Home Статті Мішель Бачелет: «Політика без жінок – це як грати у футбол з половиною команди»

Мішель Бачелет: «Політика без жінок – це як грати у футбол з половиною команди»

0
346

Національний демократичний інститут (NDI) започаткував серію подкастів «Змінити обличчя політики».

У цих відвертих розмовах, записаних онлайн, політично активні жінки з усього світу беруть інтерв’ю одна в одної. Вони говорять про світ політики, в якому переважають чоловіки.

50% переклали для вас епізод, в якому активістка з питань клімату Ванесса Накате, Уганда, бере інтерв’ю у колишньої президентки Чилі та Верховної комісарки ООН з прав людини Мішель Бачелет.

Яким є досвід політичного керівництва Бачелет? Яким був її шлях до того, щоб стати першою жінкою-президенткою Чилі?

Переклад є скороченим. Оригінальну версію діалогу рекомендуємо прослухати на сайті NDI.

Вероніка Мішель Бачелет Херія 

Народилася 29 вересня 1951 року у місті Сантьяго, Чилі

Президентка Чилі з 2006 – 2010 та 2014 – 2018 від Соціалістичної партії.

Перша в історії Чилі жінка, обрана на посаду голови держави.

Дипломована лікарка, також вивчала військову стратегію.

Мати трьох дітей.

Нині обіймає посаду Верховної комісарки ООН з прав людини

Читайте також: Мішель Бачелет: Жінка, яка може все

Ванесса Накате: Цього року ми відзначаємо 25-ту річницю Пекінської конференції та Платформи дій. Як ви думаєте, що змінилося жіночому політичному лідерстві за останні 25 років, а що залишалося незмінним?

Мішель Бачелет: На момент Пекінської конференції у всьому світі лише 10% членів законодавчих органів були жінки, а що стосується міністерських посад – то відсоток був ще меншим. За 25 років ці показники виросли майже вдвічі, адже зараз у нас майже 25%, точніше 24,9%, світових парламентарів – жінки, і 21,2% жінок-міністерок. Однак якщо ми не прискоримося, а збережемо нинішні темпи, знадобиться ще 95 років, щоб подолати гендерний розрив у політичному представництві.

Читайте також: Gender Gap Index 2020: знадобиться 100 років для подолання глобального гендерного розриву

Щодо незмінного або того, що змінилося мало, то найважче і найповільніше зміни тривають  у сфері глибоко вкорінених переконань про роль та сутність жінки. Це стереотипи про те, що нам, жінкам, не підходить керувати, що ми занадто емоційні, і що ми не маємо таких рис, які вважаються необхідними для лідерства, – сили та рішучості.

Ванесса Накате: Я особисто вважаю, що час облишити розмови про жінок як слабких політикинь, особливо після того, як ми побачили силу жіночого керівництва під час цієї пандемії COVID-19. На вашу думку, чому важливо, щоб більше жінок і дівчат займалися політикою?

Читайте також: Форбс: Жіноче лідерство і пандемія COVID-19

Мішель Бачелет: Перше, що я хочу сказати, що політика, якісна політика, має представляти інтереси та розв’язувати проблеми всього людства – чоловіків, жінок, усіх людей – молоді, дітей, усіх. Насправді коли говоримо про різноманітність, то маємо на увазі вдосконалення. … Я вважаю, що політика без жінок – це як грати у футбол лише з половиною команди. Як ви збираєтеся виграти гру, якщо у вас на полі лише половина сил, половина відданості, половина витривалості та половина креативності?

Та й хіба раніше жінки не брали участі в політиці? Якщо подивитися на південноафриканських жінок –  вони виступали проти апартеїду. Якщо поглянути на громадянські рухи в США за права афроамериканців, то Роза Паркс – одна з жінок, яка розпочала рух, до того ж вона була на передньому краї руху за соціальні зміни. Протести проти релігійного фундаменталізму в Судані – там теж жінки. Білорусь – це не тільки жінка, яка висунула свою кандидатуру проти президента, але й багато жінок, що вийшли на соціальний протест на вулиці. І низка інших прикладів.

Читайте також: У США випустили ляльку Барбі на честь правозахисниці Рози Паркс

Хоч є одне «але»: попри те, що часто жінки перебувають на передовій боротьби за зміни, їх згодом дистанціюють від влади або не включають у підручники, адже історію зазвичай пишуть чоловіки.

