Чи є жіночі рухи українською традиційною цінністю? Які виклики поставали перед політично й соціально активними жінками в 1991 році? Як український жіночий рух на початку 90-х років давав собі раду між розривом «жінка чи українка»? Які головні здобутки жіночого руху за 30 років та що заплановано на наступне 20-річчя?
Такі запитання обговорили під час дискусії «Жінки й незалежність: якими звершеннями пишається жіночий рух», яку організували платформа «Жінки – це 50% успіху України» та ГО «Інститут розвитку регіональної преси» за підтримки Національного демократичного інституту (НДІ).
«Жінки: 50% успіху України» публікують цитати із обговорення.
Жіночий рух як традиційна українська цінність
На початку дискусії модераторка Ірина Славінська, виконавча продюсерка Радіо Культура, наголосила, що без внеску жінок важко уявити 30 років українського поступу – і жінки, і чоловіки будували країну разом. «Жіночі рухи, участь жінок у політичному, громадському й суспільному житті – це українська традиція, навіть традиційна цінність», – наголосила модераторка.
Запросивши учасниць до дискусії про звершення, якими пишається жіночий рух за 30 років Незалежності, Ірина Славінська закликала поміркувати, чи є жіночі рухи українською традиційною цінністю та запропонувала обговорити спадкоємність роботи попередніх поколінь жінок.
На думку Катерини Левченко, урядової Уповноваженої з гендерної політики, жіночий рух – це не тільки надбання сучасності, а традиція. Ще в середині ХІХ ст. зароджувалися, діяли й розвивалися жіночі групи. Жіноча активність завжди була характерною ознакою політичного, соціального, духовного життя країни.
Світлана Войцеховська, народна депутатка VIII скликання, повідомила, що під час підготовки П’ятого Українського жіночого конгресу ініційовано унікальний проект. Така робота спрямована на пошук пересічних жінок, які працювали в регіонах України над розвитком жіночого руху та закладали його основи. Вони руйнували стереотипний образ жінок, створюваний у часи Радянського Союзу та пострадянського періоду.
Лариса Кобелянська, голова експертної ради з гендерних питань при МФО «Рівні можливості», розповіла, що у свою незалежність Україна входила з неоднорідним розумінням того, що мають робити жіночі організації. «Україна успадкувала з радянського періоду активну частину жіноцтва, що була об’єднана в ради жінок, своєрідні ГО», – зауважила спікерка.
Читайте також: 30 років боротьби за гендерну рівність: прогрес є, але зупинятись не можна
Перші за часів незалежності громадські об’єднання створювали хоч і на різних засадах, однак на підставі національної ідеї. Варто згадати Союз українок, Жіночу громаду, очолювану Марією Драч, Спілку жінок України за керівництва Марії Орлик, Організацію солдатських матерів, професійні об’єднання жінок («Жінки кінематографу», «Жінки-мисткині», «Жінки в науці»). Ця палітра різноманітних жіночих організацій вибухнула надзвичайною активністю, що зробило Україну помітною у світовому жіночому русі, на всіх важливих міжнародних майданчиках. Із перших днів Незалежності жіноцтво України усвідомлювало свою причетність до загальнонаціональних перетворень і власну місію в цих перетвореннях.
Олена Суслова, засновниця Інформаційно-консультативного жіночого центру Women’s Information Consultative Center, згадала тих, кого, за її висловом, можна назвати рольовими моделями: Оксану Мешко – видатну борчиню за права людини та права української нації. Вона не дочекалася незалежності, однак пройшла непростий шлях, продемонструвавши власну принциповість і безкомпромісність. Валентина Смирнова – міжнародна журналістка, яка рухалася, незважаючи на гендерні моделі і ролі, що їх нав’язувало жінці суспільство: вона підготувала дисертацію про НАТО, яку заборонили для друку через стать авторки. Книгу видали згодом в Угорщині під прізвищем Валентин Смирнов.
