Аксана Філіпішина – представниця Уповноваженого Верховної Ради з дотримання прав дитини та сім’ї, заслужена працівниця соціальної сфери. Все життя працює в органах влади.
Як відбувався її вибір – піти працювати на державну службу, як складалася кар’єра, які головні уроки винесла посадовиця – про це розповідь Аксани Філіпішиної в інтерв’ю для 50%.
«Хочу займатися тією справою, де отримую задоволення від результатів»
– Пані Аксано, ви – одна з небагатьох посадовиць із тих, кого я особисто знаю, і хто оперативно реагує на випадки порушень прав людини. А ви самі зазнавали тиску при кар’єрному зростанні на держслужбі?
– Коли говорять про жінок, про їхню боротьбу за рівність, із якими труднощами вони стикаються, наскільки складно пробитися жінці, то я схиляюся до того, що багато що залежить не від статі, а від особистості.
Очевидно, що в кожної людини своя життєва історія. Моя розпочалася з того, що я зростала в родині, де до дівчинки, до жінки ставилися з повагою. Ніхто не нав’язував думки, що дівчинка має займатися домашньою роботою, що її справа – це родина, діти і хатня робота, що є «жіночі» професії, а є «чоловічі».
У дитинстві я хотіла бути юристкою. Спочатку мріяла бути прокурором або поліцейським. Хоча в цій сфері здебільшого працювали чоловіки. Зауважте, це глибокі 70-ті роки. Але мій батько завжди підтримував мене у моїх прагненнях: «Якщо ти захочеш, ти зможеш».
…Мій чоловік – військовослужбовець. Одружившись, я змушена була покинути Одесу, де народилася, де закінчила університет. Одеса – це комфортне місто, тепле море, а я опинилася в закритому військовому містечку, де сила-силенна безробітних жінок із дитячими візочками… Мабуть, я відрізнялася від них. Бо у пошуках роботи почала відчиняти двері держустанов – просто так, просто з вулиці.
Це потім я дізналася, що всі посади – навіть посада секретарки – «передавалися у спадок». Наприклад, посада секретарки в селищній раді закріплена за дружиною начальника медичної частини дивізії. Цієї схеми я не знала.
Натомість наївно розмірковувала: де можуть працювати юристи? Селищна рада? Військторг? Туди і заходила. Уже сьогодні можу з усмішкою уявити, як мене тоді сприймали. Але… я отримала роботу.
Мене взяли у виконком селищної ради. Там, в органі опіки й піклування, я отримала перший «опікунський» досвід. Згодом пішла хвиля запровадження посад юристів у військових частинах, куди запросили і мене…
– Як це сталося?
– Голова селищної ради мені, наївній дівчині, яка відчинила двері й назвалася юристом, відповів, що посади в них немає. Але він також сказав, що «ваші знання мені дуже стали б у пригоді». Чомусь я одна відчинила ті двері. Іншим жінкам не спадало на думку, що навіть у цьому маленькому містечку, де одна школа, одна поліклініка, два садочки, де всі одне одного знають, можна професійно реалізуватися.
– Ваш перший досвід з пошуку роботи був сміливий і успішний…
– Так, через те я не мала страху, коли було потрібно знову шукати роботу. Тепер уже у кількамільйонному місті – ми переїхали до Києва, бо чоловік вступив до аспірантури. Це середина 90-х. На руках двоє дітей, тут немає батьків, нянь, заробітна плата чоловіка сплачується раз на кілька місяців…
І я, як і тоді, знову відчиняла двері з вулиці. Одними з цих дверей виявилися двері управління освіти Шевченківського району. Я влаштувалася на пів ставки юристом в управлінні освіти і ще на пів ставки – юристом у школу-інтернат для дітей-сиріт.
Так я потрапила на державну службу. Власне, це було востаннє, коли я шукала роботу – далі вже мені пропонували посади.
Одного дня зателефонували з Фонду соціального страхування, говорили, що керівник юридичної служби не може тривалий час знайти заступника за фахом, з лідерськими якостями, організаторськими здібностями. Запросили.
