Головна Статті Юлія Кіріллова: Жінки прийшли у ЗСУ не за пільгами чи гарантіями, вони — ідейні воячки

Юлія Кіріллова: Жінки прийшли у ЗСУ не за пільгами чи гарантіями, вони — ідейні воячки

2
1,132

«ЗСУ — одна з воюючих армій світу, де дуже високий відсоток жінок. Це не через те, що жінки хочуть бути військовими. А тому, що вони мають право захищати свою країну, родину, дітей від загарбника. Саме тому в нас такий високий відсоток мотивованих жінок у армії. Вони прийшли в ЗСУ не за пільгами чи гарантіями. Вони — справді ідейні воячки, які хочуть захищати свою країну», — говорить співзасновниця громадської організації «Жіночий ветеранський рух» Юлія Кіріллова

Упродовж 9 років вона бореться — за майбутнє, за права людини, за права жінок у війську, за ветеранські можливості та за стійкість України. 

24 лютого Юлія Кіріллова була з візитом у Сполучених Штатах Америки, і закордонні партнери пропонували українській ветеранці залишитися, «перечекати». Але вона повернулася в Україну й пішла у військкомат. Каже, що на війні бачила всяке, але від згадок подій на Київщині весною 2022 року холоне кров. 

У жовтні разом із командою Українського ветеранського фонду Юлія знову відвідала США. 

Якими були її враження від поїздки, як американці реагують на ветеранок, чому жінок у армії треба робити видимими та як відзначати перемогу — про це ми спілкувалися із Юлею Кірілловою. 

Чому я пішла на юрфак? Мені хотілося карати поганців

Ким ви були, коли в країні відбувалася Революція Гідності? 

У 2013 році мені було 20 років. Я навчалася, була студенткою юридичного факультету та паралельно працювала юрисконсультом в одній із компаній. До подій Революції Гідності я не була дотичною до 1 грудня 2013 року — у мене було навчання та робота, не було часу та змоги долучатися. 

Так, я розуміла, що відбувається в країні, усвідомлювала потребу євроінтеграційного вибору та бачила спроби Януковича та його команди втягнути нас в минуле. Корупція сягала колосальних масштабів, я не знала, як далі жити в країні з таким президентом. Навіть на роботі мені казали: «Юлю, ти ж розумієш, що закон — це закон, але в кого більше грошей — той і має рацію». Це не вкладалося в голову. Бо для мене, як для студентки юридичного факультету, закон є закон. 

Чому я пішла на юридичний? Для мене не було пріоритетом захищати чиїсь права, бо люди самі мають вміти захищати свої інтереси. Мені хотілося карати поганців, яких було дуже багато. І в мене був шок: бо я прийшла вчитися карати поганців, а мені кажуть, що гроші вирішують усе! Всі мої рожеві мрії про цю професію посипалися, коли прийшов до влади Янукович. 

Згодом у мене була невелика відпустка, ми поїхали з родиною до Львова, і там почалося моє усвідомлення, для чого ж люди виходять на Майдан. Ми винаймали житло навпроти оперного театру, Площі ринок — і там щодня проходили мітинги студентів. Це було цікаво. Я спілкувалася з ними, вони пояснювали, за що вийшли. Знайшла там знайомих і друзів. 

Читайте також: Руслана Величко: Я не звикла здаватися та втікати

Коли ми поверталися до Києва, то говорили з рідними, що потрібно також в це включатися. Виженуть мене з університету — то нехай і виганяють. Я мала на той час бекґраунд і роботу. 

Ми приїхали додому вночі, і вже не йшли на Майдан. Вирішили йти вранці. Але я прокинулася й прочитала новини про побиття студентів. І це був шок. То був ранок 1 грудня. Це були нереальні новини для України — в будь-якій країні світу таке могло відбуватися, але не в моїй Україні. Я зрозуміла, що відбулося і як по-звірськи вчиняли з людьми. Адже побити й запакувати людей в автозак — це порушення… низки законів!

Тоді ми вперше приїхали в центр Києва, де вже було багатолюдно. Так почалася моя Революція Гідності. Згодом ми доєдналися до Автомайдану. Робили автопробіги, їздили до Януковича, Пшонки… 

На штурм проводжати важко, але ще важче зустрічати перших поранених

Як ви опинилися в 25-му батальйоні «Київська Русь»? 

Коли почалися хвилі мобілізації, до війська став мій чоловік. 18 березня він уже поїхав у військову частину. Я тоді включилася у волонтерство — як верблюд на своєму горбі все переносила по Києву: форми, матраци тощо, бо наші військові частини тоді були розкрадені і забезпечені жахливо. 

