту та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Мета публікацій – розповісти історії жінок, які працюють під час війни та допомагають приближувати перемогу України.

Більше публікацій
Більше публікацій Інна Наливайко
Більше публікацій Статті