За каденції Валерії Лутковської на посаді Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини (квітень, 2012 – березень, 2018) був запроваджений Національний превентивний механізм (НПМ) – це коли без попередження заходять у тюрми та психіатричні лікарні; запрацював механізм «Омбудсман+», де вагому роль у дотриманні прав людини відігравало громадянське суспільство; про дискримінацію та сексистську рекламу заговорили всерйоз, а доступ до публічної інформації перестав бути порожнім словом.
Екс-омбудсман Валерія Лутковська розповіла в інтерв’ю нашому сайту про те, як привчала українських суддів читати рішення Європейського суду з прав людини, як працювала в школі і в Мін’юсті, як колеги-чоловіки називали її «дівчинкою» і чому вона не пригинає спину перед керівництвом.
Результат за 45 хвилин
– Моя мама була вчителькою. Вона могла погано почуватися, але як тільки переступала поріг своєї школи, у неї випрямлялася спина. Саме вона мене навчила: якщо щось робити, то тільки добре. Наш дім був завжди відкритий для всіх її дітей. Традиційно декілька разів на рік вони збиралися в нас вдома – 25-27 осіб. Не вистачало ані стільців, ані місць на дивані.
Мама для мене була зразком, тому і я обрала перший для себе напрямок – філологія, закінчивши Київський університет імені Тараса Шевченка. Той рік, що я викладала німецьку для першокласників, мабуть, найщасливіший у моєму житті. І от чому. Я бачила результат своєї 45-хвилинної роботи: або щось змогла дати дітям, або ні.
Я не працювала за методичками – в моєму портфелі завжди були ляльки, м’ячики. Першокласникам, які не дуже знають російську чи українську, пояснити німецьку можна було тільки через гру.
У той рік я також стала класним керівником для 5-го класу. Маю сказати, що ці діти врятували мене від важкої депресії, коли помер мій чоловік…
– Як же ви опинилися на держслужбі?
– У якийсь момент мама мені сказала: «Знаєш, педнарад мені вистачає і в школі…». Тоді в міжнародний підрозділ Міністерства юстиції шукали фахівця, який би вільно володів німецькою мовою. Україна активно розвивала співпрацю зі Швейцарією. 15 серпня 1995 року – перший мій день на держслужбі.
Але 1 вересня, коли мої щасливі діти поспішали на лінійку – з квітами і бантами – я йшла до них назустріч, щоб розказати про свою роботу в Мін’юсті. І плакала – так сильно мені хотілося повернутися в школу…
Працюючи в Міністерстві юстиції, отримала юридичну освіту в Національній академії внутрішніх справ. Відтоді розпочалася інша робота – я вже була не просто дівчинка, яка займається мовним питанням…
– Перепрошую, а чому «дівчинка»?
– Я не просто так це сказала, тому що саме так почувалася: ще зовсім молодою, зеленою… Хоча це був зірковий час для нашого міжнародного підрозділу. Ми працювали спільно з Ларисою Денисенко, відомою сьогодні письменницею та правозахисницею, Катериною Шевченко – нині заступницею директора Департаменту міжнародного права та співробітництва Мін’юсту.
Катерина вирішувала питання міжнародно-правової допомоги, що було надзвичайно складно, але цікаво. Лариса очолювала напрямок міжнародного співробітництва.
У якийсь момент я зайнялася Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ), наприкінці 90-х років ще зовсім невідомою для України інституцією. А для мене, як то кажуть, це була любов з першого погляду.
Сьогодні я отримую величезне задоволення, коли, переглядаючи реєстр судових рішень, бачу, що українські судді нарешті посилаються на практику ЄСПЛ. Я розумію, що це робота величезної кількості людей, які навчали, вимагали, просили від суддів зважати на рішення ЄСПЛ. Але я точно знаю, що там є і моя частина роботи.
Тоді при Мін’юсті діяли курси підвищення кваліфікації для суддів, де я, використовуючи будь-яку нагоду, розповідала про Європейський суд. Дуже добре пам’ятаю, як заходжу в зал, де сидять судді набагато старші за мене, переважно чоловіки. Вони роздивляються якісь газети, розгадують кросворди. А помітивши мене, зауважують: «О, дівчата прийшли…». От переламати цю позицію і вийти звідти не дівчинкою, а фахівцем – таке завдання я перед собою ставила. Я почала досить емоційно розповідати про нову інституцію з прав людини, і побачила, як потроху згортаються газети, відкладаються кросворди… Мене почули!
