Головна Статті Руслана Величко: Я не звикла здаватися та втікати

Руслана Величко: Я не звикла здаватися та втікати

20
351
Руслана Величко

Руслана Величко-Трифонюк — перша заступниця виконавчої директорки Українського ветеранського фонду. Вона яскраво демонструє, як сильна й розумна жінка може наближати перемогу, результативно й впевнено тримаючи стрій у тилу. 

Коефіцієнт корисної дії застосованих нею знань, умінь та навичок під час повномасштабного вторгнення Росії в обороноздатність України важко оцінити. Саме Руслана стала однією з тих, хто навесні 2022 року ініціював та розробив зміни до законодавства, котрі пришвидшили отримання із-за кордону необхідної гуманітарної допомоги, зокрема товарів подвійного використання для наших військовослужбовців.

Інший необхідний і надважливий крок, який відпрацювала Руслана, – зменшення вартості ввезення в Україну бронеавтомобілів, безпілотників та інших товарів подвійного використання для армійців. Закупівля безпілотних літальних апаратів «Байрактар» Фондом «Повернись живим» та передача їх Головному управлінню розвідки Міноборони теж не відбулись би без Руслани. Так само, як і передача бронеавтомобілів та багато іншого, що завозив із-за кордону Фонд «Повернись живим». 

І найголовніше — усе це відбувалося, коли формувався Український ветеранський фонд Міністерства у справах ветеранів. Руслана — перша заступниця виконавчої директорки цієї державної установи. Бо паралельно із війною вона разом із командою створювала нову організацію. 

Руслана Величко – фахова юристка із організаційними здібностями. Понад 10 років вона провела у сфері менеджменту проєктів, законотворчої та адвокаційної роботи. Тривалий час працювала в Громадянській мережі «Опора». Була однією з тих, хто стояв біля витоків «Мілітарного» – єдиного в країні нішевого видання про бойові дії в Україні та світі, про військо та про оборонно-промисловий комплекс.

Каже, що любить працювати в кризових ситуаціях, тож повномасштабне вторгнення й стало для неї одним із таких викликів. 

Зараз дрес-код Руслани – офіційний, класичний та стриманий, вона любить лаконічні однотонні стильні костюми, але у свої 18 років вона обожнювала рок, грала на гітарі та ганяла на скейті. 

Фото з молодості Руслани Величко

Але з чого почалася активна участь Руслани у громадському житті країни? Що сформувало її ментальний хребет та світогляд?  Як виховує доньку в час повномасштабного вторгнення? Що їй далося найважче за дев’ять років війни Росії в Україні? І що вона вважає перемогою в цій війні?

У цьому інтерв’ю з Русланою Величко ми спробували зібрати воєдино всі пазли її характеру, професійної діяльності й цінностей.  

Я була б щасливіша, якби мене мама з дитинства не навчала, що все має бути по-чесному

Руслано, з чого почалася ваша участь у громадсько-політичному житті країни? 

Якщо не рахувати Помаранчеву революцію, то громадсько-політична участь у житті країни особисто для мене розпочалася ще коли я навчалася, здається, на четвертому курсі університету. 

Я була на контрактній формі навчання, тож наші договори були заключені на п’ять років, на увесь термін навчання. А потім (через реформування щодо освітніх рівнів: бакалавр, спеціаліст та магістр ред.) по всій країні в освітній сфері вирішили заключати додаткові угоди щодо п’ятого курсу навчання зі значним підвищенням оплати. І от я протестувала та боролася проти ректора і такого рішення. У всій тій двіжусі я опинилася випадково, але розуміла, що включитися таки треба. 

Руслана Величко під час протестів в університеті

Що формувало ваш ментальний хребет? Які події, люди? 

Мені здається, що все це – ще з дитинства. І великою мірою залежить від виховання. Тому що насправді я  була б щасливіша, якби мене мама з дитинства не навчала, що все має бути по-чесному.

Нещодавно я для досить серйозних людей проводила смішну аналогію. Говорила: якщо я зараз візьму твій ноутбук, піду на вулицю і комусь віддам – як це називається? Це називається крадіжкою. А мене мама з дитинства вчила, що так робити не треба, і тому тут не питання юридичного характеру, а питання виховання, засвоєння загальноприйнятих правил у суспільстві та моделі поведінки.

Ще, можливо, давалися взнаки такі особливості характеру, як муки совісті. Пам’ятаю з дитинства, що якщо я зробила якусь дурницю, то мене навіть сварити не треба було, бо я вже сама встигла себе висварити 350 разів та покарати.

