Home Статті 8 Березня і комунікація: як політикиням давати раду з журналістами?

8 Березня і комунікація: як політикиням давати раду з журналістами?

Оксана Сироїд, політикиня
Оксана Сироїд

–  Оксано Іванівно, наближається 8 Березня, це свято всіх жінок, я вас із цим вітаю і певен, що всі українки, а може й деякі українці хотіли б почути від вас вітання із цим чудовим святом весни!

–  Пане Андрію, як так можна?! Яке 8 Березня? Яке жіноче свято? Хіба для того, щоб почуватися жінкою чи фахівчинею, чи бути в будь-якому іншому статусі, потрібне формальне свято? Мені здається, що ні. І я вам більше скажу – я 8 Березня у своєму житті ще ніколи не святкувала. Жодного разу, навіть у радянському дитинстві, не кажучи вже про свідомий вік. Тому не буду вітати з 8 Березня. Але хочу привітати жінок із їхнім усвідомленим вибором активного життя. Із цим я готова їх привітати сьогодні, завтра і в будь-який інший день.

–  Пані Оксано, але опитування громадської думки показують, що приблизно 50% українських жінок хочуть святкувати 8 Березня. Невже ви не можете піти назустріч бодай заради того, щоб створити їм весняний настрій?

–  Я також як жінка маю право не святкувати. Це їхній вибір. Тобто є 50% жінок, які хотіли б це святкувати, а я належу до тих інших 50%, які б не хотіли. Звичайно ж, ми люди вільні, і можемо вибирати для себе той спосіб проведення часу чи святкування, який хочемо…

Така розмова-провокація відбулася між журналістом Андрієм Куликовим та народною депутаткою попереднього скликання і ексвіцеспікеркою Верховної Ради Оксаною Сироїд під час Вишколу з комунікацій для політикинь. Це була спроба заскочити учасниць зненацька, пожартувати і продемонструвати, які бздури доводиться часом коментувати. Далі мова йшла про особливості співпраці з журналістами, а надто про те, як давати інтерв’ю і на які тонкощі варто звернути увагу, щоб зменшити до мінімуму дражливі ситуації, а якщо такі все ж виникають – виходити з них із гідністю.

50% записали важливі поради від Оксани Сироїд для політикинь та громадських діячок.  

Оксана Сироїд удома біля своєї бібліотеки
Оксана Сироїд: Часто політики й політикині вдаються до того, що фантазують на якусь тему

Про фантазерів і фантазерок

Коли людина отримує будь-який статус, то в неї зникає привілей обирати, про що говорити. І це величезна драма. Нам нав’язують стереотип, що людина, яка отримала певний статус або мандат, відразу отримує якесь мало не Боже благословення або зіслання Святого Духа, тож одразу повинна розбиратися у всіх питаннях і проблемах. Що ще страшніше – чим вищий статус, тим очікується, що в неї буде більшим це знання. Нібито, якщо ти рухаєшся по якійсь статусній драбині, то в тебе накопичуються знання про Всесвіт, що не є правдою. І тоді дуже складно знайти таку формулу, щоб не видаватися некомпетентною, а просто пояснити журналістові те, що ти знаєш і хочеш сказати. Це приходить із досвідом, потребує упевненості в собі та практики.

Читайте також: Оксана Сироїд очолила партію «Самопоміч»

Однак часто політики й політикині вдаються до того, що фантазують на якусь тему. І що в результаті виходить? Вони бачать, що їхні нічим не підкріплені фантазії транслюються на всі національні телеканали, і починають вірити, що до них підходять, бо він такий геніальний фантазер або вона така геніальна фантазерка, тож можна безкарно фантазувати. Це замкнене коло, яке складно розірвати.

Тут важливо розуміти, що коли ви стали політикинею (немає значення, на якому рівні – національному чи місцевому), то журналісти не цікавляться вашою думкою – думкою Оксани Йотовець чи Ольги Озерян. Вони цікавляться думкою того статусу, носієм якого ви є. Це дуже важливо розрізняти і розуміти: до вас прийшли не за вашою особистою думкою, а за позицією, яка транслюється вашим статусом. До цього треба звикнути. Відокремити себе і свою думку, якою ви можете поділитися зі своїми друзями, близькими, знайомими, і те, що ви як статус повинні транслювати для інших.

