Home Статті Михайлина Скорик-Шкарівська: «Ми не можемо дозволити собі проспати 2020-й рік»

Михайлина Скорик-Шкарівська: «Ми не можемо дозволити собі проспати 2020-й рік»

0
418

Михайлина із сином Глібом. Фото  Макса Левіна

Коли я запитала Михайлину, як так сталося, що вона пішла в політику, то вона усміхнулася і сказала: «Це все через дуби». Мовляв, спочатку довелося рятувати дуби, а там знадобилося перестеляти дорогу, а  потім ставити дитячий майдачник, а ще потім закривали лікарню – так і понеслося.

Михайлина Скорик-Шкарівська – журналістка, редакторка, активістка медіапрофспілки. Очолювала Київську незалежну медіа-профспілку, працювала на телеканалах Business та «Україна», була головною редакторкою сайтів Tochka.net і Podrobnosti.ua. Останніми роками працює медіаконсультанткою та медіатренеркою, очолює власну комунікаційну агенцію Media Masters.

На позачергових парламентських виборах 2019 року Михайлина балотувалася по 95-му виборчому округу – це Києво-Святошинський район столиці та підкиївські міста Боярка, Вишневе та її рідний Ірпінь. Членкиня партії «Голос».

До парламенту Михайлина не пройшла, зараз готується до наступних виборів – місцевих. Мене цікавило, як складалися її стосунки з партією «Голос», чи балотуватиметься вона на мера Ірпеня і як їй вдається будувати комунікацію з іншими активістами. Проте наша розмова почалася саме з тих дубів…

 

– Усе почалося з дубів і дороги. Розумієш, коли в 2015-му я купувала власний будинок, вибираючи між Києвом та Ірпенем, вагомим чинником стала природа. Адже зрозуміло, що за рівнем сервісу, швидкості життя і комунікацій, досяжності театрів-нічних клубів-ресторанів, звичайно, виграє столиця, але в передмісті є природа, є спокій, є можливість перемикатися зі стрімкого темпу мегаполіса на повільний заміський.

Ми купили дуплекс – пів будинку за три хати від соснового лісу, до якого веде дорога поміж дубів. Це була накатана ґрунтовочка, що веде в провулок Сосновий.

В один прекрасний момент на цій ґрунтовці з’явилися стовпи і пан зі Львова. Коли ми з сусідами в нього спитали, чому він хоче загородити нашу дорогу, він сказав, що купив цю ділянку, є її приватним власником, а всі питання – до Ірпінської міської ради.

Це був травень 2016-го, коли ми вперше пішли ставити предметні запитання до ради та міського голови Ірпеня – я і мої сусіди.

Тоді ми познайомилися з трьома депутатами, які пообіцяли цю ситуацію змінити, поговорили з мером, який пообіцяв долучитися, і я маю сказати, що ми рік билися за ті дуби, щоб залишилася дорога та з’явився обіцяний перед виборами дитячий майданчик. «Приватний власник» швидко зрозумів, що він там не побудується – ми дуже грамотно провели комунікаційну кампанію, а от із документами довелося повозитися.

Так ми отримали першу громадську перемогу. В цьому мені дуже допоміг досвід боротьби за створення скверу Небесної Сотні в центрі Києва. Ми вивчили їхній досвід, консультувалися у Жені та Дмитра Кулеб. Головне – ми вже знали, що якщо влада комусь віддала в приватну власність землю, яка потрібна громаді, то є варіант її викупити чи обміняти. Цей варіант, який вже було напрацьовано в Києві, ми одразу запропонували в Ірпені. І він спрацював.

Після нашої кампанії 3,5 сотки лісу були повернуті в комунальну власність, і нині там облаштовано дитячий майданчик. Це була наша успішна історія, й до нас почали звертатися інші люди з проханням клонувати успіх.

Чи вдається його клонувати?

Не зовсім. Врахуй, що Ірпінь, який був в 2014 – 16 роках, й Ірпінь, який є зараз, абсолютно два різні міста. Від початку Ірпінь був малим поліським містечком. Він розташований дуже близько до Києва, 20 км до Хрещатика, тобто по порожніх дорогах туди можна доїхати за 20-25 хвилин. «Місто в лісі», як його називали, стало заручником свого близького розташування до мегаполісу. Тривалий час його рятувало те, що не було прямої дороги, але в 2011 році з’явилася нова траса Новобіличі – Ірпінь, яку збудувала податкова академія спільно з Кабміном, її відкрили якраз до Євро-2012.

