Юлія Костенко — політикиня, яка представляє партію «Європейська Солідарність» у Полтавській міській раді та входить до групи «Рівні можливості». У листопаді минулого року вона змінила депутатський мандат на військову форму й очолила пресслужбу Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова.
Про особливості роботи в міськраді та про свої виїзди до зони бойових дій депутатка розповіла в інтерв’ю для платформи «Жінки — 50% успіху України».
Мені завжди хотілося зрозуміти, як це — ухвалювати закони, за якими живуть люди
Ви вже маєте чималий політичний досвід, адже були помічницею народного депутата й депутаткою Полтавської обласної ради VII скликання, а також обрані до нинішньої міської ради. Із якою метою ви пішли в політику?
Коли я навчалася у 9 класі, всі приходили додому, робили домашнє завдання або, напевне, думали про дискотеки. А я після ліцею поверталася й вмикала засідання Верховної Ради замість того, щоб слухати музику. Мені завжди хотілося зрозуміти, як це — ухвалювати закони, за якими живуть люди. Загалом потім мій шлях не був спрямований у політику, але після Революції Гідності, у якій я брала активну участь, зрозуміла, що це шанс, принаймні на рівні місцевого самоврядування, творити ті зміни, які ніс у собі цей народний протест. Тому вже як депутатка почала писати певні проєкти й зрозуміла, що це бодай частково, але діє.
Ви прийшли в обласну раду під прапорами «Свободи». Чи не було потім розчарування, що щось працює не так, як уявляли?
Так, було розчарування. Жінці складно у свободівській структурі, яка достатньо патріархальна. І 2018 року я віддала свій партійний квиток і пішла з цієї політичної сили.
Коли починаєш говорити, люди розуміють, із ким мають справу
Наскільки полтавське політичне середовище доброзичливе до жінок? Чи не стикалися ви з гендерними упередженнями, працюючи в обласній та міській раді?
Загалом ні. Були, звісно, деякі прецеденти, коли я ще працювала в обласній раді. І це було не на рівні політиків, а на рівні громадських активістів. Бо саме від них лунало: «Хто ти така?», «Стули рота» і «Ти тут нічого не значиш». Із боку колег-депутатів я не відчувала утисків.
Звісно, завжди є стереотипи, коли про тебе кажуть, що ти лише «красива дівчинка». Але коли починаєш говорити, люди розуміють, із ким мають справу.
Щодо гендерних упереджень, то їх не було щодо мене ані на рівні міської ради, ані в межах моєї фракції. Інше питання, що я в опозиції, і мер на всіх депутатів дивиться, як на нікого. Але це питання не про гендер, а про ставлення людини.
Чи зазнала трансформацій робота міської ради після початку повномасштабної війни?
По-перше, сама робота міської ради стала більш закритою. Із одного боку, це можна зрозуміти. Але з іншого, пресслужба мала би створити певне інформаційне поле, яке б давало якнайбільшу кількість інформації. Цього не зробили для громади й для депутатів зокрема. Навіть внутрішньої звітності щодо використання коштів нам не надавали. Тільки дещо вдавалося отримати після саботування.
Насправді після повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що немає сенсу працювати з міським головою, хоча усвідомлювала це й раніше. А після 24 лютого минулого року його «ватність» і сепаратизм проявилися ще більше (депкорпус звинувачував мера Полтави в саботуванні організації оборонного процесу в регіоні та просив президента замінити його головою військової адміністрації. 29 грудня мерові оголосили підозру в несанкціонованому поширенні інформації про переміщення зброї, озброєння та бойових припасів та розміщення ЗСУ, — авт.). Тож немає сенсу стукати в двері, які тобі ніколи не відчинять. Тому якнайбільше приділяю часу роботі в громаді. Але зараз я на фронті, тож рідко вдається брати участь у сесії чи в засіданнях комісії.
Мені хотілося знімати війну й писати історії про людей та про їхній внесок у перемогу
Де вас застала повномасштабна війна і якими були ваші перші дії?