Тут моя робота, тож я хочу спілкуватися про роботу

Оксана Сироїд біля Верховної Ради
Оксана Сироїд: Якщо пояснити, то люди будуть розуміти, що можна, а що не можна робити

Журналісти часто запитують щось на кшталт «розкажіть, будь ласка, про проблеми і перспективи запровадження чогось там». Тобто не маючи певної експертизи, і навіть до кінця не розуміючи, про що мова. З одного боку, це може вас напружувати. Але з іншого, якщо вам комфортно говорити і ви хочете про це говорити, то це для вас шанс сказати те, що ви думаєте.

А бувають інші питання. У мене є один яскравий спогад. Чергова бюджетна ніч, усі носяться, вже котра доба практично без сну. Адже бюджетні процеси страшні й катастрофічні! І ти теж несешся тими кулуарами з думкою, що тобі треба з кимсь зустрітися, бо там якісь акцизи на пальне забирать у громад. У тебе отакенна голова. І тут підбігає журналістка в салатовому (як зараз пам’ятаю) піджачку. І питає мене, як я буду святкувати Новий рік. Я не витримала, покликала всіх журналістів, які були в кулуарах, і прочитала їм лекцію. Що це не оперний театр, а я на роботі. Якщо вони хочуть поговорити зі мною про Новий рік, ми можемо домовитися, сісти в кафе і я їм розповім про Новий рік. Але тут моя робота, тож я хочу спілкуватися про роботу. І вони зрозуміли. Якщо пояснити, то люди будуть розуміти, що можна, а що не можна робити.

Чи треба вимагати перелік запитань

Дуже часто перед інтерв’ю просять перелік питань. Але при цьому не самі політики чи політикині готують ці відповіді. Вони це делегують помічникам чи прессекретарям, якщо це друковане видання. Або навіть коли вони йдуть на телевізійні ефіри, то хочуть достеменно знати ті питання, щоби відточити цю геніальну поставу, фразу, темп і тембр. З одного боку, це зрозуміло. Тим більше, коли люди йдуть на якісь телевізійні передачі, де дуже мало часу на репліку, а тому ця одна репліка має бути ефектною. Щоб потім можна було на Фейсбуку поширити, як він чи вона там «врізали». Як правило, це заготовки, а не спонтанні реакції.

Однак я вам можу сказати з власного досвіду, що розмовляти з журналістом, якщо ти заздалегідь знаєш питання, – це дуже-дуже нудно. Так нудно, що я не можу вам передати. Знати загальну тему інтерв’ю – так. Коли, наприклад, пан Андрій мене час від часу запрошує на свої етери, то він попередньо мені завжди каже: «Я би хотів поговорити з вами про таке». І озвучує дві-три теми, які будуть стосуватися розмови. Для мене це важливо, бо я можу пригадати, переосмислити, сконцентруватися, зрозуміти головну думку, яку б я хотіла сказати. Але якщо є заготовки, то це буде звучати дуже фальшиво. Тому що людина ніколи не здатна буде відтворити те, що в неї написано на папері, навіть тими самими словами. Це буде неправдиво, не викликатиме довіру.

Читайте також: Медіа-пітчинг для політикинь: 10 кроків до ефективної комунікації зі ЗМІ

Зрештою, все залежить від того, чи є вам що сказати. Бо якщо немає, то є страх, що ви не зможете висловитися. Секрет у тому, щоб ви навчилися доносити ваші думки.

Коли я кажу «є що сказати», то це не завжди пов’язано з компетенцією чи експертизою у певній сфері. Інколи до мене телефонують журналісти і просять прокоментувати якусь ситуацію. І я кажу: «Ви знаєте, мені нема що сказати» або «Я ще не переварила цю ситуацію» чи «Я не вважаю, що її взагалі варто коментувати». Тому завжди перед тим, як погоджуватися на інтерв’ю, подумайте, чи маєте ви що сказати. І тоді вам не буде страшне будь-яке питання.

