Home Статті Тепер ти неконституційна: нові міфи про Стамбульську конвенцію

Тепер ти неконституційна: нові міфи про Стамбульську конвенцію

17
1,500

Петицію за ратифікацію Стамбульської конвенції на сайті президента підтримали 26 416 людей. А 15 травня на сайті президента України з’явилася нова петиція із закликом не ратифікувати Стамбульську конвенцію.

Наведені в ній аргументи є досить маніпулятивними та у більшості випадків взагалі не актуальними, оскільки змінене законодавство вже містить положення, проти яких виступають автор і підписанти/ки.

Водночас знаковим є те, що в новій петиції немає традиційних аргументів проти поняття гендер і його похідних таманіпулятивних заяв про руйнування української родини, натомість з’явився фокус на тому, що Стамбульська конвенція ніби порушує Конституцію України.

Міф 1. Ст. 1.b конвенції пропонує розширення прав і можливостей жінок, що суперечить Конституції (ст.24.  Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом). 

Насправді:  ст. 1.b визначає серед цілей конвенції сприяння ліквідації всіх форм дискримінації стосовно жінок та заохочення дійсної рівності між жінками та чоловіками, у тому числі шляхом надання жінкам самостійності. Вона повторює вже взяті Україною зобов’язання (зокрема,  ратифікувавши Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яка вступила в дію  ще у 1981 р.). Якраз дискримінація і є проявом обмежень для жінок в суспільстві, що порушує Конституцію України. А протидія дискримінації спрямована на забезпечення гарантій, визначених у Конституції.


Міф 2. Ст. 2.2 пропонує застосовувати положення стосовно домашнього насильства насамперед для захисту жінок, тобто надавати їм привілеїв, що суперечить Конституції (ст.24. «…Не може бути привілеїв чи обмежень за ознакою статі»).

Насправді: у ст. 2.2 чітко вказано, що «сторони заохочуються застосовувати цю Конвенцію до всіх жертв домашнього насильства. Під час виконання положень цієї Конвенції сторони звертають особливу увагу на жінок-жертв насильства за гендерною ознакою». Конвенція пропонує зробити фокус на жінках, оскільки вона охоплює форми насильства, від яких потерпають лише жінки (наприклад примусовий аборт, каліцтво жіночих статевих органів) або з якими жінки стикаються набагато частіше за чоловіків (сексуальне насильство і зґвалтування, переслідування, сексуальні домагання, домашнє насильство, примусовий шлюб, примусова стерилізація). Ці форми насильства є результатом нерівномірного розподілу влади між чоловіками і жінками та крайнім проявом дискримінації жінок.

Статистика невблаганна. Жінки потребують особливої уваги, адже дві третини (67%) українок стверджують, що у віці 15 років і старшому вони зазнали психологічного, фізичного або сексуального насильства з боку партнера або іншої особи, половина (50%) постраждалих жінок нікому не розповідала про свій найсерйозніший інцидент сексуального домагання після того, як це сталося.

Читайте також: Гендерний порядок денний для ВРУ: Стамбульська конвенція, виборчі квоти та зменшення розриву в оплаті праці

Міф 3. Ст. 4.2 конвенції використовує термін «дискримінація проти жінок», але не визначає його, що робить можливим дуже вільне трактування цього терміну.

Насправді: преамбула конвенції перелічує весь спектр міжнародних актів, на яких вона базується, зокрема Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. У ній чітко визначено, що дискримінація щодо жінок означає будь-яке розрізнення,  виняток або  обмеження  за  ознакою статі,  спрямовані  на  ослаблення  чи зведення нанівець визнання, користування  або  здійснення  жінками прав людини та основних свобод у політичній,  економічній,  соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі.

Міф 4. Ст. 6 конвенції зобов’язує використовувати її положення не тільки для досягнення рівності між чоловіками та жінками, але й для розширення прав і можливостей жінок, що суперечить Конституції (ст.24).

Насправді: у ст. 6 зазначено, що сторони зобов’язуються включати гендерну перспективу у виконання положень конвенції та оцінку їхнього впливу, а також заохочувати й ефективно здійснювати політику рівності між жінками та чоловіками й надання жінкам самостійності. Надання жінкам самостійності ж напряму пов’язано з боротьбою з гендерно зумовленим насильством, адже в ситуації залежності (зокрема економічної) жінки втрачають можливість захисту себе від насильства. Несамостійність жінок є проявом обмежень за ознакою статі, що порушує Конституцію України.


Міф 5. Ст. 8 конвенції зобов’язує виділяти людські та фінансові ресурси для запровадження законодавчих актів, створення спеціальних програм та використання всіх необхідних заходів для захисту жінок від насилля, що суперечить Конституції (ст.24).

Насправді: Ст.8 зазначає, що сторони повинні виділяти відповідні фінансові та людські ресурси для належного здійснення комплексної політики, заходів і програм для запобігання всім формам насильства та для боротьби з усіма формами насильства, які підпадають під сферу застосування цієї Конвенції, у тому числі тієї комплексної політики, заходів і програм, які здійснюються неурядовими організаціями та громадянським суспільством.