Та щоб там не було, нам потрібно набагато більше жінок, які беруть участь у політиці, оскільки історія доводить переваги жінок на владних посадах. Жінки, як правило, вирішують національні кризи, не вдаючись до насильства. Вони можуть розподіляти бюджети на дуже розумні та важливі питання, оскільки жінки зазвичай більше вбудовані в соціальну структуру спільноти й мають ширші горизонтальні зв’язки.

Я думаю, що країні потрібно більше жінок на всіх посадах, де ухвалюють рішення, зокрема й у політиці. Є такий вислів, який я давно використовую у своїх промовах, тож багато хто вважає, що це я сказала. Насправді це не я придумала, але я в це вірю: коли жінка приходить у політику, жінка змінюється, а коли багато жінок приходять у політику, то змінюється політика. Я переконана, що змінюється на краще – заради добра. Тому я вважаю, що нам потрібно більше жінок… Це не означає, що в політиці усі жінки взірцеві. Безумовно, є чимало таких, яких би я не назвала ані добрими, ані шляхетними…

Але я скажу, що мій досвід спостереження за жінками в політиці полягає в тому, що вони схильні будувати союзи, бо вони усвідомлюють, що на них дивляться через подвійну лінзу. Чи не помиляється вона? Чи не є заслабкою? Про це мало хто думає з чоловіків.

Ванесса Накате: Що спонукало вас піти у політику?

Мішель Бачелет: Гадаю, що передовсім це сім’я, в тому сенсі, що я виростала, натхненна певними ідеалами й цінностями. Ідеї ​​справедливості, гідності, прав людини. Все життя мене батьки вчили, що ми рівні, хоча й різні. Те, чого вони мене вчили: «Ми всі заслуговуємо однакових прав, однакових можливостей, потрібно поважати всіх». Так мене виховали. З іншого боку, я завжди жартую, кажучи, що відповідальність містилася в моїй пляшечці з молоком, тому що я завжди відчуваю, що треба щось робити.

Я прийшла у політику, щоб зануритися у сутність речей, але не у філософському розумінні. Я маю розуміти процеси, щоб діяти…

Усе почалося ще в школі, де я все організовувала. Я не була в якійсь політичній партії, але там, де треба було щось організувати, я пропонувала ідеї. Я завжди була президенткою класу, бо прагнула організувати, робити щось хороше для людей.

Для цього моя родина була прекрасною рольовою моделлю. Батьки не були політиками, але для них була важливою турбота про людей, дієва турбота, особливо про найвразливіших. Моє життя лише зміцнило це переконання і рішучість робити добро.

Я не наївна, але мені подобається визначати себе як стратегічну оптимістку, тому що я вважаю, що робити добро можливо. Я вважаю, що завдяки відданості, відкритості та діалогу можна заохотити суспільства підтримати реформи, які гарантуватимуть більшу соціальну справедливість. І я гадаю, що саме ця впевненість й далі мотивує мене бути активною, хоч я вже не молода людина.

Але продовжу: не дивно, що я вирішила вивчати медицину. Я лікарка. Цей фах допомагає осягнути життя комплексно, зокрема зрозуміти, що здоров’я – це не тільки відсутність хвороби, але і соціально-економічні, фізичні й екологічні фактори, які свідчать, що якась людина чи громада здорова або ні. Такий телескопічний погляд є дуже помічним у політиці – ухвалювати рішення з огляду на всі аспекти.

Бути лікарем допомагає мені у політиці ще й через принцип «не нашкодь». Я маю на увазі, що не ухвалюю рішення лише тому, що вони принесуть мені більше голосів. Я ліпше ухвалюватиму рішення, яке змінить щось на краще, хоча й не буде популярним.

У політиці часто трапляється, що твої рішення можуть бути не зрозумілими людям, і вам доводиться пояснювати, комунікувати, долати забобони. Але ми повинні робити те, що потрібно зробити, хоча іноді це призводить до втрати популярності. Зате якісь інші ваші рішення люди гаряче підтримують, бо одразу зрозуміють, наскільки це важливо.

Ванесса Накате: З усього, що ви сказали, я б акцентувала на трьох основних моментах. Перше – це організаторські здібності, які я теж вважаю дуже важливими. Також освіта відіграє значну роль у формуванні лідерів. Крім того, ви розповіли і про те, як родина допомогла вам, мотивувала вас. А що для вас гендерна рівність та демократія?

