Home Статті Ратифікувати не можна замаскувати

Ратифікувати не можна замаскувати

Ви помітили, як усі згуртувалися і буквально за декілька днів назбирали потрібну кількість підписів, щоб президент Зеленський розглянув петицію з вимогою ратифікувати Стамбульську конвенцію? Потік радості був таким потужним і нескінченним, що це добряче роздратувало противників конвенції. І хоча попередні заяви «Слуг…» свідчать про те, що ратифікації нам все одно не бачити, а отже опонентам не вартувало б аж так бурхливо реагувати на звичайнісінький збір підписів під петицією, проте вони теж вирішили мобілізуватися в соцмережах.

Особливо вразливі затискали сaps lock і «кричали», що «в Україні брехнею й маніпуляціями просувають Стамбульську конвенцію» та озвучували закиди, що успіх кампанії нібито забезпечили низка постів відомих жінок, де були використані фейкові фото з синцями.

«Їх не били, відсутні реальні історії, проте для досягнення цілі, на їхню думку, годяться всі засоби, у тому числі й фейки. Цей метод призначений для створення викривленого уявлення про реальність і задля введення в оману більшої частини тих, хто підписався», – цілком серйозно заявляють антагоністи ратифікації, очевидно, після того, як дізналися про статистику випадків домашнього насилля в країні й порівняли ці цифри з тим, скільки вони бачили світлин жінок із синцями. Нема світлин – нема доказів, так виходить?

Шок, сенсація, дивовижне відкриття – українки не публікують свої фото з синцями у соцмережах, бо в нас досі не прийнято відверто говорити про такі речі. Це щось неприємне й сороміцьке, за що завжди можна нарватися на «сама винна», «треба було не провокувати» чи навіть «б’є – значить любить», але аж ніяк не на підтримку та гарантоване покарання кривдника.

І тут я зрозуміла, що в мене дежавю. Років десять тому одна громадська організація збирала свідчення жінок, які змогли дати відсіч агресорам і наважилися розповісти про свій досвід. Пригадую, як я прийшла на пресконференцію і почула, що лялька-мотанка може бути символом жінки, яка потерпає від насилля в сім’ї.

«Вона приховує своє обличчя, ми не бачимо її очей, не чуємо її голосу, у неї немає рук, бо дуже часто руки у жертви насильства зв’язані. Адже хтось боїться за свій матеріальний стан, хтось боїться розголосу, хтось боїться засудження з боку родичів, друзів, звинувачень у тому, що ти сама винна, і що треба зберігати родину будь-якою ціною. Ніжок у ляльки теж немає, і це може вказувати на те, що дуже багато хто боїться зробити перший крок. Але дуже сподіваюся, що в цієї ляльки-мотанки з’явиться рот – щоб говорити, руки – щоб діяти, а ноги – щоб тікати», – розповіла одна з організаторок.

Я тоді написала матеріал, де процитувала ці слова, ще й проілюструвала його світлиною ляльки-мотанки. 

Що тут почалося! Мені писали й телефонували, звинувачували й сварилися, ставили під сумнів не лише мою кваліфікацію, як журналістки, а й стан мого психічного здоров’я… Словом, наслухалася тоді про себе багато всякого. І найприкрішим було те, що критикували цілком притомні люди – інтелігенти й інтелігентки, патріоти й патріотки, художники й художниці, майстри та майстрині народного мистецтва. Вони скрушно хитали головами й уповали до моєї совісті: «Як можна було таке ганебне явище, як домашнє насилля, проілюструвати, використавши сакральний образ?! Це ж лялька-мотанка – символ берегині роду, материнства й коду нації!». 

І знаєте, якось так боляче було тоді від усвідомлення, що всі ті жінки, які потерпали від насилля у своїх родинах, раптом з чиєїсь легкої руки лишилися «за бортом». Їх ніхто не питав, просто в човні з назвою «код нації» раптом закінчилися вільні місця, а вони не пройшли кастинг на роль «берегинь» і зразкових матерів. Якщо мала синець під оком – сиди вдома, далеке плавання не для тебе. Або, як сказала одна завучка молодій учительці після того, як ту побив чоловік: «Скористайтеся тональним кремом і йдіть на урок, а з чоловіком обов’язково помиріться, ви ж одна родина!».

І це те, від чого руки опускаються більше, ніж від нератифікації. Бо навіть якщо ми уявимо собі, що президент Зеленський раптом із якогось дива усвідомить важливість Стамбульської конвенції, а парламент проголосує за ратифікацію, уся ця релігійно й всевдопатріотично налаштована рать нікуди не зникне. Завжди знайдуться люди, які виголошуватимуть моралізаторські промови на честь «традиційних цінностей», апелюючи до «коду нації» й зацитькуючи тих, хто маскує синці. Бо ми ж українці, ми найкращі, «…сім’я вечеря коло хати» й оце все. І нікому не цікаво, що в цих сім’ях жінки переважно самі виховують дітей, поки чоловіки влаштовують своє життя деінде. Або ж просто відлучилися із битою на Марш рівності, щоб «насадити» там свої «традиційні цінності» єдиним прийнятним для них способом. Чи на Марш жінок – провести «просвітницьку» роботу про те, які шкідливі аборти. 

«У нас усе добре, ми даємо собі раду, нащо нам той гендер і Стамбульська конвенція, це ж додаткові привілеї для гомосексуалів, лесбійок, бісексуалів чи трансгендерів!», – казали вони.

«Сім’я – наша традиційна цінність, а якщо хтось цього не розуміє, нехай звертаються за поясненням до Ради церков», – додавали вони.

Оце вміння «красиво» закривати очі на проблеми, прикриваючись нібито благими намірами, насправді є набагато шкідливішим, аніж нератифікація. Є десь петиція до Всесвіту, щоб це виправити? Якщо хтось бачив, дайте посилання – я готова підписати й провести її адвокацію.

Вікторія Кобиляцька, 50%

Зображення: Плакат «Відкрий очі: Кампанія проти гендерного насильства», Болгарія. Авторка – Denitza Tchacarova

Більше публікацій
Більше публікацій Вікторія Кобиляцька
Більше публікацій Статті