Коли посилися бойові дії на Донбасі, ми почали постачати біноклі, тепловізори, автомобілі, шоломи. Під час боїв у Степанівці мій чоловік загинув, і я взяла місяць таймауту від волонтерства. Потім повернулася в стрій, у нас почало з’являтися все більше запитів, і я познайомилася із 25-им батальйоном та медичною ротою імені Пирогова. 

А коли почалися бойові дії на Дебальцевському напрямку, командир медроти сказав: «Доньцю, давай-но, треба!». Треба то треба. Пройшла з ними навчання по тактичній медицині, почали разом працювати. 

Пам’ятаю, як наші підрозділи йшли на штурм Чорнухиного. З’їхалася купа машин, а ми стояли і розуміли — от вони їдуть, а менш, ніж за годину до нас почнуть доставляти перших загиблих та поранених. Їх було дуже важко проводжати на штурм, але ще важче було зустрічати потім перших поранених. 

Потім був вихід із Дебальцевого, багато втрат, поранених, період затишшя, ми виїхали за Бахмут. Згодом мені запропонували ставати до лав батальйону. Я поїхала у військкомат, оформила всі документи, прибула у військову частину, яка стояла тоді на Попаснянському напрямку. Це було літо 2015 року. Фактично відтоді я стала військовослужбовицею Збройних сил України. Була призвана за шостою хвилею. Звільнилася після закінчення мобілізації. Прослужила півтора року. 

Зробити жінку у війську видимою

Розкажіть, як приєдналися до Жіночого ветеранського руху, і яким вважаєте найвагоміше своє досягнення за цей час?

Ми досягли видимості ветеранок. Ми перші почали говорити про те, щоб припинити робити вакханалію із 23 лютого. Що в нас є як захисники, так і захисниці, і 14 жовтня зараз — День захисників і захисниць. Усе це — завдяки адвокаційній діяльності Жіночого ветеранського руху. Ми актуалізували цю тему на важливих зустрічах, консультаціях, говорили це нашим політикам та міністрам. 

Також ми вшановували пам’ять загиблих жінок. У  нас дуже багато Алей пам’яті. Десь у половині обласних центрів України квітнуть яблуневі сади — декоративні яблуні Недзведського, де біля кожного дерева встановлені іменні таблички загиблих захисниць. 

Читайте також: Виклики для жінок у армії: хто винен і що робити?

Це і серія документальних фільмів про полеглих жінок, коли нас підтримав Інститут національної пам’яті, і нам вдалося відзняти історії цих військовослужбовиць.

Крім того, завдяки адвокаційній кампанії «Невидимий батальйон» для жінок у ЗСУ відкрили бойові посади. До того, якщо жінка була гранатометницею, штурмочкою чи снайперкою то фактично в штатному розписі дівчата були записані швачками, діловодами, начальниками клубу абощо. Ми це змінили: тепер жінки нарівні з чоловіками можуть перебувати на бойових посадах та захищати свою країну. 

Повномасштабне вторгнення: повернення в Україну, військкомат і бої на Київщині

24 лютого ви були у США. Коли побачили новини про вторгнення РФ, які емоції вас опанували? 

Вторгнення очікувалося. Перед поїздкою до Америки тоді нас неабияк мучили докори сумління. Але ми розуміли, що це — не туристична поїздка заради поїздки. Це робочий візит, де мали бути зустрічі з конгресменами. Варто було їхати та говорити про гостру потребу підтримки України і про те, що РФ загрожує не лише Україні. Але все ж мені було важко їхати… 

Усі рейси з Києва тоді скасували, ми вилітали зі Львова і розуміли, що має бути вторгнення. Я прокинулася в Штатах, коли була ніч. Відкрила новини і зрозуміла, що все — почалося. Перша емоція — я дуже хвилювалася за рідних, які не хотіли виїжджати. Батьки живуть під Києвом, і над їхніми головами летіли всі ракети на Житомир, Озерне. Я вирішила повертатися. Хоча нам пропонували залишитися в США, перечекати, коли стабілізується ситуація, але я все ж сказала, що їду додому. Мені купили квитки, і вже 25 чи 26 лютого я перетинала державний кордон України. 

Якими були ваші найперші дії, коли ви приїхали в рідну країну, що перебувала в стані повномасштабної війни? 

Я приїхала у свій військкомат. Пройшла ВЛК, оскільки маю інвалідність. Мене визнали обмежено придатною. Мене оформлювали то в роту охорони, то в 30-ту бригаду відправляли, але оскільки в мене немає медичної освіти, поморочили голову і сказали чекати, що потім зв’яжуться зі мною. Я особливо не чекала і  приєдналася до лав підрозділу територіальної оборони, який брав участь у бойових діях поблизу Макарова. Займалися евакуацією поранених, супроводжували колони цивільного населення, які евакуйовувалися. 