Ця дорога, яка дуже спростила логістику, стала привабливою для того, щоб вздовж неї постали висотні будинки. Як я кажу, почав народжуватися спальний район столиці в межах територіальної громади міста Ірпеня й Ірпінської міської ради. Спочатку почали рости будинки переважно п’ятиповерхові – народ з приватного сектору уже протестував, але програвав. З приходом до влади Володимира Карплюка (мер Ірпеня у 2014 – 2018 роках – ред.), забудовника та екс-заступника мера Бучі, будинки стали переважно 10- та 16-поверхові.

По суті, місто захопили забудовники?

Саме що захопили, бо Карплюк – не єдиний забудовник, в Ірпінській міській раді багато депутатів причетні до будівельного бізнесу. Карплюк вперше прийшов до влади в 2014 році. Після Майдану, коли всі були в коматозі, він з’явився як молодий політик, що говорив про парки та розвиток міста. Тоді наш Ірпінь особливо нікого не цікавив. До того ж у 2014 – 15 роках у Карплюка не було власної більшості у міськраді, тож він був вимушений вести діалог з депутатським корпусом, щоб впроваджувати якісь рішення в місті. Відтак стихійність забудови була помірною, а мер дійсно почав відроджувати парки.

Проте за рік Карплюк провів діалог так, що уже в 2015 році мав контроль над 30-ма депутатами з 36. Станом на зараз Карплюк уже не є мером Ірпеня, він є головою інвестиційної ради міста, але зберігає  контроль десь над 23-24 депутатами міськради. Тобто все ще контролює більшість.

Тобто він все одно керує містом?

По суті, він тіньовий керівник міста. І це ще одна схема, яку використовують місцеві еліти по всій Україні. Відповідно до Конституції, коли міський голова склав повноваження, а наш мер їх склав 2 серпня 2018 року, Верховна Рада має призначити вибори протягом 60 днів. Але вибори не призначають – із формальних причин.

У такій ситуації не тільки Ірпінь. У Луцьку мер помер – виборів немає. Полтава – мера немає, виборів теж немає. В Україні нині понад 200 населених пунктів, де немає законно обраних керівників, але парламент вибори не призначає –  комусь здається, що це виправдана економія бюджетних коштів.

Розумію, зручно робити всі місцеві вибори в один день, але насправді за цим багаторічним безголів’ям – життя людей і купа проблем міст, які банально накопичуються роками, і які доведеться ще кілька років розгрібати новій владі.

Чи це все стимулювало тебе самій піти в політику?

Тоді, в 2016-му, я не збиралася в політику, а хотіла лише захистити дорогу. Потім, оскільки дорога була ґрунтова й наші машини там у погану погоду загрузали, то сусіди почали казати: «Михайлино, ти ж така активна, давай доведемо справу до кінця – зробимо тверде покриття». Потім виникло питання смітника, потім ми почали ставити дитячий майданчик. Уяви, нам приносять схему, а ми, прості мами, що гуляють зі своїми дітьми, розуміємо, що схема неадекватна. Ми її переробили і встановили майданчик за нашою схемою.

І от тепер майданчик стоїть, але немає освітлення, яке було в проекті – аж 4 світильники, тож нині займаємося освітленням. Потім у нашому районі вирішили закрити дитячу лікарню – єдиний стаціонар на два міста – Ірпінь та Бучу – і три селища, і ми зрозуміли, що на її місці з’явиться черговий житловий комплекс висоток, – почалися протести.

Потім коло нас вирішили поділити 4 га лісу й передати його у приватну власність – ми почали розбиратися, що відбувається з нашим лісопарком «Мужеловський».

Це історія мого маленького району – буквально двох-трьох кварталів приватних будинків, на який четвертий рік постійно зазіхають забудовники. У нас за якихось пару років виникло стільки викликів, що ми зрозуміли: треба створювати квартальний комітет і виходити на рівень міста. Бо вже просто несила повсякчас бути псом на ланцюгу і прибігати гавкати за першим викликом.

Взагалі, все що, ти перелічуєш, це 24 години зайнятості на добу – дорога, майданчик, світло, ліс…

Насправді це 24 чати в різних месенджерах, які сигналізують, де що не так. І командна робота, тобто гарна координація. У якомусь чаті тобі пишуть, що пиляють дуби, і якщо ти можеш, то виїжджаєш, якщо не можеш ти –  просиш сусідів і вони виїжджають. В іншому чаті пишуть, що виселяють лікарню, а якщо в третьому пишуть, що в лісі побачили екскаватор – ти маєш, крім 102, набрати особисто начальника поліції й попросити його перевірити, що наряд таки виїхав.