Я навчилася говорити «ні», щоб бути чесною з тими, хто  мене слухає чи читає. Якщо я не маю що сказати, то я не повинна забирати етер чи площу в якомусь ЗМІ. Буде інший момент, коли мені буде що сказати, і я скажу. Наступного разу.

40 хвилин під двома камерами мені ставили одне й те саме запитання

У нас практично всі медіа у чиїйсь власності. І ви достеменно не можете знати, якими є мотиви тієї людини, яка до вас приходить брати інтерв’ю. У мене був свій болючий досвід, який навчив, що журналістам із не дуже добрими намірами я даю інтерв’ю тільки наживо, для того щоб воно не було спотворене. Це така своєрідна гігієна.

Розкажу вам цю травматичну для мене історію. Десь пів року ходила за мною журналістка телеканалу «1+1» із проханням зробити передачу про мій побут.  Я дуже не хотіла цього. Але перед тим прийшли до мене журналісти з журналу «Новое время», і вони були дуже інтелігентні, що мене трошки розслабило. Тоді вийшов цікавий репортаж, не компліментарний, але людський. І я мала необережність після цього запустити знімальну групу з телеканалу «1+1» до себе в квартиру. Причому попередивши, що в мене було десь 2 чи 3 години, а після цього пари в студентів. Тож я мала вийти з хати в певний час, щоб не спізнитися.

Читайте також: Оксана Сироїд: Про президентську вертикаль, олігархічний екстаз, слуг, рабів і триголового змія

І оце ми ходимо, щось заглядаємо, щось розказуємо. Якісь речі мене розчулили, трошки може навіть знітили. А потім ми сіли на кухні пити чай. І тут я зрозуміла, заради чого ця людина прийшла до мене. Вона 40 хвилин, не кліпаючи, ставила мені одне й те саме запитання про секту Мунтяна. 40 хвилин під двома камерами. Я пояснювала в такий спосіб, в такий спосіб і такий спосіб. І тільки коли вимушена була сказати, що запізнююся і ми мусимо йти, то якраз у кінцеву передачу й потрапили оці 30 секунд мого роздратування. Заради яких вона до мене й прийшла. Я тоді таки запізнилася на заняття до університету. Це було настільки огидно, що потім один із операторів написав мені в приват вибачення, бо йому було надзвичайно неприємно стати учасником цього процесу. А журналістка, вийшовши із під’їзду сказала: «Ви ж розумієте, що в мене було таке завдання. Я нічого не могла зробити».

Це показовий випадок про те,  що не треба нікого пускати у своє приватне життя, якщо ви не довіряєте цим людям. Бо якби вона мене запитувала про це в коридорах Верховної Ради, я б за це не переживала. Але це моя хата, моє помешкання, з якого я не можу вигнати людей, а вони цим зловживають.

Чому інтерв’ю просять «на вичитку»

Оксана Сироїд у своїй квартирі
Оксана Сироїд: Ви завжди мусите усвідомлювати, кому ви даєте інтерв’ю

Усе залежить від того, з якими намірами до вас приходили, що люди хотіли у вас запитати, і чи ви впевнені в тому, що ви все сказали. Ви завжди мусите усвідомлювати, кому ви даєте інтерв’ю. Бо є люди, які бездоганно викладають друкований текст, а потім ще й самі надішлють вам, виділять один абзац і запитають: «Пані Оксано, гляньте, будь ласка». Бо буває, ви захопилися в розмові, щось таке емоційно розповідали, десь ковтнули якесь слово чи речення, і людина, викладаючи це, хоче пересвідчитися, чи вона вас правильно зрозуміла.

На жаль, бувають інші приклади. Коли приходять журналісти, і вони мають на папері 12 запитань. Ставлять їх, не розуміючи, що вони запитують, потім розшифровують, не розуміючи, що вони пишуть. Коли я бачила таких журналістів, то просила своїх помічників зв’язатися з ними і допомогти, бо вони не дадуть собі ради з тим, що отримали. Це буде набір фраз, які не зв’язані між собою. Мені не так важливо було «цензурувати» текст, як просто надати цьому текстові сенсу.

