Аллі Доманській 36 років. 20 із них вона живе в Луцьку. Тут здобула філологічну освіту, освоїла фах режисерки монтажу, стала акторкою і… вирішила спробувати себе в політиці.
У жовтні Доманська буде балотуватися до Луцької міської ради від партії «Європейська солідарність».
«Я розумію, що якщо мені вдасться потрапити в політику, я багато в чому розчаруюсь. Але якщо немає труднощів і ти їх не долаєш, тоді перемога не так відчувається. Якщо все складається легко й просто, ти не цінуєш зробленого. У театрі так само. Щоб зіграти роль, над нею треба попітніти. Життя — це дійсно театр. І я обрала нову роль, яку хочу спробувати», — так актриса пояснила, як відчуває себе у професії та в політиці.
50% поспілкувалися із Аллою Доманською про те, чому вона вирішила стати депутаткою, чим опікуватиметься насамперед, якщо пройде до міської ради, а також про гендерні квоти та підтримку жінок у політиці.
«Шукаємо порохоботів!»
Короткі ролики з таким закликом почали з’являтися у новинних стрічках лучан наприкінці липня. На одному з відео — театралка Алла Доманська червоним фломастером виправляє помилки в оголошенні, що висить при вході одного з луцьких під’їздів. Поряд з’являється напис «Вже дістала «а какая разніца»?».
Згодом мій колега назве цю рекламну кампанію тим «рідкісним випадком, коли передвиборчі ролики не боляче дивитися». І чимало людей погодяться із таким твердженням.
Наша розмова з Аллою Доманською теж розпочалася зі згадки про ці ролики. Як виявилося, саме вона їх монтувала.
— Як ви вийшли на «Європейську солідарність»?
— Це сталося завдяки дружбі з членами команди, яка зараз активно працює, — говорить Доманська. — Ми дружимо давно. Мій вибір команди стався, насамперед через особисті зв’язки, а вже потім — через мої політичні погляди.
У Луцьку Аллу Доманську знають як акторку. Театр у її житті з’явився 18 років тому. За цей час вона встигла стати співзасновницею та акторкою аматорського театру «Гармидер», почати працювати у культурно-мистецькому центрі «Красне», очолити дитячу театральну майстерню «ДогориДриґом» та випробувати себе як експертку Українського культурного фонду.
— Чи не задалеко від депутатства?
— Я справді не надто активно слідкувала за політикою. Звичайно, я брала участь і у Помаранчевій революції, і в Революції Гідності… Але бували періоди, коли взагалі не цікавилася тим, що і де відбувається. Це якщо говорити про всеукраїнський масштаб. А якщо про міський, то я ж завжди опікувалася культурними проєктами. І багато таких проєктів були реалізовані у співпраці з Луцькою міською радою. Часом через нерозуміння якихось процесів виникало бажання вплинути на те, щоб щось відбувалося інакше. І зараз у мене з’явилася можливість це робити.
— Чи не важко вливатися у політичний контекст?
— Я намагаюся вивчати все, що пов’язано з роботою депутатів. Часом ти думаєш: «о, депутат — прийшов собі й на кнопочки натискає!». Але коли починаєш вникати в суть, то бачиш, що все інакше. Зараз якраз читаю про обов’язки депутатів, про повноваження міських рад, про сферу відповідальності місцевої влади. Ніби всі говорять речі, які ти розумієш і знаєш, але є багато нюансів.
«Питання потреби, а не моди», або Про інклюзивність міста
Свого часу Алла Доманська разом із друзями відкрила в Луцьку івент-агенцію та проводила дитячі свята, згодом почала працювати з дітьми в театральній студії. А наприкінці травня 2019 року на одну із луцьких сцен вийшла незвичайна театральна трупа. Вона складалася з юних вихованців театральної студії «ДогориДриґом» та п’ятьох дітей із синдромом Дауна. Разом вони розповіли глядачам історію про хромосому на ім’я Соня, яка понад усе любить обійматися і робить так, аби у світі народжувалися добрі сонячні люди. Режисерувала виставу «Пригоди ХромоСоні» Алла Доманська. Зізнається, що цим професійним досвідом пишається чи не найбільше.
— Ми зробили невеличку виставу на 15 хвилин. Для людей із інвалідністю це середня тривалість вистави. Бо 30 хвилин — це для них уже забагато. Особливим для мене є чат батьків дітей, який ми називаємо «чатом ХромоСоні». Багато дітей активно задіяні на різних гуртках, але як щойно я пишу, що ми хочемо виступити з нашими «сонечками», батьки відразу погоджуються, і я кожен раз хочу плакати від радості.
Чи не в кожному своєму театральному проєкті жінка займалася не лише творчою, а й логістичною роботою. А завдяки досвіду співпраці з людьми з інвалідністю навчилася звертати увагу на речі, які мають робити місто доступним для всіх.
— Ще одне питання, яке треба вирішувати в міськраді, — це інклюзивність. Доступність міста. Це питання потреби, а не моди. Останні 10 років почали говорити, що на вулицях стало набагато більше отих «інших» людей. Коли починаєш аналізувати, то розумієш, що суспільство вже не просто помічає їх, а й готове відкриватися. Але цього досі недостатньо.
«Деякі речі важко зробити тільки через те, що ти дівчинка»
Наостанок повертаємось до теми команди «Європейської солідарності». Членкиня партії пояснює, кого і навіщо продовжують шукати та які ідеї цієї політичної сили відгукуються для неї найбільше.
— Не питання — зайти в міськраду, щоб там була ЄС. Питання в тому, що люди, які не хочуть ставати депутатами та депутатками, все одно будуть джерелом ідей щодо того, що потрібно зробити в місті та, зрештою, в Україні. Вони будуть стимулювати першу десятку робити ті речі, про які ми домовлялися на старті. Загалом для мене ЄС за останні роки стала уособленням політичної сили, яка обстоює Україну в Україні.
— А як ви ставитеся до гендерних квот? Чи підуть вони на користь політичним командам?
— Ніхто й раніше не забороняв дівчатам іти в політику. Це вже про те, щоб відвоювати свою територію, своє право виконувати роботу. Я вірю, що є люди, які готові працювати, але не готові виборювати собі право працювати в конкретних галузях. Я вірю, що це відкриє шлях для тих жінок, які не були достатньо сміливими. Я як жінка відчуваю, що у нас все-таки патріархальне суспільство, тому деякі речі тобі важко зробити тільки через те, що ти дівчинка.
Наприкінці інтерв’ю прошу співрозмовницю пригадати три речі, які цьогоріч вона зробила вперше. Алла Доманська сміється й називає це питання найскладнішим. Все ж перераховує, що вперше варила абрикосове варення, спускалася у печери та вперше балотуватиметься на виборах. І додає, що готова до ризику ускладнити собі життя.
— Один із обов’язків депутатів та депутаток— висвітлювати свою роботу і роботу ради, пояснювати кожен свій крок. Але я цього мало бачила в Луцьку. Навіть не всіх депутатів знаю. Мені хотілося б ділитися з людьми тим, що робиться і як робиться. І це одна з задач, які я собі поставила — розповідати про те, що взагалі має робити міська влада. Мабуть, цим я буду значно ускладнювати собі життя. Але так має бути, бо люди повинні знати, що вони можуть вимагати.
Марія Смик, для 50%
Фото Оксана Кашталян