Моя системна робота ведеться у чатах і на телефоні – я маю номери усіх очільників міста та багатьох активних городян.

Окрім того, я почала системно описувати все, що у нас відбувається. Так з’явилася фейсбук-група Ірпінь Daily на 7 тисяч читачів, і уся ця робота почала забирати у мене десь 2-3 години на день.

Як на це відреагувала родина?

Спочатку були конфлікти – у мене ж сину 4 роки, а тоді він був ще менший. Я і так постійно працюю онлайн або у відрядженнях, а тут ще вся ця комунікація по «гарячих точках» – ніби мама вдома, але вся у комп’ютері чи телефоні. Проте зараз, здається, рідні вже звикли, що Ірпінь – це невід’ємна частина мене.

Як ти долаєш цю проблему?

Я планую час на родину, привчаю себе відкладати удома ноутбук і телефон. Ще хочу ввести в графік родинний день, коли я для всіх, крім родини, поза зв’язком. Поки виходить не дуже, але я тренуюся.

Впевнена, що треба мати час на політику, на заробляння грошей і на родину. І це різний час. Якщо усе спланувати – то це поєднується, якщо ні – то будуть суцільні скандали.

А ти фотографувалася з сином на виборчі листівки?

Я не готова втягувати родину в мою громадсько-політичну діяльність. Хочу бути політиком, де родина – це тил, а в політиці є лише я. Якщо пам’ятаєш, то серед наших політиків першим Віктор Ющенко показав свою родину, зробив її публічною. Але така публічність накладає на близьких підвищену відповідальність. Я хотіла б, щоб мої рідні жили без цього пресу. Хай би мій син виріс – і сам вирішив, чи йому треба та політика, чи не треба.

Читайте також: Працювати над резюме і не боятися просити про допомогу: як жінкам будувати політичну кар’єру

Якщо політика вимагає такої великої ціни, може, варто було лишатися в межах громадської активності?

А який сенс? Дуже часто громадським активістам закидають, що вони тільки кричать, але нічого не роблять. Так ти мало що й можеш робити, окрім кричати, бо ти не маєш доступу до ресурсів. Коли нам потрібно було піти в суд через незаконно утверджений генплан міста, то зібрали по Ірпеню 10 тисяч гривень. Але що ви можете зробити, якщо тверде покриття на вашу дорогу коштує 120 тисяч гривень? Знову збирати по хатах?

Бюджет нашого міста – це мільярд гривень. І вибір такий: або заходити в Ірпінську міськраду і розпоряджатися цим бюджетом в інтересах мешканців, а не забудовників, або лишатися громадським активістом і збирати по 10 гривень з двору, на які мало що можна зробити. Мені видається, що вибір іти в міськраду – логічний і очевидний.

Або інша ситуація: моєму сину через два-три роки йти в перший клас, а в школі, куди ми маємо йти, уже замість трьох перших класів відкрили аж одинадцять. Школа переповнена. Як я можу вплинути на ситуацію, щоб моя дитина, йшла не в 1-Я клас у школу з нічною зміною? Це уже не точковий вплив громадських активістів, а інфраструктурний розвиток Ірпеня, яким має займатися міська влада.

Коли люди говорять про те, що треба змінити владу, дуже мало хто має на увазі себе. Коли ти зрозуміла, що від вашого району у владу підеш ти?

Для мене це насправді сумна історія, бо я не дуже люблю владну бюрократію і не дуже хочу туди йти. Я не чиновник. Ментально не чиновник, адже для творчої людини сама думка про те, що доведеться працювати по графіку – з 9.00 до 18.00 – є важко прийнятною.

Але коли ти бачиш неефективність місцевої влади, а приглядаєшся і бачиш не просто неефективність, а неефективність помножену на брехню й корупцію, то починаєш розуміти усю невідворотність політичного вибору, і більше того – ще й пояснюєш друзям і сусідам: або ми йдемо командою і щось змінюємо, або маємо змиритися з тим, що влада у місті буде  корумпованою, неправдивою та неефективною, а Ірпінь через 5-10 років перетвориться на депресивний спальник.

Тобто в кожної розумної та активної людини в Ірпені немає вибору: ми просто не можемо собі дозволити проспати 2020-й рік –депутатський корпус Ірпінської міської ради треба змінити на 100%.