Коли згадую той жах — кров холоне у венах. Я була на війні — але жаху, який відбувався на Київщині, ще не бачила: коли налітає авіація, падають ракети, коли бомблять з усього наявного озброєння. Я думала, що буде велика війна. Я знала. Але мені хотілося вірити, що це не дійде до мого дому. 

Мертвим дітям памперси не потрібні

Нещодавно ви були у США з командою Українського ветеранського фонду. Чи змінилося сприйняття України за ці дев’ять місяців — з моменту вашого попереднього візиту? 

Так. 24 лютого у нас були зустрічі з конгресменами, і коли ми говорили про те, що нам треба зброя, посилення санкцій тощо — то нам казали, що можуть допомогти дітям, переселенцям, надати медицину. Але зброєю і санкціями — ні. Я відповідала: «Знаєте, мертвим дітям памперси не потрібні. Нам треба захистити наших дітей системами ППО, ПРО тощо». Вони тоді впринципі не давали шансів на те, що ми вистоїмо.

Читайте також: Візит українських воячок у Вашингтон: дякували за підтримку і просили про допомогу

Але під час візиту в жовтні цього року, після дев’яти місяців повномасштабного вторгнення, риторика надзвичайно змінилася, й американці самі визнають свою помилку, що вони не робили ставок на Україну. Багато переосмислюють і запитують нас: що робити далі? Відповідаємо, що бити ворога. Ми це робимо вже вісім років, і нам треба зброя. Багато зброї, багато техніки. 

Американці визнають, що українські військові дуже швидко навчаються. Якщо, наприклад, армійцям США потрібні місяці та роки, щоб освоїти якийсь зразок озброєння, то українці навчаються за дні-тижні. Це все ж підштовхує до думки, що наша перемога буде — і буде вона вже незабаром. 

Як американці сприймають ветеранок у ЗСУ і вас зокрема? 

Звертають увагу на вік. Мої колеги, з якими ми їздили, є діючими військовими, відтак, вони були одягнені в однострій. Я, як ветеранка, не маю права носити форму. І коли під час представлення делегації казали, що є військові та ветерани з України, всі дивувалися — а хто серед нас, власне, ветеран. Представляли мене. Вони на мить затамовували подих і… дякували за службу. Не було сентиментів про те, чого жінка на війні, не було упередження. Просто дякували і сприймали як належне. 

Інформаційну війну з Росією після 24 лютого ми вже виграли

Який найяскравіший спогад з цієї поїздки? 

Мене вразила кількість українських прапорів на квадратний метр у чужій країні, за вісім тисяч кілометрів. На будівлях, на стовпах, електроопорах, вікнах висів український прапор, а в Нью-Йорку хмарочос Empire State Building підсвічується синьо-жовтими кольорами. І це говорить не лише про наявність у США діаспори, а й про підтримку власне американським народом нашої держави. 

Ми йдемо вулицями американських міст, наші військові в одностроях, із синьо-жовтими шевронами, і люди підходять і дякують за службу. Тобто вони вже знають, що таке Україна, нас ідентифікують. Це означає, що більшість — на боці світла. І весь світ підтримує цю битву за свободу та демократію, за незалежність. Як не крути, але інформаційну війну з Росією після 24 лютого ми вже виграли. Якщо в 2014 році програли, то зараз виграємо, й ведемо дуже добре. 

Чи не страшно вам зараз, перед холодною зимою? Що вас тримає, мотивує, рухає? 

Страшно всім. Ті, хто кажуть, що не страшно — або хворі, або брешуть. Мотивує те саме, завдяки чому я 24 лютого вирішила повернутися в Україну — люди, нація, те, наскільки всі об’єдналися. Усі допомагають одне одному, несуть останнє. Ще раз переконалася, наскільки ми свободолюбива та незламна нація. 

Є усвідомлення того, що я — поруч із сильними, й це додає сили і мені. 

Якою для вас буде перемога в російсько-українській війні? 

Я поїду у відпустку. Поїду в Крим. Це буде так: я поїду на машині. Спочатку заїду на схід — наїмся найсмачніших донецьких абрикосів. Зганяю в Маріуполь, поговорю з місцевими, щоби починали «топити» за екологію, бо ж важке повітря в місті. Потім заїду в Херсон — наберу повний багажник кавунів. А потім поїду в Крим, на пляж. 

Людмила Кліщук

Більше публікацій
Більше публікацій Людмила Кліщук
Більше публікацій Статті