Ще один важливий момент: тодішній суддя Миколаївського апеляційного суду Василь Паліюк вперше в цивільній справі з дифамації, захисту честі й гідності, використав рішення ЄСПЛ. Суддя обґрунтував свою позицію, чому журналісту можна більше у випадку, коли здобута інформація має суспільний інтерес. Це була не просто перемога. Тоді я остаточно переконалася, що «вірусом» захопленості Європейським судом я змогла «інфікувати» інших… Далі було простіше.
Пригадую навіть дотепний випадок. 2000-ні роки, судді ще особливо не виїжджають за кордон. На черговій конференції я якось обмовилась: «Обіцяю, що жодного суддю не візьму із собою в Страсбург, крім тих, які використовують у своїх рішеннях практику Європейського суду». Яка помилка! Я отримала такі рішення національних суддів з посиланням на ЄСПЛ, мабуть, смішніших в історій у суддівській практиці ще не було. Але це змусило суддів хоч трошки погортати справи, назви якісь познаходити…
«Жінці самій треба робити важливі кроки»
– Перед тим, як стати Уповноваженим з прав людини, ви були адвокатом держави в Європейському суді. А тут нове призначення, кардинально інша позиція…
– Це на перший погляд так здається. Представляти інтереси держави в ЄСПЛ – це лише одна частина роботи. А ще ж впровадження рішень, і йдеться далеко не про сатисфакцію чи написання якогось примітивного виконавчого листа. Це про системні зміни. То ж ми готували звернення до Конституційного Суду, розробляли законопроекти, з яким треба було постукати не в одні зачинені двері Кабміну. Масово проводили семінари для суддів. Наприклад, з пілотною справою «Харченко проти України» ми проїхалися всіма апеляційними судами, щоб роз’яснити, у чому порушення і як слід надалі змінювати практику.
– Чи зазнавали ви політичного тиску, працюючи в Мін’юсті чи на посаді Омбудсмана?
– Його не було жодного разу. Усі міністри, з якими я працювала, починаючи із Сюзанни Станік і закінчуючи Олександром Лавриновичем, знали – я займаю позицію і вже від неї не відступаю. І в жодному разі при жодній владі не було такого, щоб до мене зателефонували з «проханням» опікуватися якимсь питанням чи на щось заплющити очі.
– А що потрібно жінкам при міністерствах, щоб ні думки, ні натяку не було тиснути на них?
– Я переконана: це питання професіоналізму, обґрунтованості позицій і твердість. Подивіться на міністерство в день, коли приходить новий міністр, як змінюється постава в людей. З’являється оте «Чєго ізволітє…». На жаль, це життя.
Я завжди точно знала: я одна з небагатьох фахівців, яка розбирається в міжнародно-правовій допомозі, адаптацією законодавства України до законодавства Європейського Союзу, розуміється на виконанні рішень ЄСПЛ тощо. Тож не буду гнути спину, а виконуватиму професійно свої обов’язки. Якщо хтось не захоче співпрацювати зі мною, потрібно про це лиш сказати. Як, до речі, це зробив міністр Сергій Головатий, від якого я і пішла. Решта знала, що моя позиція обґрунтована, тож краще прислухатися до мене, аніж мене ламати.
– До вас Омбудсманом була Ніна Карпачова, після вас – Людмила Денісова. Таке враження, що права людини – це жіноча професія…
– В Україні так історично склалося. Але якщо подивитися на Світове об’єднання Омбудсманів, то і там жінок очевидна більшість. Певно, у відборі спрацьовує традиційний підхід, мовляв, жінка як мати може захистити ефективніше, ніж чоловік…
– Якщо тут спрацьовують ґендерні стереотипи, хіба це не обмежує доступ жінок до інших посад, скажімо, в МВС чи Міноборони?