У тебе є така команда?

На щастя, є. Тут історія про інше. Ірпінь – це місто шалених проблем: у нас щотижня залізно дві аварії – то вирубило світло, то прорвало каналізацію, то зникла вода. У нас кожен керівник ОСББ знає, який підвальчик заливає фекаліями і як часто.

Десь вода протекла, десь машина в’їхала у паркан, тому що забудова настільки щільна, що проскочити без аварій важко.

Десь б’ються за парковки, десь не можуть добудувати якийсь ЖК. У нас є 1200 інвесторів мікрорайону Благодатний, які з 2016 року не можуть дочекатися своїх квартир, а це аж 7 будинків-привидів!

Тобто гіперпроблемне місто, яке з 2013-го зросло з 40 тисяч до 80-100 тисяч мешканців.

Але 100 тисяч – це й величезний людський потенціал. Мені би хотілося, щоб у міськраду прийшли ці розумні ефективні люди, причому не для того, щоб записати на себе 10 соток ірпінської землі – саме так формувалася попередня більшість, а для того щоби разом придумати, як це перезабудоване місто зробити ефективним і комфортним для нас усіх.

І взагалі, я не люблю слово «політика» щодо місцевих органів влади, тому що це не політика. Це саме самоврядування, «господарка», процес комунікації в місті, де насправді всі одне одного знають і одне з одним спілкуються.

Тут ти можеш, навпаки, сваритися через політику зі своїм сусідом, депутатом міськради, але він все одно твій сусід, і для того щоб ми провели освітлення на дитячий майданчик, нам усе одно доведеться комунікувати. Ти не маєш такої розкоші сказати: ах ти такий-сякий депутат, раз ти обрав таку-то партію, то я з тобою не говорю, бо я ідейно інша. Це розкіш великого міста – вибирати ідейно близьких людей, ми тут маємо комунікувати з тими, хто є, і спільно вирішувати проблеми міста.

Читайте також: Ольга Василевська-Смаглюк: Парламент – це джунглі, через які треба вміти продертися

Розкажи про свою виборчу кампанію на виборах до Верховної Ради…

Я була свідома, коли йшла на вибори, що 95-й округ – складний, це Ірпінь, Вишневе і Боярка, підкиївські села та Києво-Святошинський район Києва. Округ так сконфігуровано, що якщо ти не отримаєш підтримку Києво-Святошинського району, ти програєш.

Моя кампанія тривала рівно п’ять тижнів. Думаю, головна проблема, що я не була готова заздалегідь, але тим не менш ми отримали третє місце, і я вважаю це обнадійливим результатом, який можна розвинути і на місцевих виборах, і на наступних виборах до Верховної Ради.

Нащо ти пішла в партію «Голос»? Тут я питаю тебе не так про те, чому «Голос», як про те, на яку  підтримку від партії може розраховувати людина, яка балотується?

«Голос» –  це був мій ідеологічний вибір. Це перша частина історії, друга частина – якщо ви хотіли балотуватися по мажоритарному округу, то мали сплатити внесок до ЦВК –  понад 40 тис. грн. Ця сума – мій заробіток за дуже вдалий місяць, а то й півтора, якщо говорити про літо. Тобто для моєї родини і гроші дуже суттєві. «Голос» покрив цей внесок. Окрім того, партія зробила фотосесію, підготувала загальну канву щодо рекомендацій по виступах та рекламній кампанії. Уся сувенірна продукція теж була партійна. Щотижня приходили партійні газети – це важливо, бо тобі потрібно до виборця йти з чимось, ти маєш залишити після зустрічі якусь інформацію про себе.

Плюс агітаційні автобуси для турів – адже округ це три міста і 24 села, тож коли до тебе під’їжджають автобуси, вже заправлені, з водієм, коли ти можеш посадити всю команду з 20 людей в автобус, то кампанія виходить набагато ефективнішою, ніж коли сама мотаєшся по дільницях.
Тобто по суті, я справді сіла в ліфт. І можу сказати на 100 %, що без партії я би не змогла ані фінансово, ані ресурсно змагатися з великими мажоритарниками. Думаю, якщо немає зайвих 100 тисяч доларів, то виходити без партії на мажоритарку безперспективно. Тому я дуже щаслива, що мажоритарку скасовано, бо вважаю, що це змагання грошових мішків.

