У гостях у програми «Жіночі обличчя лідерства з Оленою Єною» Юлія Вусенко – депутатка Луцької міської ради.
Як сприймають жінок у політиці, навіщо потрібні гендерні квоти, що таке «ярлик берегині» і чому чоловіки не готові вступати до депутатської групи «Рівні можливості» – про це наша героїня спілкувалася із ведучою Оленою Єною, керівницею програми «Жінки–лідерки» Національного демократичного інституту.
– Перше моє запитання стосується вашої політичної кар’єри. Я вважаю її досить карколомною. Що мотивувало, і можливо, що зупиняло, коли у 2014 році ви вперше пішли на вибори, й відтоді політика стала частиною вашого життя?
– Потрібен був, напевно, поштовх. І таким поштовхом стали ті події, які були у нас в країні в 2014 році. Враховуючи той момент, що маю частину родини по лінії батька моїх дітей, які зі Сходу, я вже побачила, що ті люди, які опинилися в скрутній ситуації, вони до нас звернулися за допомогою. І я відчувала, що можу щось міняти і допомагати. Це стало, напевно, тим першим ключовим моментом, коли ти розумієш, що настав час, коли ти можеш комусь допомогти. Думаю, що більшість людей, які йдуть в політику, усвідомлюють оцей елемент служіння. Для мене він ключовий, тому що коли ти йдеш і робиш такий крок, ти повинен розуміти, на що ти йдеш, і яку ти за собою відчуваєш відповідальність. Я завжди була готова до збільшення відповідальності, і я це зробила.
– У 2015 році ви стали секретарем міської ради, а невдовзі – виконувачкою обов’язків міського голови. Для людини, яка вперше посіла виборчу посаду, мені здається, це неймовірні виклики. Як вдалося із цим впоратися? Розкажіть, хто вас тоді підтримував? І чи сталося щось, чого ви не очікували?
– Заходячи в міську раду, я не мала амбіцій займати посаду секретаря ради. Для мене це не було якоюсь самоціллю. І коли міський голова на той момент запропонував мене на посаду секретаря, я сприйняла це як додаткову відповідальність. І у першому моєму виступі я сказала, що чітко розумію, чим повинна займатися така людина, я буду працювати з усіма, і для мене немає різниці, яка політична партія, кого представляють ті чи інші люди.
Коли так сталося, що міського голови в Луцьку не стало, і мені треба було відповідати за місто, то я побачила, наскільки важливим є команда. Наскільки важливим є підтримка, комунікація і розуміння між собою.
– Ви були першою жінкою, яка обійняла посаду секретаря міської ради.
– У Луцьку так.
– Як це було сприйнято?
– Для депутатського корпусу, особливо для тих депутатів, які не першу каденцію, це стало напевно відкриттям. Вони були здивовані, що це може бути жінка. Подекуди були моменти, які властиві нашому суспільству. Тобто було сприйняття виключно, як жінки. Але згодом, я думаю, нам було зручно і комфортно працювати разом. І сьогодні цей шлях, який пройшла я…Це відкрило можливість іншим жінкам, які будуть заходити після мене в Луцьку міську раду, розуміти, що вони так само можуть займати такі посади.
– Ви зараз, як мені здається, є рольовою моделлю для багатьох жінок, оскільки жінки у нас все ще у меншості на політичній арені. Зважаючи на цей сформований суспільний запит з одного боку, а з іншого боку – на брак ресурсів у жінок, які замислюються над тим, щоб іти в політику, будувати політичну кар’єру. Як їм допомогти? Як підтримати й мотивувати?
– Перестороги, які кожна жінка відчуває перед тим, як прийняти рішення – іти чи не йти в політику, вони є класичними. Вона думає, що про неї скажуть, якщо в неї не вийде, а можливо в неї вийде так само, як у когось гіркий досвід? А якщо візьмуть у список, а потім попросять скласти мандат…
– Щоб звільнити комусь місце…
– Тому що прийде хтось ресурсний, який вкладав гроші в компанію. Мало жінок відстоюють себе і говорять: вибачте ви обрали мене! Всі ці стереотипи посунуться, якщо ми будемо говорити про це, якщо ми будемо розказувати жінкам, наскільки це природньо, і в цьому немає нічого застережного. А у нас дуже часто жінки бояться зайняти якесь крісло. Вони напевно відчувають за собою роль ярлика «берегині»: повинні попіклуватися про всіх, а потім говорити про те, чи в нас лишилося часу подумати про себе.
– Як ви вважаєте, це є частиною тих самих українських сімейних традицій? Цінностей, про які так багато чомусь стали говорити?
– Українських – ні! Це нав’язані традиції. Це нав’язані стереотипні моделі, які на сьогоднішній день є. В Україні жінка завжди була активною, відігравала важливу роль і в політичних процесах, і в історичних. У нас є величезна кількість жіночих постатей, про які ми можемо переказувати, розказувати, якими ми можемо пишатися і показувати, як приклад. І це треба робити. Тут знову таки мова йде про просвітництво, що про це треба говорити, починаючи з дитячого садочка. Насправді, я – мама двох різностатевих дітей. І коли ви маєте і дівчинку, і хлопчика, то хочеться для них мати рівні можливості, і говорити про те, що немає пересторог для них в цьому світі. Я їм про це завжди кажу.
– На ваш погляд, кому більше шкодять ці гендерні стереотипи – жінкам чи чоловікам?
– Я задумуюся над подальшою долею двох своїх дітей. І розумію, які виклики стоять перед сином, як перед чоловіком. Напевно, ці стереотипи, якщо говорити про чоловіків, впливають на їхнє життя. Тому що весь час потрібно доводити свою силу, міць, незалежність. І якісь нав’язані моменти стосовно того, що є чоловіча робота, а є жіноча робота. Є посади, які може обіймати чоловік, які мусить обіймати чоловік. Я розумію, що стереотипи завдають якоїсь шкоди не лише жінкам, а й чоловікам.