Щодо юриспруденції, то це цікаво — знайти істину. У юристів вона завжди конкретна

Звідки у вас такі досконалі знання у сфері українського законодавства? Як ви дійшли до такого скрупульозного розуміння законів? Бо ж можете процитувати і Конституцію, і будь-який інший нормативно-правовий акт нашої держави. І знаєте, як застосувати його практично. 

Мені дуже пощастило в житті, бо кожна моя робота починалася як хобі, і потім переростала в професійну діяльність. І я вважаю, що найбільше зло, яке може бути в працівників – це коли вони не люблять свою роботу. На мою думку, це найгірші працівники. Бо роботу треба любити. Я просто неймовірно люблю все це (законодавство ред.). Я можу зайти на сайт ligazakon.net, а потім прийти до тями десь о третій ночі. І така: от йо, вже третя ночі! І ще мені здається, що мені чимало дала моя перша освіта – режисура. Йдеться, зокрема, про організаційні здібності й розуміння логіко-наслідкових зв’язків.

Помилково думати, що коли ти зазубрюєш закон, ти щось знаєш. Крім того, що ти прочитала статтю закону, її ще треба розуміти. І в мене є бажання цього розуміння. Мені не важко піти й почитати правові позиції Верховного Суду, науково-практичні коментарі. У мене завалені всі полиці книгами, я книжковий шопоголік. Дуже люблю сайт Конституційного Суду, просто обожнюю. 

Це трішки нагадує змагальний процес. Напевно, я занадто азартна людина, хоча ніколи не граю в азартні ігри чи лотереї. Але от щодо юриспруденції, то це цікаво — знайти істину. А у юристів вона завжди конкретна.

Що було найскладнішим для вас, починаючи з 2014 року, за дев’ять років війни?

Я жартую, що людина звикає до всього. Але мені здається, найскладнішим було те, що 24 лютого 2022 року я була змушена з Києва поїхати у Вінницю. 

Читайте також: Жінки на війні: Христина Бойчук, Катерина Галушка, Шарлотта Хмельницька

Так склалося через особисті обставини – для того, щоб близька мені людина могла спокійно працювати. Тож мені найскладніше було поїхати зі столиці. Бо я не звикла здаватися та втікати. Для мене це була своєрідна втеча. Але я виїхала у Вінницю, і сказала, що все – це лінія, яку я не перетну. Із власною совістю мені дуже важко вживатися, тому це було справді дуже складно.

А який спогад чи досвід за ці дев’ять воєнних років, навпаки, зігріває навіть у найтемніші часи?

Народження дитини (донька Руслани Євгенія народилася в 2015 році – ред.)

Я люблю кризові ситуації, люблю працювати в таких умовах

Пригадайте ранок 24 лютого. Якими були ваші дії, думки?

У мене була зібрана сумка,бо мене змусили її зібрати і у відеорежимі показати, що вона зібрана. Я дуже пручалася. 

24 лютого прокинулася чомусь дуже рано, зайшла у фейсбук, послухала, що там говорить Путін. І потім почалися вибухи. Я зателефонувала Калмиковій (Наталії, тепер виконавчій директорці Українського ветеранського фонду ред.), розбудила її, сказала, що почалося.

Із початком повномасштабного вторгнення ви левову частку зусиль доклали для правового, логістичного, дозвільного, закупівельного супроводу фонду «Повернись живим». Що під час усіх цих процесів було найважчим? А що надихало?

Це не так, бо левову частку зусиль я доклала до створення й запуску Українського ветеранського фонду. Бо ми починали свою діяльність фактично в час повномасштабного вторгнення. 

Що було найважчим?.. Якось, уже після 24 лютого, я зустрілася з одним добрим знайомим за кавою. Він подивився на мене й каже: «Ти, я бачу, вже як рибка у воді». І він мав рацію. Я люблю кризові ситуації, люблю працювати в таких умовах. Це цікаво.

Але треба визнати, що за весь час повномасштабного вторгнення я вчуся трішки по-іншому працювати – бути більш командним гравцем. Це також цінно для мене. 

У мене немає дофамінового захоплення людьми, чиї дописи збирають понад 10 тисяч лайків

Одне з українських видань назвало вас «жінкою, яка зуміла забезпечити закупівлю всього комплексу байрактарів». У чому ваш особистий рецепт цього «зуміла»? Як знаходите спільну мову з представниками оборонно-промислового комплексу?

Мені дають номер телефону, я телефоную і кажу: мене звати ось так і мені треба ось це. У тебе є завдання, поставлена ціль – береш і робиш свою роботу. Справа, можливо, у моїх цінностях та підходах. Бо я всім пояснюю, що мухи в мене окремо, а котлети – окремо. Я можу працювати з цими людьми, вони можуть отримати від мене прочухана, а ввечері я можу з ними спілкуватися на особисті теми. Відмежовую робочі питання від особистого життя.