Стаття не говорить, що ресурси мають бути спрямовані виключно на жінок, вони також можуть бути спрямовані на інші групи. Оскільки гендерно зумовлене насильство є проявом обмежень за ознакою статі, що порушує Конституцію України, то виділення даних ресурсів є зобов’язанням держави щодо надання відповідних послуг та захисту постраждалих від насильства, в тому числі і дітей. Отже, це жодним чином не тільки не порушує ст. 24 Конституції, а навпаки, наближає до її виконання.

Міф 6. Ст. 10.1 та 11.3 конвенції зобов’язують створити державні організації та профільні комітети для захисту жінок від насилля, що суперечить Конституції (ст.24).

Насправді: Ст. 10.1 визначає, що сторони призначають або засновують один або більше офіційних органів, відповідальних за координацію, виконання, моніторинг та оцінку політики та заходів для запобігання всім формам насильства та для боротьби з усіма формами насильства, які підпадають під сферу застосування цієї Конвенції. Ці органи координують збір даних, як зазначено в статті 11, аналізують і поширюють його результати. А п. 3 ст. 11 визначає, що сторони забезпечують групу експертів (ГРЕВІО) інформацією для стимулювання міжнародного співробітництва та уможливлення міжнародного порівняльного аналізу.

У цих статтях конвенції мова йде про координуючий орган та збір інформації. Цей спеціально уповноважений орган вже визначений. Зараз ним є Міністерство соціальної політики, до повноважень якого координацію діяльності суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії насильству за ознакою статі.

Міф 7. Ст. 14 конвенції  вводить поняття «стереотипні гендерні ролі», але не дає йому визначення, що робить можливим визначення материнства та батьківства як «стереотипні гендерні ролі» що суперечить чинній конституції (ст. 51. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою).

Насправді:  ніде у конвенції не йдеться про те, що материнство та батьківство є стереотипними гендерними ролями. Тому порушень Конституції немає.  У пояснювальному звіті до конвенції йдеться про необхідність формування таких цінностей як взаємна повага у стосунках, ненасильство, гендерна рівність з якомога раннього віку. А навчальні заклади мають відігравати важливу роль у цьому процесі.   

Читайте також: #Підпишипетицію: Кампанія за ратифікацію Стамбульської конвенції

Міф 8. Ст. 18.4 конвенції наголошує на тому, що воля жертви (жінки чи дитини) не повинна братися до уваги коли стали відомі факти насильства проти жінок або факти домашнього насильства, що може суперечити конституції України (ст. 51. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, ст. 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 35 Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання).

Насправді: ст. 18.4 зазначає, що надання послуг не повинно залежати від готовності жертви висунути обвинувачення або свідчити проти будь-якого правопорушника. Це означає, що постраждалим особам мають надаватися соціальні, психологічні, правові та інші послуги незалежно від того, чи вони звернулись із заявами в правоохоронні органи.

Міф 9. Ст. 36 конвенції  не містить визначення терміну «згода», що робить можливим дуже вільне трактування цього терміну.

Насправді: питання добровільної згоди у сексуальних стосунках вже враховано в чинному законодавстві. Ст. 152 ККУ визначає зґвалтування як вчинення дій сексуального характеру, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи. Згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин.

Міф 10. Ст. 40 конвенції дає досить розгорнуте визначення  сексуальним домаганням. Настільки розгорнуте, що навіть робить злочином одноразове залицяння до особи, якщо воно є «небажаним». Беручи до уваги традиційні ролі чоловіка та жінки в нашому суспільстві, це означає, що чоловік перш ніж доторкнутись до жінки в будь-якому вигляді повинен запитати її дозволу (навіть, наприклад, коли вона впала — а він хоче допомогти їй піднятися, або для того щоб не допустити отримання нею травм від раптової загрози).

Насправді: ст. 40 (Сексуальне домагання) зазначає, що сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної або фізичної поведінки сексуального характеру, метою або наслідком якої є порушення гідності особи, зокрема шляхом створення залякувального, ворожого, принизливого або образливого середовища, підлягала кримінальній або іншій юридичній санкції. Як бачимо, в статті йдеться  не про залицяння, а про небажану поведінку сексуального характеру. Усі дії сексуального характеру мають бути за свідомої добровільної згоди сторін. Якщо залицяння є небажаним, то це не залицяння, а насильство. Торкатися до інших людей важливо за їх згоди. Якщо жінка впала, а чоловік хоче їй допомогти, він може це запропонувати, а жінка сама вирішить, як їй краще. Є варіант, що вона і сама зможе встати.

Міф 11. Ст. 43 конвенції може стати об’єктом зловживання, тому що вона зобов’язує використання цієї конвенції для всіх порушень викладених в ній, незважаючи на те, в яких стосунках з обвинувачуваним знаходиться жінка або дитина.