Я на той час працювала вже головним спеціалістом в управлінні освіти, займалася господарськими договорами, представництвом інтересів у судах. Якщо чесно, я себе чудово почувала на рівні району. Аж тут нова посада – заступник керівника юридичного відділу.
– Як ви ставилися до кар’єрного зростання? Це було те, чого ви прагнули?
– Стовідсотково я не кар’єристка. От мені в кайф виграти судовий процес. За сім років в управлінні освіти мала всього одну програну судову справу. І пізніше, на рівні міністерства, теж не було програшів.
До слова, як я опинилася в міністерстві. Членкинею правління Фонду соцстрахування від держави була заступниця міністра сім’ї, молоді і спорту Тетяна Кондратюк. Вона дізналася про мій досвід роботи з дітьми-сиротами й запропонувала перейти до них. Це 2006 рік, післяпомаранчевий період, коли в країні відбувалися зміни.
Кондратюк відчула моє слабке місце – і туди поцілила. Заступниця міністра говорила, що є намір реформувати систему захисту прав дитини, що зараз найвлучніший час. «Ви працювали в інтернаті, бачили, як там дітям погано. А ми шукаємо юриста, який би умів виписувати закони, розумівся на проблемах цієї системи. От немає в державі такого юриста. Багато хто говорить про проблеми, а сісти і написати нормативні акти – таких людей одиниці. Чи не могли б ви долучитися до змін у політиці?», – заохочувала мене.
Звісно, я не могла відмовити. Більше скажу – я пішла на пониження. Із посади начальника юридичного відділу я пішла на посаду головного спеціаліста. Я знала, що можу бути корисною.
Після адміністративної реформи у 2010 році ще трохи пропрацювала в Міністерстві соціальної політики. А одного дня, йдучи до Уповноваженої з прав людини Валерії Лутковської на погодження проекту постанови, вийшла із кабінету з пропозицією стати її представником…
«Якщо мені довірили роботу, то як я прийду до ефективного рішення – це мої проблеми»
– У вашій професійній діяльності чи доводилося чути, що «забагато берете», «жінка має бути окрасою, а не займатися такою важкою справою» та інші безглузді коментарі?…
– Знаєте, я живу за принципом: якщо мені довірили роботу, поставили макрозавдання, то як я прийду до ефективного рішення – це мої проблеми. Не може керівник унормувати мою роботу поденно. Очевидно, не будь-яке завдання можна вирішити самотужки – десь потрібні поради або рухи з боку керівництва. Але кожний працівник чи працівниця мають спробувати все, що можуть, а тоді вже звертатися до керівництва…
Мені здається, я була хорошою юристкоюшколи-інтернату. Я прийшла в школу-інтернат, де проживало 250 дітей-сиріт і тих, хто позбавлений батьківського піклування. Переважно більшість із них – безхатченки. Це 90-ті, коли масово продавали квартири, коли асоціальних батьків просто вивозили в села, в поля… В економічну кризу після розпаду Радянського Союзу держава не могла впоратися із ситуацією, і діти опинялися на вулиці, в інтернатних закладах. А повертатися нікуди – квартирами ніхто не забезпечував.
Переді мною поставили завдання – спробувати навести лад, принаймні, поставити дітей на квартирний облік. До речі, чимало з них були соціальними сиротами – коли їхні батьки не позбавлені батьківських прав, але діти перебували по 5-6 років в інтернатах, не маючи статусу, а отже, і належного юридичного захисту. Тож я займалася і позовами для позбавлення батьківських прав.
Також обов’язок адміністрації – забезпечити вихованців подальшим навчанням: дитина не може відчинити двері інтернату і піти світ за очі. Однак діти, які, по суті, безхатченки, вимушені йти навчатися не туди, куди хотілося б, а туди, де надавали гуртожиток. Наприклад, дитина хоче бути швачкою, але ні – там гуртожитків немає, тож іди кухарем, бо є де жити.