– Не все так однозначно. У МВС першим заступником міністра внутрішніх справ України була Катерина Згуладзе, свого часу Нацполіцію очолювала Хатія Деканоідзе. З Мінобороною складніше, але і вони змінюються. Зараз приймають стандарти НАТО, ОБСЄ, в тому числі і щодо питань ґендерної рівності. Зокрема, готові вдосконалювати законодавство, щоб не було так, що на передовій жінки працюють снайперами, але числяться кухарками.
Рух у цьому напрямку є, хоч стереотипи ще досить сильні. Але це рівень міністерства. Я коли приїжджаю на дачу в село, то там розуміння ролі жінки одне – кухня, діти, церква. Тож питання в тому, які ми маємо показувати приклади, щоб достукатися до суспільства.
– Жінка в політиці у 2000 році і 2018 – що змінилося?
– У розмовах про ґендерну рівність намагаються сказати, що жінку потрібно висунути… Ні, жінці самій треба робити важливі кроки.
Я тісно спілкувалася із Сюзанною Станік упродовж десяти років, і вона ніколи не забувала, що вона жінка. Навіть коли їй треба було приїхати додому в перерві між сесіями в парламенті: швидко помити посуд і при цьому не зіпсувати манікюр. Завважте, ши-лаку тоді не було. Вона одягала гумові рукавички, прибирала і поверталася на роботу. Завжди бездоганна, завжди красива. І з дуже сильним з характером!
Станік очолювала міністерство до 2003 року – тоді був такий час. Тепер у політикумі з’являються інші жіночі постаті.
Щодо мене, мабуть, я поганий приклад, бо привчила ставитися до себе, як до фахівця. Хоча на початку, як приходила на засідання комітету з питань оборони, чула «класичне»: «О, дівчата». І лиш до моменту, коли починали роботу – далі скепсису вже не було.
Коли вже я відбирала людей у Мін’юст чи Секретаріат Уповноваженого, завжди звертала увагу на професіоналізм, а не на стать. Помічала вогонь в очах, все – раді бачити в команді.
…Працюючи в такому ритмі, коли зранку в СІЗО, а ввечері в Женеві, у певний момент забуваєш, що ти жінка. Ні, ти прекрасно виглядаєш, завжди із зачіскою. Але ти забуваєш, що можеш втомлюватися, що в тебе десь дитина, чи прийшла вона додому, поїла… Я виховую дочку з її 4 років сама, допомагали тільки батьки. Інколи мені не вистачає бути «просто жінкою» – нікуди не поспішати, приготувати щось смачненьке. У Секретаріаті всі знали, що мої еклери неперевершені, і торти, які я приносила з приводу і без приводу…
Я захоплююся кулінарією – для мене це єдина можливість після важко дня розслабитися й унормувати свої думки.
«Доброго дня, це Лутковська»
– Ваша каденція на посаді омбудсмана припала на важкі часи – Майдан, анексія Криму, збройний конфлікт. Часом потрібно було реагувати на порушення прав людини нон-стоп. Але у ЗМІ вам дорікали в недостатній твердості позиції, наприклад, за часів Майдану…
– Якщо я не помиляюся, після 30 листопада ми були перші, хто заявив про порушення прав людини. Згодом в Офісі організували постійне чергування. Мій телефон був на режимі включення о 2-й ночі й 5-й ранку: я прокидалася, дивилася останні новини, і якщо все спокійно, засинала. Тоді ми по максимуму використовували функції Національного превентивного механізму. Ми заходили в автобуси, які стояли на Липській, саме там часто утримували активістів. Був випадок, коли там перебувала людина з відкритим переломом. Лютий мороз, автобуси не підігрівалися, поранені без медичної допомоги… Реагували миттєво.
Або ж приходили в Шевченківський, Печерський, Оболонський райвідділи міліції, куди найчастіше Беркут доставляв людей, а слідчі оформлювали. Ми просто сідали поруч із слідчим, дивилися йому в очі й запитували: «А за що?». Оскільки Беркут не встигав пояснювати причини затримання, то слідчому нічого не залишалося робити, як відпускати активістів.