Виклики перед політично й соціально активними жінками на початку Незалежності
Учасниці дискусії згадали про виклики, які поставали в 1991 році перед жіночими рухами. Зокрема, Лариса Кобелянська нагадала про Світову конференцію з питань жінок, що відбулась у 1985 році й окреслила вимогу перед усіма урядами світу – передбачити в національних конституціях рівну участь та рівні права жінок і чоловіків. Ст. 24 «Конституції України» була скорегована відповідно до такої норми, і це внесок жіночого руху. Доповідачка акцентувала на тому, що боротьбу за зміни до закону про вибори з фіксованою квотою жіноцтва розпочинали саме в той період, а в 1995 році Четверта Всесвітня конференція зі становища жінок кардинально змінила акценти на гендерну політику.
Згадуючи 30-річну історію, Катерина Левченко зазначила, що виклик, який був у 90-ті роки та досі має відлуння, це суперечливе сприйняття того, що таке політика в інтересах жінок і що таке права жінок, яким чином держава має реалізовувати таку політику. На тлі бідності, потрійного навантаження, бажання полегшити життя жінок заклик Михайла Горбачова – «Повернути жінкам їхнє істинне призначення» – став цілком прийнятним. У 90-х роках багато громадських організацій підхопили ідею жінки як берегині. При Президентові України в 1992 році була створена комісія з охорони материнства, жінок, дітей, сім’ї. Саме крізь призму материнства був сформований погляд на всю державну політику, що починала розвиватися в патріархальній парадигмі.
Читайте також: Велика політика незалежної України: місце жінки
Власним досвідом сприйняття тогочасних викликів поділилася й Олена Суслова, яка пройнялася ідеєю рівних прав жінок і чоловіків ще в лютому 1990 року. Серед проблем активістка назвала відсутність місця, де могла збиратися новітня громадська організація; брак альтернативної інформації; визначення власної ідентичності; недостатність управлінських навичок. Попри це було багато ініціатив та високий рівень мотивації. «Я зрозуміла, наскільки непросто мати незалежність, обстоювати незалежність і жити незалежністю», – зазначила доповідачка.
«Початок 90-х став викликом для громадських організацій у пошуку своєї ідентичності, реалізації жіночого руху, ролі жінок у новій державі», – уважає Світлана Войцеховська. Четверта всесвітня конференція зі становища жінок у Пекіні (1995р) стала каталізатором у формуванні цієї мети. Лише у 2017 році уряд України визнав політику гендерної рівності одним зі своїх завдань – до цього було тільки декларування.
Шпагат між «Я – українка» та «Я – жінка»
У книзі Марти Богачевської-Хом’як «Білим по білому. Жінки у громадському житті України. 1884–1939» Ірину Славінську вразив розрив між «Я – українка» та «Я – жінка», коли національне поставало на першому місці. Модераторка поцікавилася, як український жіночий рух на початку 90-х років давав собі раду за цим шпагатом: жінка чи українка?
Олена Суслова розповіла, що більшість жінок дотримувалася сентенції «спочатку Україна». Натомість Катерина Левченко стверджує, що таке протистояння існувало в 1991 році й до сьогодні. Тих, хто підтримує Стамбульську конвенцію звинувачують в антиукраїнській позиції, мовляв, це суперечить традиційним українським цінностям. «Однак не можна протиставляти національне та загальнолюдське, коли ми говоримо про права людини», – переконана пані Катерина.
Читайте також: Тепер ти неконституційна: нові міфи про Стамбульську конвенцію
Із думкою про те, що початок 90-х років – період загостреної самоідентифікації громадян як українців, погодилася й Лариса Кобелянська. «Українські жіночі організації намагалися знайти свою унікальність, особливості самоідентифікації української жінки». У той час наголошували на відмінності української жінки – відмові від патріархату, що був притаманний, наприклад, Росії. Панування патріархальної ідеології не зникло автоматично. Права жінок – найбільш крихка і вразлива позиція. Якщо потрібно щось віддати в жертву, то насамперед віддають інтереси жінок.