І є третій випадок – коли люди не впевнені в тому, що вони говорять. Ви мусите розуміти, що ви хочете сказати. Бо якщо немає вашої наскрізної думки, яку ви хочете донести читачам чи глядачам, скільки б ви потім не вичитували, воно, на жаль, буде не дуже.

Залежних політиків обслуговують залежні медіа

Залежних політиків обслуговують залежні медіа. Чи то на національному, чи то на місцевому рівні. І я бачила ці переживання у колег – народних депутатів чи депутаток, що за якимись політиками біжить табун медіа, а до інших ніхто не підходить. А я ж такий гарний, розумний, а нікого коло мене немає. Частково це пояснюється тим, що є політики, які купують пакетом обслуговування медіа-холдингів. Заплатив декілька десятків тисяч доларів на місяць (або навіть сотень – залежно від холдингу і домовленостей про частоту твоїх синхронів у новинах у прайм-тайм), – і тоді гарантовано за тобою побіжать усі. Але є інший спосіб, який забирає більше часу. Проте він чесний. Це коли ти стаєш цікавою журналістам.

Читайте також: Школа «Політика + медіа»: Поради для лідерок, як успішно взаємодіяти зі ЗМІ

Так, якщо їм заборонять тебе публікувати, вони не опублікують. Але як тільки в них буде можливість це зробити, вони це зроблять. Я знала, що багато з того, про що я говорю з журналістами, вони не зможуть оприлюднити, бо їм не дозволять редактори телеканалів. Але вони так само ходили за мною табунами, бо я читала їм лекції. Я паралельно займалася їхнім просвітництвом, бо ж ніхто інший цього не робив. До них виходили, давали партійну позицію, що має піти в етер, – і все. А я, крім того, присвячувала трішки часу, щоб пояснити, що відбувається. І вони це цінували. Уже під кінець каденції ми з парламентськими журналістами сиділи на підвіконні, і мені сказали: «Ви підете, а хто ж нам буде це все розказувати?».  

Насправді я із задоволенням пояснювала, бо вважаю, що це наша спільна праця – пояснити людям, що відбувається. Адже ми разом несемо відповідальність за те, як люди сприймають ту чи іншу ситуацію.

Чому інвентаризували Chanel № 5

Якось у переддень 8 Березня приїхав до мене фотограф із The New York Times, який мав сфотографувати мене для публікації. І ми приходимо до мого кабінету, а секретарка мене зустрічає подарунком. Вона така щаслива, що хтось мені приніс цей пакуночок! А там кактус і парфуми Chanel № 5, сто мілілітрів. Від голови податкової служби. І це все в присутності журналіста. У нього очі здивовані, він української не знає, але розуміє, що це якась не дуже красива ситуація. Я кажу до своєї секретарки: «Викличте, будь ласка, із відділу подарунків людину, нехай прийдуть із актом і оформлять це як подарунок. Ми передамо його до музею». І відразу написала на Фейсбук, що оформлюємо ці парфуми як офіційний подарунок. Це, до речі, був перший випадок в історії Верховної Ради, коли хтось звернувся для оформлення таких цінних подарунків. Вони навіть спочатку не знали, як це робити. А потім винайшли бланк й інвентаризували Chanel № 5, відправивши у музей подарунків Ради.

Скрин посту Оксани Сироїд у Фейсбуку про подарунок на 8 Березня

Зрозуміло, що там під постом у Фейсбуку здійнявся шквал коментарів. А голова податкової служби не придумав нічого кращого, ніж прийти в ті коментарі й написати, що він мені це подарував, «як мужчина жінці». Чим, як ви розумієте, заробив ще більше. Тому що цього не зрозуміли навіть ті, хто спочатку був готовий толерувати сам факт такого подарунку, але після цього коментаря толерувати не могли навіть найбільш терплячі.

Вікторія Кобиляцька, Жінки: 50%

Фото: Новое время

Більше публікацій
Більше публікацій Вікторія Кобиляцька
Більше публікацій Статті