Спільно із нині покійним Сергієм Швецем ми створили відділ спеціальних проваджень, коли за допомогою громадськості розслідували резонансні події. Не з точки зору Кримінального процесуального кодексу, а з позиції дотримання прав людини. Ми були під час експертизи розтину тіла Сергія Нігояна… Наша присутність не могла зашкодити, але зобов’язувала слідчого бути більш об’єктивним і діяти в рамках закону.
Тоді події розгорталися дуже швидко. Наприклад, ввечері 8 грудня я відправляю тодішньому генпрокурору Захарченку звід правил ОБСЄ, ООН, як мають діяти правоохоронці, якщо втручаються в право на мирне зібрання. І не просто правила, а з конкретними вказівками: ось так можна, а так – у жодному разі. 9 грудня починається відтискання активістів з Кріпосного провулку. Ми моніторили ледь не кожний крок: усе зроблено технічно, ніхто не постраждав, не пролилася жодна краплина крові. Здається, нас почули. Та не встигаю сказати 10 грудня Захарченку спасибі, як дізнаюся про перші поранення. Мені дорікають, що я подякувала Захарченку – так, але наступні його кроки жорстко критикувала.
– Вам вдалося зробити стіни місць несвободи прозорими. Як?
– Запроваджуючи перевірки СІЗО, інтернатів, психіатричних лікарень тощо, ми домовилися з Юрієм Бєлоусовим, який очолював цей напрямок, що в перші візити я їду обов’язково. І коли дзвонила в зачинені двері й казала «Доброго дня, це Лутковська. Ми до вас з неоголошеним візитом», це викликало шок. Не один раз у переговорний пристрій чула, як падали слухавки. Так привчила, що можу приїхати сама.
Згодом їздив Бєлоусов, а я – на телефоні, щоб у разі чого оперативно реагувати. І про нас заговорили – не тільки в пенітенціарній системі, а й у системі психіатрії, наданні соціальних послуг, освіті. Працювала «голубина пошта»: нам краще було відчинити і все показати, аніж закритися. Ми-то все одно зайдемо, та вже з іншим настроєм.
– Обрання нового Омбудсмана пройшло з порушеннями. Що це може потягнути за собою?
– Такі «вибори», крім іншого, заклали величезну бомбу з точки зору незалежності й об’єктивності Інституту Уповноваженого з прав людини. Нова людина – хоч би яка ідеальна вона була – прийшла внаслідок політичних домовленостей, змін правил гри під час самої гри, з порушенням термінів обрання…
Парадокс, але те, що відбулося 14-15 березня у Верховній Раді, показник того, як добре працювала наша команда. Якби виставили на торги Офіс з тою довірою, яка була при попередньому Омбудсмані, гадаю, такого ажіотажу не було. Ми показали, як інститут Омбудсмана може бути ефективним. Наскільки він важливий, щоб дотримувалися прав людини в місцях несвободи, у протидії дискримінації чи захисту персональних даних, у доступі до публічної інформації й відкритості влади, або ж тиску на прем’єр-міністра задля захисту соціально-економічних прав.
І тільки тому, що ми вивели Офіс Уповноваженого на досить високий рівень, навколо нього почали точитися такі бої.
– Ким Валерія Лутковська є сьогодні?
– Разом зі своєю командою продовжуватиму роботу в правозахисті, нині ми на етапі реєстрації громадської організації.
Роботи ж вистачає. На одній із зустрічей у рамках мінського формату один чоловік мене запитав, чи може планувати своє життя, коли Україна відновить свій контроль на Донбасі. А потім раптово вигукнув: «І навіщо я питаю – мене ж одразу розстріляють». Конфлікти завжди закінчуються – а що робити далі? Як буде організовано наше життя, хто матиме статус жертв конфлікту, хто має нести відповідальність? От на ці питання Україна мала б давно запропонувати відповіді.
…Я звичайна людина, живу там, де жила моя мама і навчалася в школі моя дочка. Я купую сир, фрукти, овочі, де зазвичай купувала їх моя мама. Ідеш на ринок у своїх справах, а люди, пізнавши, зупиняють – і починається прийом громадян… Тож я йду з державної служби і політики, але з публічного простору не зникаю.
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, спеціально для 50 %