Мене тоді це настільки вразило! Я зрозуміла, що формальна постановка на облік не вирішить питання цих дітей. Але ж у мене був позитивний досвід пошуку роботи з вулиці. Тому бачу ціль – не бачу перешкод. І я за старою схемою, без дозволу керівника…
Однак перед тим, як звертатися в КМДА, – я об’їздила всі районні адміністрації. Я ж ставила дітей на облік по всьому Києву, тож познайомилася з усіма місцевими начальниками. І всі дружно розводили руками: «Ми не маємо можливості. Фонду житлового немає, дєточка, дівчинка…». Усе це я почула. Мені не було тоді і тридцяти.
Гаразд, раз райони не можуть, тоді піднімаємося рівнем вище. Ноги в руки – поїхала в КМДА. Записалася на прийом, і знову ж таки, не розуміючи всіх цих хитросплетінь ієрархії, чекала, коли мене викличуть.
У приймальні чекала величезна кількість людей. Та коли секретар оголошує, що першою зайдуть із сирітського питання, тоді я про себе зауважила: «Ого, зачепила!».
Я перша з району прийшла говорити про квартирне питання для дітей-сиріт. І мене слухали. Ніхто не говорив «дєвочка – ти хто?». Але я підготувалася до зустрічі: переглянула законодавство, навела статистику по всіх районах, повідомила, куди вже стукалася, навела аргументи.
Тут же були викликані заступники, надані доручення, цю проблему забрали з районів і перевели на рівень міста…
Коли я йшла з району (мене вже запросили працювати у Фонд соціального страхування) – черги у Києві на отримання житла дітям-сиріт не стало. Це 2004 рік. Квартири видавалися рік у рік. Навіть пригадую, що ми дітям на випускний вечір під час отримання атестатів видавали і ключі. На жаль, за часів Черновецького знову стався відкат, і сьогодні маємо те, що маємо…
Я не спроста це розповіла. Це приклад того, як можна вирішувати завдання. Це питання професійності – незалежно жінка ти чи чоловік. Якщо ти професійна, у тебе більше шансів не потрапити в ситуацію «дівчинки».
А ще важливо не загравати зі своєю совістю. Слід постійно себе запитувати, чи є ти гарним фахівцем, чи якісно робиш свою роботу. Оцінювати тверезо, не крізь рожеві окуляри. Не перетинати межу самовпевненості, мовляв, обізнаний фахівець, а значить можна розслабитися і плисти за течією… Треба бути критичною до себе й постійно розвиватися.
«Гендерна рівність – це не про права жінки. Це про рівність і жінок, і чоловіків»
– В Україні досі не ратифікована Стамбульська конвенція із запобігання домашнього насильства, але прийняті деякі закони, які створюють цю засадничу базу. Яка участь Омбудсмана у подоланні гендерно-обумовленого насильства?
– В Уповноваженої є певний мандат. Однак до нас, я постійно спостерігаю, завищені вимоги. У межах нашої компетенції оцінювати законні дії або бездіяльність органів державної влади або посадових осіб. Наприклад, чи зреагувала поліція, соціальні службі, коли йдеться про дитину, про члена родини, які потерпають від насильства. Очевидно, що ми наражаємося на критику, тому що запит у суспільстві дещо інший.
Стамбульська конвенція, на превеликий жаль, не ратифікована Україною. Але ми не можемо не вітати законодавчі зміни, які відбуваються щодо подолання домашнього насильства. Є певні застереження з приводу того, як формують підзаконні акти. На мою думку, не зовсім правильно, коли роз’єднали проблематики захисту дітей і захисту дорослих членів родини. Мені важко зрозуміти, як поліцейський реагуватиме по одній інструкції щодо жінки, а по іншій – щодо дитини.
Однак документи тільки створюються, тому не можна стверджувати, що напрацьовується неефективна система захисту – зрештою, лише у 2020 році ми зможемо підбити певні підсумки.
Якщо зважати на статистичні дані, то очевидним зрушенням є те, що проблема стає більш відкритою, аніж латентною. Латентне – значить «боюсь повідомити, не вірю, що захистять, не знаю, до кого звернутися». Однак у випадку домашнього насильства суспільство про це почало говорити, воно перестає боятися цієї теми. І я бачу більше звернень. І це, очевидно, плюс у політиці держави.