Повномасштабна війна розпочалася в перший день, коли я вийшла після ковіду. Це змусило мене відразу забути про наслідки хвороби. На той час я була головною редакторкою програм на Ptv («Полтавське телебачення»), і тоді ми зрозуміли, що потрібно змінювати формат роботи. Разом із менеджментом каналу доклали величезних зусиль, щоб зберегти команду — знайти гроші, щоб функціонував колектив, і створити хоча б мінімальну безпеку для працівників. Бо розуміли, що телевізійні вишки захоплюють, а журналісти й журналістки — перші, до кого можуть прийти окупанти.
Так я півроку працювала. Нам вдалося зберегти колектив і залучити гранти. Але весь час мені хотілося знімати війну й писати історії про людей та про їхній внесок у перемогу. Тому я почала їздити в зони обстрілів чи бойових дій. Ми почали з Харкова — були на Салтівці у травні. Я записувала там митців Сергія Жадана й Сергія Василюка, людей у метро, а потім зрозуміла, що далі працювати на каналі в тиловому місті вже не можу.
Із полтавського телебачення — у пресслужбу добровольчого шпиталю
Зараз ви очільниця пресслужби в Першому добровольчому мобільному шпиталі імені Миколи Пирогова. Що входить до ваших обов’язків?
Це виїзди в прифронтові й фронтові шпиталі (ми їх називаємо стабілізаційними пунктами), поїздки з бригадами евакуації. До моїх обов’язків входить робота з пресою (усіма міжнародними агенціями та українськими медіа), військовими офіцерами на всіх рівнях щодо дозволів тощо, супровід команд ЗМІ на місце, де знімають.
Крім того, я відповідаю за інформаційну безпеку у висвітленні діяльності шпиталю, веду сторінку у фейсбуку, знімаю матеріали з евакуації, процес надання медичної допомоги та стабілізації пацієнтів у штабах для моїх колег. Також займаюся тут «волонтеркою», пишу статті про роботу шпиталю, про добровольців, які безкоштовно працюють і рятують життя наших захисників, а подекуди — і цивільних.
Читайте також: Юлія Кіріллова: Жінки прийшли у ЗСУ не за пільгами чи гарантіями, вони — ідейні воячки
Жартуємо, що хтось двері гучно зачинив, а самі розуміємо, що це приліт
Чи потрапляли ви в небезпечні для життя ситуації, адже, як я розумію, постійно їздите на територію бойових дій?
Це практично фронтова зона. Бо, наприклад, один із населених пунктів, де ми працюємо, дуже зруйнований і кожного дня там обстріли. Так само Рай-Олександрівка і Часів Яр — там постійно «прильоти». Так, потрапляли в небезпечні ситуації. Наприклад, ми поїхали з командою одного зі всеукраїнських телевізійних каналів на зйомку і працювали, як завжди, у стабілізаційному пункті, записували добровольців шпиталю і лікарів. А потім чуємо, як десь далеко гупнуло й почали трястися стіни. Ми зрозуміли, що впало дуже поруч. Нас усіх — і журналістів, і бійців — загнали в підвал.
Гуркотіло далі, до нас забіг начмед і запитав, чи є хтось із парамедиків. Я відповіла, що не парамедик, але маю два курси домедичної допомоги й можу приглянути за пораненими. Начмед погодився, бо нагорі було багато поранених. Одна ракета вибухнула в дворі, а інша застрягла в другому поверсі будівлі. Щоб її знешкодити, викликали саперів.
На щастя, тоді все обійшлося. А потім вийшов сюжет на тому телеканалі, як поранили їхнього водія. Його рятували наші лікарі: спинили кровотечу, витягували осколки з живота тощо. Зараз із чоловіком усе добре.
Тут всі вже звикли до вибухів. Розрізняємо, де виходи, а де приходи. Учора чуємо десь поруч гуркіт, а потім — вібрація стін. І жартуємо, що хтось двері гучно зачинив, а самі розуміємо, що приліт. Потім дізналися, що за 2,5 кілометра прилетіла С-300.