Аудит головних здобутків за 30 років
Катерина Левченко окреслила насамперед досягнення, які є в правовому забезпеченні гендерної політики. Україна ратифікувала основні міжнародні договори, доєдналася до міжнародних організацій, що опікуються правами жінок, співпрацює з ООН, Радою Європи, ОБСЄ, ЄС, НАТО. Усе це засвідчує існування міжнародного контексту.
8 вересня 2005 року ухвалений Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» , що обговорювали шість років поспіль. У 2001 році був ухвалений «Закон про попередження насильства в сім’ї». У 2013 році набув чинності «Закон про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Ухвалено інші підзаконні акти, без яких не могла б формуватися державна політика.
Цікавий факт повідомила Світлана Войцеховська, зауваживши що досягнення стали і викликом, і великою перемогою. За даними Фонду «Демократичні ініціативи», українці напередодні 30-річчя держави назвали сферу рівних прав і можливостей однією з успішних. Принципова річ – ухвалення закону про гендерні квоти, спочатку 2015 року для місцевих рад, 2019 року – на національному рівні, що просунув українців до європейських цінностей на багато десятиріч уперед.
Закони щодо запобігання домашньому насильству підготували базу для ратифікації Стамбульської конвенції. Однак донині економічний розрив між зарплатами чоловіків і жінок в Україні так і залишається на рівні 24-25 %.
Ліквідовано постанову про заборону професій для жінок, що надав доступ усім до гідно оплачуваної роботи та збільшив можливість ставати фінансово незалежними.
Читайте також: В Україні понад 450 заборонених професій для жінок: чому досі діють радянські норми?
Багато зроблено після майданного періоду та в період агресії, запроваджена посада урядової Уповноваженої з питань гендерної рівності.
Водночас в Україні поки що відсутня Стратегія гендерної освіти та просвіти, що могла б стати базою для формування свідомості громадян стосовно рівних прав і можливостей.
«Гендерна політика – найбільший крихкий сегмент, який уряди передавали в спадок один одному», – переконливо доводить Лариса Кобелянська, наголошуючи, що жодне досягнення без зусиль громадянського суспільства було б неможливим.
На що очікувати в жіночому русі через 20 років, до 50-річчя країни?
Учасниці дискусії поділилися своїми міркуваннями стосовно того, якими вони хочуть бачити досягнення й перемоги жіночого руху через 20 років.
Лариса Кобелянська: «Хочу, щоб через 20 років у суспільстві не було питань, пов’язаних із тим, скільки жінок і чоловіків має бути в парламенті, хто має взяти відпустку для догляду дитини, чи може жінка стати генералкою, головнокомандувачкою чи міністеркою оборони… Гендерні питання мають стати іманентними й непомітними для життя суспільства».
Її підтримали також Світлана Войцеховська та Олена Суслова, а Катерина Левченко додала, що нині триває робота над Національною стратегією гендерної рівності, що охоплює всі сфери»:
«Насамперед мрію, щоб Україна була в повному складі – із Кримом, Луганською та Донецькою областями. Світові тенденції: посилення правого радикалізму, релігійного фундаменталізму, наступ на права людини й ліберальні цінності – переконують у наступних 20 роках активної роботи. Складно досягти певних успіхів у забезпеченні гендерної рівності й прав жінок, але складніше їх обстоювати, утримувати та рухатися далі», – наголосила Катерина Левченко.
Захід відбувся за підтримки Національного демократичного інституту (НДІ) у межах проекту ГО «Інститут розвитку регіональної преси» – платформа «Жінки – це 50 % успіху України» і кампанії проти сексизму в медіа та політиці «Повага».
Тетяна Бондаренко, для Жінки: 50%