Єдине — у мене труднощі з авторитетами. Щоб стати для мене авторитетом, людина має бути справді достойною. У мене немає дофамінового захоплення людьми, чиї дописи збирають, наприклад, понад 10 тисяч лайків… Тому якщо ти приходиш підписати угоду, то береш і робиш це, не дивлячись на різні зовнішні обставини.

Розкажіть, як ви опинилися в Українському ветеранському фонді.  

Навесні минулого року для Фонду «Повернись живим» треба було організувати форум про ветеранський бізнес. У час епідемії COVID-19, за 27 днів. Тоді я придумала, що форум має бути у форматі ток-шоу, його транслювали на Суспільному. Мені довелося вникнути і в тему ветеранського бізнесу – писала сценарій, запрошувала людей, займалася режисурою тощо. 

Після форуму ми ще організували Міжфракційне депутатське об’єднання з питань захисту ветеранів у Верховній Раді України. Пам’ятаю, що я тоді ще сказала, що ще цей ветеранський напрямок доведу до пуття! (сміється ред.

Читайте також: Перемагати з думкою про людей: важливі ініціативи, які втілюють місцеві депутатки

Згодом я ще робила громадське обговорення від Руху Чесно спільно з Мінветеранів щодо стратегії розвитку ветеранського підприємництва до 2025 року. Це була серія обговорень, які я потім аналізувала, обробляла та готувала звіт.

Тому ветеранська тема для мене не нова. І коли якось так сталося, що мені запропонували взяти участь в організації чогось нового, то я подумала, що це варто зробити, бо це буде новий і дуже хороший досвід. І ми почали працювати над запуском Українського ветеранського фонду. Часто я жартую, що зі мною працювати нелегко, але дуже драйвово.

Зліва направо: заступниця виконавчої директорки УВФ Каріна Дорошенко, виконавча директорка УВФ Наталія Калмикова, перша заступниця виконавчої директорки УВФ Руслана Величко

Ми показуємо людям, що насправді ветерани – це молоді хлопці та дівчата 

Що, на вашу думку, має робити держава, щоб інститут ветеранства після перемоги не був демонізований, найперше в очах цивільних людей? Що Український  ветеранський фонд для цього робить уже зараз? 

Нам усім треба жити в реальному світі. Так, Український ветеранський фонд спільно з групою «Рейтинг» провели соціологічне дослідження. Його результати досить невтішні, хоча це дослідження робили ще на початку повномасштабного вторгнення, коли суспільство було досить єдине в своєму пориві щодо організації оборони країни. Тоді ще не було масштабних відключень електроенергії, не було того, що нас зараз чекає – холодної зими. І росіяни масово не валили ракетами по об’єктах критичної інфраструктури та по цивільних. І вже тоді був досить великий, як на мене, відсоток молодих людей, для яких слово «ветеран» асоціювалося з ветеранами Другої світової війни. 

Тому я вважаю, що найперше треба міняти свідомість людей, бо вона сама собою не зміниться. І це доволі копітка робота. 

Зокрема, проєкт «Я ветеран» – це початок нашої роботи. Ми показуємо людям, що насправді ветерани – це молоді хлопці та дівчата. І мене завжди дуже цікавило, чому була досить висока довіра до ЗСУ як до інституції, але настільки зневажливе ставлення до ветеранів. Бо це ж одні й ті самі люди. 

Соціологи досі не вимірювали довіру і ставлення до ЗСУ і ветеранів окремо. Вимірювали лише до ЗСУ. А це все таки різні категорії. Збройні сили на психологічному рівні для людей – це про захист, а ветерани – більше про пільги. 

Українцям і українкам важливо зрозуміти, що люди після армії змінюються, вони отримують і фізичні, і психологічні травми. Але ж задумайтеся: якщо щось вчинив ветеран – крик і вереск, а якщо якийсь дідусь перерізав усю сім’ю – напишуть про це в районній газеті та й по всьому. Що з цим робити? Змінювати ставлення суспільства. Бо ветерани –  це такі самі люди, як ми. Це наші сусіди, це ті, хто поміж нас. Чому ЗМІ не пишуть про мого сусіда, який вмикає музику о другій ночі? А от якби це був ветеран, одразу написали б. 

Якою буде роль ветеранів після війни? 