Кожна історія медиків-добровольців варта того, щоб її написали
Ви говорили, що пишете про доброволиць і добровольців. Чи є людські історії, які запам’яталися найбільше?
Їх так багато! Мені здається, кожен та кожна з добровольців, хто виявили бажання йти й ризикувати своїм життям, щоб урятувати життя захисників, варті того, щоб про них писали.
Насправді третина зі складу кожної ротації — це жінки. Є молоді парамедикині, які ще навчаються, а є фахові старші лікарки. Є прекрасна досвідчена ветеранка шпиталю із Полтавщини з позивним «Полтава», яка вже багато років їздить на ротації, а в перервах працює в місцевій лікарні. Зараз вона в одній із найнебезпечніших точок фронту у складі бригади евакуації на броньованому медичному автомобілі вивозить бійців із зони бойових дій. Коли розпочалася повномасштабна війна, жінка пішла в полтавську тероборону, але там не змогли оцінити її навички бойової медикині. «Полтава» для мене — зірка нашого мобільного шпиталю. Це людина сталевої волі, яка попри все, не втрачає своєї чуттєвости.
Ще одна з останніх історій — про нашого водія «пінцґауера» (броньованої автівки — ред.). Цей чоловік ділився враженнями після доби чергування: «Дивлюся на це село. Ми заходимо в дім, щоб знайти собі укриття. Лежать ключі, а в будинку ніби забрали душу. «Лежать — бери, тільки зроби мене своїм», — каже будинок». Велике серце в цієї людини. У цивільному житті він був професійним інструктором зі стрибків із парашутом. Запитую, чому на війні. Він відповідає: «Я там не можу бути, хочу тут допомагати хоча б чимось, вивозити з-під обстрілів людей».
Я вигризала зубами, торгувалася й дуже довго вимагала, щоб був заступник у справах ветеранів
До початку повномасштабного вторгнення в міській раді ви опікувалися проблемами ветеранів і ветеранок. Які завдання для вас у пріоритеті тепер?
Я йшла в Полтавську міську раду, щоб працювати за кількома напрямками. По-перше, це підтримка молоді. І вона втілилася у формуванні молодіжної ради при міськраді. Також у Полтавській громаді мали створити ветеранський центр у такому форматі, як це зробили в Сумах.
Ще одним моїм завданням було впровадження посади заступника міського голови щодо справ ветеранів. Я вигризала зубами, торгувалася й дуже довго вимагала, щоб був заступник у справах ветеранів. Нам вдалося це зробити, цю посаду впровадили. Заступник, фактично, став моїм напарником, який почав реалізувати напрямок підтримки ветеранів.
Читайте також: Ольга Бутова: Я пішла у військо свідомо і добровільно
Документально ми створили ветеранський центр, але працювати він так і не почав, бо мер заблокував усі процедури. Олександр Мамай почав нас шантажувати цією темою. Не знаю, яка мораль має бути в людини… І я зрозуміла, що немає сенсу цього робити. Ще влітку мер мені через інших людей пропонував очолити цей центр. Я сказала, що по-перше, вся моя команда воює, а по-друге — я не ветеранка й не маю морального права очолювати цю установу. Моя робота організаційна — створити цей центр і зробити так, щоб він діяв. Усі люди, які б мали реалізувати цю ініціативу, зараз на війні, і їм не до того. Але дуже сподіваюся, що після перемоги ми повернемося й утілимо цей проєкт у життя. Проте якщо минулої осені для функціонування центру потрібно було 12 мільйонів гривень, то зараз — понад 60, адже кількість ветеранів і проблем значно зросла.
Що б ви порадили людям, які залишаються в тилу?
Я хочу наголосити, що кожен і кожна, хто в тилу, може допомогти тим, хто на фронті. Мені дуже би хотілося, щоб люди, які перебувають у тилу, не з’їдали себе за це. Бо вони виконують роботу, яка дає нам можливість отримувати «волонтерку», діставати підтримку, знати, заради кого й чого ти тут.
Наталка Сіробаб