Наприклад, до нас уже неодноразово звертається жінка, якій чоловік не віддає дитину, не дозволяє з нею бачитися. Жінка вимушена була піти від нього, переховуватися, бо зазнавала насильства. І знаючи, що він агресор, побоюється, що дитина потерпає від психологічного насильства. У своєму зверненні вона просить відреагувати.
Але на наш запит у правоохоронні органи із приводу цієї ситуації отримуємо відповідь з трьох рядків: мовляв, ми зустрілися із кривдником, і він не підтверджує, що кривдив; ми переговорили з дитиною в присутності батька, дитина не підтверджує факт насильства. Ясна річ, що я не можу не відреагувати на таку формальну відповідь, власне, як і заплющувати очі на непрофесійні дії працівника поліції.
Кривдник розглядає свою жертву як річ, а тут вона пішла з дому. Тож кривдник використовуватиме будь-яку можливість, щоб повернути цю річ собі.
– Про інтереси дитини геть забуваються…
– На жаль. У нас тривалий час у вихованні дітей існував перекіс – у бік жінок. Але ж гендерна рівність – це не про права жінки. Це про рівність і жінок, і чоловіків. Ця тема для нас не нова, але її усвідомлення відбувається по-новому.
Україна одна з перших, ще в 1991 році, ратифікувала Конвенцію про права дитини. У цьому документі закріплений важливий принцип рівності і батька, і матері. Зокрема, впливу на виховання дитини, доступу до дитини, права дитини спілкуватися і знати обох батьків. Цей принцип закріплений і в українському Сімейному кодексі.
І там чітко зазначено, з ким має проживати дитина під час розлучення, які підходи доступу до дитини тощо. Тому тут питання професійності соцпрацівників, органів опіки, суду – зважати на кожну обставину, яка впливає на інтереси дитини, а не на формальні ознаки.
Треба розбирати кожну обставину в кожній конкретній ситуації. Але завжди має витримуватися принцип рівності.
Нині ж ми маємо дещо неконтрольовану ситуацію. Спочатку ми породили той перекіс у бік матерів, водночас нав’язавши їм і виховання, і піклування. А коли в інформаційному просторі змінилися орієнтири у бік гендерної рівності, чоловіки, які відчувають несправедливість щодо них і їх дітей, почали вирішувати проблему не зовсім законними методами.
Уповноважена Людмила Денісова звернулася до Верховного Суду переглянути правову позицію з приводу рішення 2016 року щодо презумпції матерів. Верховний Суд мав сміливість сформувати нову правову позицію – що в кожній конкретній справі щодо кожної дитини має враховуватися сукупність обставин. Очевидно, щоб виправити ситуацію, одного рішення Верховного Суду замало.
– Які на сьогодні перед вами найбільші професійні виклики?
– За шість років роботи в офісі Уповноваженого з прав людини я вдячна за те, що є можливість впливати і намагатися вирішити долю людини на краще. Мені подобається те, чим я зараз займаюся. Але кадровий голод є надзвичайно помітним. Куди не глянь. Наприклад, пониження професійного рівня на регіональному рівні. Ті люди, які мали б захищати права людини, самі потребують підвищення кваліфікації.
Часто не найкращий рівень і в центральних органів виконавчої влади.
Але все це – про відповідальність держслужбовця. Якщо ти погодився на цю посаду, ти маєш приймати ці правила гри, і аргументи про маленьку зарплату тут не працюють.
Я це пройшла. Колись, працюючи в Управлінні освіти і юристом школи-інтернату, я мала зарплату вкупі близько 100 гривень. Я моталась по судах, райдержадміністраціях, оформлювала свідоцтва про народження, сплачувала судові збори… Ці поїздки фінансово виснажували. Але ж я не подала заяву на звільнення. Не шукала для себе виправдання, що працюватиму не на повну. Звісно, я не закликаю повторювати мій шлях. Але особиста відповідальність завжди має бути.
Ірина Виртосу, Центр прав людини Zmina, для 50 %
