Коли світові медіа підхопили історію про «25 білих чоловіків», які проголосували за майже повну заборону абортів у штаті Алабама, головною інтонацією було здивування. Між рядків, а деколи і прямим текстом ішлося про те, як щось подібне може відбуватись сьогодні, як можливий такий відкат у часі? Здивування підхопили соцмережі, там питали «який сьогодні рік»?
Читайте також: Жорсткі закони про аборти активізують жіночий рух у США: Алісса Мілано закликала жінок до Sex Strike
Попри поступове зневірення у нездоланній силі прогресу та скасування «кінця історії», коли заходить про обстоювання прав людини, багато хто виявляється переконаним, що певні зміни є невідворотними. Видається, що добиваючись кроків до більш вільного, справедливого та демократичного світу, ми не просто встановлюємо певні віхи, а реально відрубаємо можливості повернення назад. А як інакше? Чи можна серйозно уявити собі сьогодні повернення расизму та сегрегації (не на побутовому, а на законодавчому рівні), колоніалізму, скасування виборчих і майнових прав для жінок? Але чому ні, якщо можна повернути заборону на аборти, а відтак і контроль над жіночим тілом.
Медійна риторика була дещо іншою, коли 2016 року польський уряд вирішив взятися за аборційне законодавство, уже і на той момент чи не найсуворіше в Європі. Ніхто, включно із самими поляками, не запитував: «Який же зараз рік?». Це було повернення до давньої боротьби. Закон про заборону абортів проголосували ще 1993 року, на самому піку демократичних змін пост-комуністичної Польщі. Тоді протестувати було складно, бо виступаючи проти цього закону означало виступати проти його ініціаторів, тобто фактично проти борців за незалежну Польщу, руйнівників ненависного комунізму.
У 2016 році, коли в Польщі також почали активно згортатись інші свободи, на «чорний протест» на вулиці вийшла понад сотня тисяч людей у різних містах. У Варшаві вони йшли центром, наступаючи на сотні маленьких флаєрів із оголеними жіночими тілами та номерами телефонів, яких завжди повно на варшавських вулицях.
Читайте також: У Польщі пройшли протести проти посилення закону про аборти
У 2016 році при владі була консервативна більшість, тому не було ніяких несподіванок і здивувань. Тим більше, ніяких спогадів про те, що польки одними з перших мали виборче право у Європі, а також мали і право на аборт під час ПНР. Також ніякого здивування щодо білих чоловіків, які ухвалювали ці рішення. Зрештою, у цій частині світу всі чоловіки при владі обов’язково білі, а частка жінок у законодавчих органах не сильно перевищує консервативні американські штати.
Крім того, в межах циклічного східноєвропейського часу ніщо не є дивним і ніщо не є сталим: рухаються кордони, зникають люди, народи і держави, закони змінюються як примхлива весняна погода. Емансипативний потенціал соціалізму ранньорадянського зразка з виборчим правом для жінок від 1917 року, розвиненою (як на той час) доглядовою інфраструктурою, був ефективно придушеним іще Сталіним. Однак дещо він таки залишив по собі по цілому соцтаборі рівні: виборчі права, безкоштовну мережу садочків, шкіл і лікарень, а також неможливість будь-якої суспільної критики чи боротьби за свої права.
Звідси — два цікаві феномени. З одного боку, абсолютне переконання в тому, що жінки є цілком рівними з чоловіками — на схід від Залізної завіси. З другого, переконання в тому, що за комунізму жінки жили в справжньому соціальному ґендерному раю — на захід від неї.
Останніми роками стало очевидним, що східноєвропейські демократичні зміни кінця 1980 – початку 1990-х теж виявились несталими, а у випадку Росії — ще й цілком зворотними. Утім, напозір сталою ситуацією, яку в кращому випадку суттєво не зачепив цей історичний маятник, а в гіршому — ще й погіршив, виявились права жінок. Чи не тому, що назагал видавалось, що все і так добре, може навіть занадто добре? Соціалізм викував дуже зручний тип жінки — жінку-воїна, жінку-матір, жінку-ломову коняку. Вона мала виживати в розламі між декларативною рівністю (та обов’язковим щастям) і виснажливою щоденною реальністю (та цілковитою неможливістю хоч якось говорити про це). Так, вона могла посідати керівні посади або виконувати традиційно чоловічі, фізично виснажливі роботи, а паралельно завжди тягти на собі цілу родину, повністю закриваючи нішу домашньої праці, опіки над дітьми, а у економічно складні 1980-ті—початок 1990х — вона ще й взяла на себе роль родинної годувальниці, видобуваючи і віднаходячи не доступні в той час продукти і товари. Це була жінка-андрогін, у якої, відповідно, не могло бути якихось особливих прав чи потреб.