Читайте також: Жінки на виборах: виборчі фонди кандидаток на 20% менші, ніж фонди кандидатів

Чи плануєш ти висувати свою кандидатуру на мера Ірпеня?

Це найскладніше запитання, на яке я маю відповісти в 2020 році. Складність у тому, що мер нічого не може зробити в місті, якщо він не має більшості депутатів міськради. Зараз Ірпінь має таку ситуацію: мера де юре немає, але де факто є людина, яка контролює депутатський корпус і саме вона крутить бюджетом. Тому ключове питання на місцевих виборах – це депутатська більшість. Для себе я це називаю коаліцією прагматичних сил. І від того, яка буде дата виборів, як буде складатись ця коаліція, буде залежати моє рішення, чи балотуватимусь я на мера, чи очолю список «Голосу» до міської ради, чи оберу інший формат участі у виборах. Треба розуміти, що за законом є нюанс: як ти очолюєш список, то не можеш іти в мери, якщо ідеш в мери – не можеш очолити список.

Михайлино, ти сама згадала, що більшість формується досить «прозоро»: 10 соток землі – і депутат твій..

Із історією про 10 соток ми вже розібралися – кожен мешканець міста, хто про них мріє, повинен усвідомлювати, що ця інформація буде публічною. А до таких умовних депутатів, які раніше брали ці сотки, прийде умовна Михайлина і запитає: «Іван Іванич, ось рішення, за яким ви взяли 10 соток ірпінської землі…». Іван Іванич, звісно, обуриться: «Михайлино, не втручайся в моє приватне життя…». Але тоді йому скажуть: «Ні, вибачте, але це не ваше приватне життя, це громадська земля, яку ви мали купити на аукціоні й сплатити гроші місту, а тепер, будь ласка, поясніть, за що вам такі привілеї?».

Ми не хочемо більшості, складеної в обмін на 10 соток. Ми хочемо прозорі правила управління містом та комунальним майном. Що таке прозорі правила? Це коли місто знає, в чому полягають правила, і всі їх дотримуються. Все місто знає, що кожен мешканець Ірпеня має право отримати 10 соток. Це право гарантоване Конституцією і Земельним кодексом, але при цьому все місто знає, що в нас залишилося 300 гектарів на всіх. На 100 тисяч мешканців 300 гектарів явно не вистачає.

Відповідно всі ці 300 га відкриті на плані, який висить на сайті міськради і видаються тільки тим, хто їх дійсно потребує. Вислуховуються аргументи сторін, депутати думають, вирішують, а не продають свої голоси. Вони можуть продати землю, щоб завести інвестора в місто, але не голос. В цьому різниця.

Ця сама модель – прозорі правила, стосується не лише землі, а й всього іншого. Список пільговиків, які отримують від міськради житло безкоштовно, теж має бути на сайті. Рішення, кому які машини купувати, – теж.

На мою думку, наприклад, дитячій лікарні потрібна машина, щоб перевозити малюків із поліклініки у лікарню, а її не можуть купити з 2008 року. Натомість для потреб міської влади – в. о. мера, муніципальної варти, керівників КП – за цей період машин накупили.

Я усвідомлюю, наскільки важко говорити про прозоре управління містом, коли йдеться про Київ чи Львів. А коли це стотисячне містечко – усе легко перевірити. По-перше, ти багато що бачиш на власні очі, а якщо не бачиш – то пишеш пост у Фейсбуку й тобі усе розповідають сусіди.

На яку підтримку в Ірпені ти розраховуєш?

Мені здається, що зараз в Україні бракує політиків, які будуть зрозумілі виборцям. От уяви, що ти йдеш у банк по кредит. Кажеш: я хочу купити автомобіль от такої марки, він коштує стільки, повертати гроші буду так-то. Приносиш документи, які це підтверджують.

Ти ж не кажеш: повірте мені просто так, що я вам ці гроші віддам, чесне слово, я хороша. Мені дуже хочеться, щоб стосунки між політиками і виборцями були такі ж, як із банком – період романтичного очікування буде минати, будуть домінувати прагматичні вибори. От саме на це я розраховую.

Документ – це програма дій, дуже конкретна і чітка. А поручителі – це команда, яка готова іти разом і все змінювати поруч із тобою. Це єдина модель управління містом чи ОТГ, яку можна протиставити наявному на місцях спадковому феодалізму.

Леся Ганжа, 50%

Більше публікацій
Більше публікацій Леся Ганжа
Більше публікацій Статті