Насправді: ст. 43 визначає, що відповідальність за правопорушення настає незалежно від характеру відносин між жертвою та правопорушником. І в українському законодавстві це вже враховано. Більше того, стосунки  є обтяжливою обставиною у випадках насильства. Ст. 67 ККУ визначає, зокрема, такі обставини, які обтяжують покарання: вчинення злочину на ґрунті статевої приналежності; вчинення злочину щодо малолітньої дитини або у присутності дитини; вчинення злочину щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах. Домашнє насильство криміналізоване (ст. 126-1 ККУ). А ст. 152 ККУ зазначає, що зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153-155 цього Кодексу, або вчинення таких діянь щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, або щодо особи у зв’язку з виконанням цією особою службового, професійного чи громадського обов’язку, або щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

Міф 12. Ст. 52 конвенції порушує Конституцію (ст. 41 та ст. 47), а також може стати об’єктом зловживання, уможливлюючи ситуацію, коли чоловік стає жертвою афери, мета якої — заволодіння його житлом.  Для цього жінка може нанести собі чи використати вже отримані раніше травми, для того щоб звинуватити свого співмешканця у домашньому насиллі.

Насправді: ст. 52 зазначає, що сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб компетентним органам надавалися повноваження видавати приписи в ситуаціях безпосередньої небезпеки про те, щоб особа, що вчинила домашнє насильство, звільнила місце проживання жертви або особи, яка знаходиться в ситуації ризику, на достатній період, та заборонити правопорушнику заходити до місця проживання жертви або особи, яка знаходиться в ситуації ризику, або контактувати з жертвою або особою, яка знаходиться в ситуації ризику. Заходи, ужиті відповідно до цієї статті, надають пріоритет безпеці жертви або особи, яка знаходиться в ситуації ризику.

Ст. 41 Конституції України зазначає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.  Але у випадках застосування заборонних чи обмежувальних приписів кривдник не позбавляється права власності.  Крім того, та ж стаття каже, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Ст. 47 Конституції України зазначає, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Але у випадках застосування заборонних чи обмежувальних приписів кривдник не позбавляється житла, а лише має тимчасові обмеження у користуванні житлом, як наслідок своїх протиправних дій, які завдають шкоди іншій особі/особам.  

Міф 13. Ст. 55 конвенції позбавляє жертву права вибачити кривдникові його дії, тобто якщо жінка чи дитина пізніше зрозуміла, що її скарга соціальному працівнику прирікає її чоловіка на позбавлення волі — то вона вже безсильна щось змінити та не можете забрати свої слова назад.

Насправді: ст. 55 зазначає, що сторони забезпечують, щоб розслідування або кримінальне переслідування правопорушень, установлених відповідно до статей 35, 36, 37, 38 та 39 цієї Конвенції, не залежали цілком від повідомлення або скарги, поданої жертвою, якщо правопорушення було вчинено цілком або частково на її території, і щоб провадження могло продовжуватися навіть, якщо жертва відкликає свою заяву або скаргу.

Питання примирення розкрите у ст. 48, де йдеться, що сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для заборони на обов’язкові альтернативні процеси з вирішення спорів, у тому числі посередництво та примирення.

Примирення у випадках гендерно зумовленого насильства не застосовується, передусім, через те, що це є способом уникнути покарання для кривдника. Воно відбувається не в інтересах постраждалої особи/осіб, а перш за все в інтересах кривдника. Примирення є неефективним стримуючим заходом, після нього випадки домашнього, наприклад, насильства трапляються знову, а почасти ще й жорстокіші. Примирення є частиною кола насильства, яке необхідно розірвати, щоб припинити його. Примирення відбувається в ситуації, коли існує нерівний розподіл влади в стосунках, хтось залишається у статусі кривдника, а хтось у статусі постраждалої особи, вони не є рівними партнерами; нерівність у статусах є перепоною для проведення примирення, бо влада на боці кривдника.

Читайте також: Ратифікувати не можна замаскувати

Петиція про «неконституційність» Стамбульської  конвенції набрала поки мало голосів (117) і сподіваємось, що більше не буде.

Утім, є загроза в тому, що до страшилок, які вже стали класичними, додаються нові міфи. Складається враження, що випробується нова схема. Побачимо. А нам своє робити. Електронна петиція на підтримку Стамбульської конвенції зависла у статусі «на розгляді».

Стамбульську конвенцію ратифікували 34 держави. Деякі з них уже 7-8 років тому. Так, Туреччина у 2012, Сербія, Португалія, Чорногорія, Італія, Боснія і Герцоговина, Австрія, Албанія у 2013 році.

Жодних зі сценаріїв гендерного апокаліпсису, які нам малюють, після її ратифікації не трапилося. 

Людмила Ковальчук, Наталія Чермошенцева, для 50%

Фото: uacrisis.org
Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті