Із другого декрету я вийшла одразу на вибори. Така собі шокова терапія – і для мене, і для моєї родини: на півтора місяця маму/дружину забрали з дому. Свої сили і час я на 90 % вклала в командну роботу, лишивши крихти для сім’ї. Не скажу, що родина не була попереджена про такі темпи, але не скажу, що всі до цього були готові. Навіть я.
Час вдома зупинився, як і основні побутові справи.
«Нащо воно тобі? Тобі немає чим зайнятися? Сходи в спа, розслабся. В тебе нічого не вийде. Ти нічого не зміниш. Це все несерйозно. Ти жінка, нащо лізеш туди?».
Таке і багато чого іншого я чула – ні, навіть не перед початком виборів, а ще в далекому 2014 році.
Тоді я зрозуміла, що нічого не зміниться, якщо не почати з себе.
Мене підтримав лише мій чоловік, а це переважає усі смішки і сумніви сторонніх.
Цієї підтримки тоді мені вистачило на захист парку від забудови, створення громадського об`єднання «Сусіди Приірпіння», розбір із недофінансуванням садочку, роботу в Громадській раді при Ірпінській міській раді, підтримку та допомогу активу міста.
Плюс усі ці роки я постійно писала на сайт «Громада Приірпіння» та в газету «Інформаційний портал».
Але будь ти хоч сто разів хорошою активісткою, питання вирішуються на рівень вище. Тому балотуватися чи не балотуватися на виборах 2020 я не сумнівалася, а чітко знала, що буду. І навіть розуміла, куди – в міську раду.
Усі роки громадської діяльності я спостерігала заангажованість Ірпінської міської ради, що працювала суто на бізнес-результат конкретних людей. І саме цей орган безпосередньо впливав на місто, де я живу. І впливав так, як вигідно «обраним» людям, а не громаді. Пріоритети були абсурдні. Наприклад, замість садочків і шкіл, від нестачі яких потерпали більшість родин, будувалися помпезні площі з колонами, червоними люстрами зі статуями грецьких богів.
Після того, як я зрозуміла, що моє рішення остаточне, то постало питання – з ким?
У команду партії «Голос» кожен прийшов із власними амбіціями – кожен лідер, кожен ідейний. Тому на початку були і сварки, і непорозуміння.
Читайте також: Михайлина Скорик-Шкарівська: «Ми не можемо дозволити собі проспати 2020-й рік»
Я звикла бути одиначкою в своїх громадських рішеннях і була впевнена, що саме мої пропозиції правильні. Але зустріла таких самих амбітних, які теж вважали власні думки такими, що не підлягають сумніву.
На фасилітації відбулося щось зовсім неочікуване. Наша фасилітаторка почала не з побудови стратегії роботи, а з побудови командних зв’язків між учасниками. Скажу чесно, більшість поставилося до цього легковажно (я теж), а старша половина команди взагалі не сприйняла це серйозно і відкрито висловила небажання далі брати участь у «дитячому садочку».
Попри спротив, фасилітаторка виклала на столі багато аркушів з різними словами, і попросила обрати три аркуші, які пояснюють, що хочеш саме ти від цієї кампанії.
Я обрала «участь», «бути цінною для інших» та «усвідомленість». Було смішно, що навіть це дійство ми не змогли організувати якісно: табличок бракувало, бо хтось хотів саме ту, яку вже взяв інший, місця біля столу було обмаль – утворилася тіснява та балаган. А час спливав…
Зрештою таблички розібрали, проговорили самоідентифікацію в команді, виходячи з обраних тез… А далі почали говорити про неорганізованість навіть в такому простому процесі. Як ми можемо створити якісну стратегію без якісної організації? Було над чим замислитися.
Якщо пояснити образно, то до початку стратегічної сесії я була як велика наповнена шафа, яку відкриваєш, і з неї починають випадати речі. Після дводенного інтенсиву ідеї розклалися по поличках, а інструменти до реалізації ідей – по шухлядках. Стало зрозуміло, як саме підходити до колективної роботи, що дійсно дасть результат.
У двох реченнях не пояснити те, над чим ми під орудою грамотної фахівчині працювали два дні, але скажу так: не рвіться забивати всі голи. Політика – це командна гра.
У підсумку ми завели в місцеву раду чотирьох наших депутатів – і це наш спільний результат.
Розкажу вам трохи смішного від активістки, яка балотувалася. Я одразу відмовилася від звітів на кшталт «сьогодні зустрілися… відбулася зустріч… дуже багато проблем, такі як»… Усі проблеми я записувала в блокнотик, а про все «живе» я звітувала на своїй сторінці у Фейсбуку. Зараз я цей блокнот перечитую і бачу таке:
- Місцева влада людей не чує і не бачить, а все міняється лише перед початком передвиборчої компанії. Тут звернення до передвиборчих «гречкосіїв»: люди не дурні, вони це все помічають, то ж не думайте, що всіх своїми підкупами за бюджетні гроші заагітували.
- Виборці досі обирають депутата «за обгорткою» політичного лідера. Але це місцеве управління, і тут будуть працювати на місцях саме ті люди, яких оберуть тут. Не приїде голова партії будувати садочки і дороги. Тож максимум, що отримає місцевий виборець від всеукраїнського партійного лідера обраної ним партії – це селфі, а працювати будуть інші. Дивіться глибше. Читайте списки. Вивчайте команди. Це важливо для розвитку громад.
- Звісно, в обраної влади пріоритети завжди не збігалися з пріоритетами людей, тому і маємо купу проблем. Десь ніколи не було дороги, а десь зробили дорогу, але не продумали зливовий стік, і людей просто заливає від такої реконструкції. Забудовник збудував садочок всередині житлового кварталу, а всі ОСББ позакривали до нього проходи. Тепер вхід до садочка без підказки не знайдеш. Забудову в місті ніхто не контролює. Навіть у чергу в садочок люди вже не завжди стають, бо з кожним роком ця черга рухається у зворотному напрямку, ба більше, вже є черги навіть в «приватні садочки». «Комфорт» у місті закінчується на вузьких дорогах, що по навантаженню не були розраховані на багатоповерхові квартали…і ще купа-купа всього.
Уже на першій зустрічі з виборцями я зрозуміла, що про проблеми і варіанти їх розв’язання я можу говорити годинами, зате мені дуже важко говорити про себе як кандидатку. На агітаційних зустрічах було ніяково починати розмову з «проголосуйте за нас», але я не відступилася. Так, спочатку голос тремтів, очі впивалися в співрозмовника, аби той не втік, кількість слів на хвилину зростала паралельно з нервовим напруженням.
Як це побороти? Брати з собою на підтримку хоча б одну людину, переступати через свою ніяковість і нести ідею в люди. І ні в якому разі не «вдягати на себе» негативні відповіді людей, інакше це може сильно вдарити по мотивації.
Бути кандидаткою виявилось для мене складним періодом. Це як пройти річний курс екстернату університету за півтора місяці. Але я задоволена результатом!
По-перше, я вже стала частиною справжньої команди і змогла відчути себе частиною однієї великої ідеї. Ідеї, яка відповідає моєму баченню розвитку громади.
По-друге, я отримала досвід спілкування з людьми на вулиці. Тут складність у тому, що розмовляючи з людьми на тему виборів, будь-хто приречений почути звинувачення «скільки можна, нічого не міняється». У цей момент будь-які пояснення розбиваються об камінь «ви нічого не зробите, так само як і інші». Тож пропонуючи людям свою ідею, за яку вони можуть проголосувати, треба розуміти, що це ніби такий собі громадський товар, реакцію на який ти отримуєш абсолютно різнопланову та неочікувану. Треба слухати і відповідати по суті.
По-третє, робота без вихідних і відпочинку дала мені зрозуміти межі моєї витривалості. Так само, як і нагадала про цінність якісного відпочинку.
Ну і по-четверте, я дуже чітко зрозуміла, що в політиці бути одиначкою – це неправильно, а часом навіть небезпечно. Бо це командна гра, де свої голкіпери, захисники і гольові моменти.
Я не пройшла до ради. Але ми забили чотири м’ячі. І це й моя перемога.
Ірина Онищук, кандидувала в депутати Ірпінської міської ради від партії «Голос», для 50%