Для того, аби зберегти суспільний контроль над жінками, не обов’язково навіть скасовувати право на аборти. Треба просто зберегти цю андрогінну жінку-бойчиню, яка завжди всього досягає сама. Залишити їй право голосу, але відібрати право говорити.
Приміром, європейський лідер у боротьбі проти прав людини, Росія, має ліберальне аборційне законодавство. І цілком цензурований публічний простір, в якому будь-яка протестна чи правозахисна діяльність обов’язково приводить до покарання, або смерті, або еміграції. Зрештою, право на аборти разом із кількома дуже суворими жіночими обличчями в уряді плюс — кількома дуже сучасними обличчями у великому бізнесі може доволі успішно створювати ілюзію рівних прав жінок. Із іншого боку, вони підпиратимуться домінантою «традиційних цінностей», котрі спираються на консервативні соціальні уявлення та очікування, плюс поступову декриміналізацію насильства в родині.
Україна, цей наступний після Польщі кандидат у лідери східно-європейської демократизації, звично зависла дещо посередині. Тут збережені радянські правові здобутки у жіночих правах, але нещадно розвалюється система соціального забезпечення. Тут відкрите публічне поле і активні феміністичні рухи, але дедалі частіше в ньому звучать голоси поборників «традиційної сім’ї», а марші жіночої солідарності на 8 березня має охороняти поліція. Україна — одна з найбільших постачальниць трудової міграції в Європі, більше половини якої складають жінки. І, водночас, це країна, де силами активісток і завдяки постійним дискусіям, поступово посилюється відповідальність за насильство над жінками та насильство в родині, хоча дані про обсяги цього насильства і досі лишаються невтішними.
Читайте також: Праця жінок і Стамбульська конвенція: підбірка текстів
Уже 8 років Україна (в компанії з десятком країн-членів ЄС) не може ратифікувати Стамбульську конвенцію про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству. У нещодавньому першому публічному інтерв’ю радниці нового президента з питань ґендерної рівності знову прозвучали слова про те, що питання ратифікації конвенції зараз не на часі, бо немає для цього суспільного консенсусу.
Читайте також: Курс на збільшення кількості жінок у владі: Що в Зеленського думають про гендерну рівність?
Хоча, зрештою, для того, аби зменшувати зону свободи жінок не обов’язково ухвалювати середньовічне законодавство, або відмовлятись виносити на політичний порядок денний питання квот чи рівної оплати праці. Достатньо просто нічого не змінювати в дошкільній та шкільній освіті та охороні здоров’я та не поспішати виводити з тіні заробітні платні. Достатньо не звертати уваги на оплату праці вихователів вчителів та якість і доступність освіти, на кількість садочків та шкіл у нових мікрорайонах великих міст, щільно забудованими новими висотками, та їхній брак у селах та маленьких містечках. Достатньо гальмувати медичні реформи та не звертати уваги на кричуще сексистські публічні висловлювання політиків. Достатньо мати уряд та органи влади, де домінують чоловіки.
Чимала кількість мікро-кроків та ініціатив, які впродовж тривалого часу зустрічаються з цинічним політичним опором і тому не створюють критичних змін, — це спільна риса не лише для Східної Європи. Нічого не роблячи або вважаючи, що і так багато уже зроблено, а сьогодні на порядку денному є важливіші питання, можна досягти дуже багато. Можна з легкістю пропустити той момент, коли цементується статус кво, який дискримінує одних на користь інших. Або і той момент, коли зміни, які видавались демократичними, такими потрібними і абсолютно незворотніми, починають непомітно випаровуватись. І тоді раптом приходить час, коли хочеться на повні легені спитати: «Агов, який зараз рік?». Але відповідь може не мати значення.
Катерина Ботанова