– Ви свого часу були готові говорити про складний період в своєму житті, який був пов’язаний з тим, що ви фактично очолили місто, але разом з тим почалися залякування, шалений тиск. Я думаю, що тим нашим глядачам і глядачкам, які в політиці, буде дуже цікаво почути, як вам вдалося з цим впоратися?
– Я закликаю тих людей, які можливо опиняються в таких ситуаціях, коли вони не знають, що робити. Їм треба виходити, не боятися озвучувати й робити ті речі, які врятують не тільки їх. Про це треба говорити, не потрібно боятися. Подекуди здається, що набагато простіше зробити щось дуже швидко, піти на якісь домовленості, можливо, більше з власною совістю, ніж із опонентами. Але це процес, який потім згодом впливає не тільки на вас. Усвідомлення цього елементу служіння, з якого я починала, це перше, напевно. І по–друге, це та мотивація і та ціль, яку ви бачите перед собою, яка вас веде.
Читайте також: Юлія Вусенко, Луцька міськрада: «Я не боялася, бо за мною стояло місто»
– Як побудувати той місточок між політиками та людьми?
– Між політиками та людьми чи між політиками і політиками?
– Це моє наступне питання, але відповідайте на обидва.
– Якщо говорити про політиків і людей, то єдиним місточком є комунікація. Зараз я можливо чую більше історій, маю більше інформації, тому що раніше люди мене асоціювали з владою, а ви знаєте, що до влади є недовіра. Їм психологічно було важче прийти і щось мені сказати. А сьогодні до мене відкрито ідуть.
– Із якими питаннями найчастіше звертаються?
– Починаючи від ремонту в під’їзді чи ремонту даху в житловому будинку й закінчуючи тими рішеннями, які рада пропонує прийняти. Одне з питань – у центрі міста вирішили продати книжковий магазин. Не оновити, не вкласти гроші, не сказати, що «ми не вболіваємо за книгу», а вирішили продати магазин, який був відкритий у 1959 році. Люди стали за те, аби захистити цю історичну будівлю для нашого міста.
– Ви в міськраді очолюєте групу «Рівні можливості». Розкажіть, будь ласка, що це за група? Чим вона займається?
– Ви навіть не уявляєте, наскільки це важко – створити таку групу в міській раді. Чоловіки не готові туди вступати. Я вислухала стільки, що ви не можете собі уявити. «А хто кому заважає розвиватися? А що таке рівні можливості? А в кого в нас нерівні можливості?». Це таке повне нерозуміння того, що хотілося б вкласти в поняття цієї групи. І роботи, яку вона має робити.
– Але вам вдалося її створити.
– Мінімальною кількістю людей для створення групи в Луцькій міській раді. Проте декілька чоловіків запевняють мене, що вони доєднаються до нас. Якщо говорити, на що націлена ця група, то звичайно в більшості випадків, це глибокий аналіз тих рішень, які приймаються… Хоча би оперувати такими поняттями, як гендерно-збалансований бюджет. Бо на жаль, у нас в країні сьогодні з цим важко.
– На вашу думку, чи потрібна солідарність між такими групами або окремими політиками чи політикинями, які займаються питаннями гендерної рівності? Чи можливий цей зв’язок?
– Однозначно він можливий. Але завжди треба пам’ятати про те, що оці відсотки для гендерного збалансування представництва в радах ніхто нікому дарувати не буде. Бо якщо ми говоримо, що на місця в наступних каденціях прийдуть жінки, то це означає, що ці місця не будуть займати чоловіки.
– Але ж жінок – половина населення! Трохи більше половини. Чи мають право вони займати трохи більше?..
– Вони не просто мають право, вони повинні за це боротися сьогодні. А ми бачимо пасивність. Коли формуються списки на місцях, коли мова заходить про лідерство, то в основному чомусь пріоритети надаються представникам не жіночої статі.
– Такі механізми, як наприклад виборчі квоти, є ефективними? Є потенціал, щоб таке законодавство з’явилося в Україні?
– Я переконана, що вони є ефективними. Було багато дискусій, коли прийняли 30-ти відсоткову квоту… Багато хто із застереженням до цього ставився. Мені було прикро, коли жінки казали, що це неприродньо, це штучно, цього не треба робити. Але ефект, я думаю, відчули всі після перших виборів. Така квота не повинна бути в 30%. Ми повинні реально дивитися на речі: це має бути 50 на 50. І давайте ми про це заявимо, скажемо і будемо так робити. “Де ми візьмемо цих 50 відсотків жінок? Ми – готові!” Це смішно, це неправильно. Це біда наша – у нас більшість населення жіночої статі. І чому ми маємо говорити, що вони не можуть робити того, що роблять чоловіки в процесі управління містами чи громадами?!
– Я вам дуже дякую за нашу розмову. Хочу побажати успіхів у всіх ваших проектах. Упевнена, що у вас є багато планів на майбутнє, зокрема політичних планів. Я бажаю вам їхньої реалізації. Багато з того, що ви сьогодні говорили, стане в пригоді нашим глядачам і глядачкам. І обов’язково надихне їх зробити цей перший крок, відкинути всі сумніви, які вони мають, і зробити Україну більш сучасною.
– А я хочу сказати тим жінкам і чоловікам, які будуть дивитися, що якщо у жінки є думка, що вона готова до цього, її треба підтримати. І це вже такий незворотній процес, який буде покращувати життя суспільства в цілому – і чоловіків, і жінок.
50%