Мені здається, що за таких масштабів війни, як зараз, ця війна за рік не закінчиться. Бо, скажімо, (світові ред.) виробники товарів військового призначення переобладнують свої виробництва під Україну, на потреби України й орієнтуються на років п’ять. То ми маємо для себе розуміти, що війна не завершиться на Новий рік, ніхто нам подарунок не зробить. Чуда не буде. Проблема сама не вирішиться.

Після війни вся країна буде постраждалою. Буде дуже багато дітей-сиріт. Буде багато руйнувань. А от про рольові моделі ми подумаємо тоді, коли відбудуємо країну, бо після завершення війни нас ще чекає відбудова. От просто закачаємо рукава і будемо відбудовувати. І ветерани в тому числі. Як ми зараз бачимо, то фактично всі свідомі люди працюють на перемогу. А люди, які переймаються радше особистими благами й надалі цим зайняті — вони подалі від бід країни. Тому маємо розуміти, що і відбудовувати країну доведеться тим самим людям, які зараз наближають перемогу. І «дякую» нам навряд скажуть. 

Так, моя донька знає відповідь на запитання «Що по р*сні?»

Знаю, що ви займалися проєктом ветеранської пісні «АртФронт». На якому він зараз етапі?

Зараз поки що пауза через неможливість знайти ресурси. На жаль, дуже важко знайти аранжувальників, які могли б зробити це як соціальний проєкт. Я сподіваюся, що згодом ми знайдемо зовнішнє фінансування на подальшу реалізацію цього проєкту. 

Ви виховуєте доньку в час війни. У неї зараз такий вік, що формується світогляд… Як ви із нею говорите про війну в країні? Говорите чи все ж ізолюєте її від усіх новин та подій?

Коли я була вагітна, то постійно гладила свій живіт, вважай, що її, й повторювала: «Моя маленька незалежність».  І десь такою вона й виросла – така собі незалежність. Я її виховую максимально не обмежуючи, говорю правду. Обмеження стосуються її власної безпеки, і вона це розуміє.

Зважаючи на те, що я у цій темі вже досить давно, як і мої близькі люди теж. Тому не знаю, як їй щось НЕ розповідати, вона в цьому виросла.

У неї іграшки – танк, Байрактар, Джавелін, Мрія. На танку вона спить – замість подушки.

Донька Євгенія з Джавеліном

Вона знає відповідь на запитання «що по р*сні?»

Знає. Коли мені треба десь відлучитися щодо роботи, я можу її залишити в «Повернись живим», то вона навчилася там дуже багато. Плюс вона дуже часто присутня під час деяких моїх переговорів, які тривають не завжди спокійно, тому вона дуже багато всього знає й дуже багато всього розуміє. Та й стосунки у них із Тарасом (Чмутом – ред.) дуже хороші, і вона не пропускає нагоди подивитися його десь на ютубі.

Відповідь на запитання «Що по р*сні?» стала з початком повномасштабного вторгнення крилатою. Вона походить з подкасту «Фронтова поплава», де наприкінці кожного випуску ведучий Олег Новіков запитує в директора фонду «Повернись живим» Тараса Чмута: «Пане Тарасе, що по р*сні?» На що Чмут відповідає, що «русні п*зда». 

Хотілося б, щоб людей оцінювали за їхніми діями й конкретними вчинками

Що особисто для вас буде перемогою у російсько-українській війні?

Змінення нашого менталітету. От, наприклад, коли в нас відбудуться вибори, і списки до Верховної Ради будуть забивати не типу «героями», а законотворцями. Бо люди мають розуміти, що закони треба писати і, принаймні, читати. Коли це станеться, то це для мене вже буде великою перемогою.

Читайте також: Ганна Давиденко: Жінки в тилу відіграють важливу роль

Також перемогою буде і зміна нашого менталітету щодо цієї роздутості і незрозумілої бульбашки… Наприклад, я дуже толерую те, що російськомовні люди починають розмовляти українською мовою. Але коли бачу цей вау-ефект, що «я уже рік розмовляю українською», то мені хочеться написати, що я з дитинства нею розмовляю. Чи це комплекс меншовартості, чи що… Це також стосується зміни менталітету щодо псевдовишиванок. От людина одягає вишиванку, і вона «правильна» вже?.. Хотілося б, щоб людей оцінювали за їхніми діями й конкретними вчинками. 

Я дуже поважаю тих, хто твердо стоїть на землі, хто пережили кризу популярності і влади, і їх не віднесло повітряною кулькою в небо. Для мене це означає, що це дуже сильні, люди і вони варті поваги та уваги.

Людмила Кліщук

Усі фото із особистого архіву Руслани Величко

Більше публікацій
Більше публікацій Людмила Кліщук
Більше публікацій Статті