Мішель Бачелет: Для мене немає демократії без гендерної рівності. Але ця теза потребує осмислення. Дивіться, ми начебто маємо демократію майже по всьому світі, але лише минулого року люди виходили на вулиці у 80 країнах. Це значить, що є щось, що їх не влаштовує. Не виправдовує їхніх очікувань.

Я це кажу з впевненістю, що демократія – найкращий устрій. Не ідеальний, але найкращий.

Так от, ми не можемо мати демократії без гендерної рівності. Ми не можемо сподіватися досягти найкращого для планети, якщо виключимо жінок із процесу ухвалення рішень. Це справедливо для кожної окремої глобальної проблеми, з якою ми можемо стикнутися. Я маю на увазі, якщо ми говоримо про пандемію, зміну клімату, конфлікти, міграції, бідність, нерівність, популізм… Будь-яке питання, яке ми обговорюємо, є важливим для жінок, по суті тому, що ми становимо принаймні 50% планети.

У моїй країні дуже люблять футбол, тож коли я там намагаюся переконати людей, то я кажу «Чи зможете ви виграти гру з половиною гравців? Ні!». Те саме для країни. Я завжди була у цьому впевнена, тому в моєму першому уряді був паритет – 50/50.

Уже не дискутується, що жінки мають право на висловлення і хочуть бути почутими. Почутими – це добре, але не тільки. Вони хочуть впливати на ухвалення рішень. Але не лише це.

Я пам’ятаю, як була старшою директоркою в «ООН Жінки», і в нас була дискусія з молодими жінками. Одна з них сказала: «Я не хочу, щоб мене запрошували за круглий стіл для обговорення. Я хочу вирішувати, якої форми буде стіл, і хто буде сидіти за цим столом». І я думаю, що це правильно. Жінки мають висловлюватися не як запрошені гості, а як повноправні учасниці. Інакше демократія не буде такою, якою ми хочемо. Бо демократія – це не лише ротація, не лише вибори.

Для мене демократія – це те, як люди щодня беруть участь в ухваленні рішень щодо речей, які безпосередньо впливають на  їхнє життя.

Я впевнена,  що політика стає кращою, коли закорінена у середовища. Я завжди кажу: «Люди не повинні пристосовуватися до політики. Політика повинна адаптуватися до людей, тому що у вашій столиці ви не можете визначати політику, що визначатиме життя людей у сільській місцевості – може, у них немає доріг… Чи води…».

Зараз ми бачимо це з COVID. Одне з найчастіших повідомлень – мити руки. А скільки мільйонів людей не мають чистої води? Тож ви повинні зважати на реальність, не втрачати зв’язок із реальністю, з первинними організаціями на місцях.

До речі, саме в первинних організаціях багато жінок. Їх потрібно підтримувати.

Ванесса Накате: Часто говорять, що політика – це не ліжко, застелене трояндовими пелюстками. З якими проблемами ви стикалися як жінка у політичному керівництві?

Мішель Бачелет: Я зіткнулася з усіма проблемами, з якими стикаються жінки.

Моя перша урядова посада – міністерка охорони здоров’я. Це була дуже складна робота, яку я старалася робити максимально добре. Коли мене призначили, ніхто не сприймав мене, як можливого кандидата в президенти.

Але дивіться, я сама з родини військових. Мій батько помер у в’язниці під час диктатури Піночета. Свого часу я захотіла зрозуміти військових, які пішли на переворот. Тому ще під час навчання медицині, студіювала військову справу. І от коли обрали президентом країни мого кандидата, то я разом із іншими колегами готувала для нього оборонну програму.

В підсумку, як я сказала, він призначив мене міністеркою охорони здоров’я. Але потім через два роки призначив міністеркою оборони.

Чому я все це розповідаю. Бо жінки в політиці повинні говорити про права жінок, але ми також маємо говорити про міжнародну, економічну, оборонну політику. Жінок, які говорять лише про жіночі проблеми, не сприймають всерйоз інші політики.

Так, нам потрібні квоти, бо жінки мають багато перешкод на шляху до політичного керівництва.

Але дозвольте сказати вам ще три речі, які, на мою думку, є важливими. Що може працювати? Паритетні уряди. Я маю на увазі, треба наполягати на паритеті, тому що людям потрібно бачити жінок на важливих посадах. Це працює. Коли я була міністеркою охорони здоров’я і приходила до медичного закладу, то маленькі дівчатка навколо казали: «Коли виросту, я теж стану міністеркою» або «Я теж стану лікаркою». Коли я була президенткою, то чула те саме: «Коли я виросту, то стану президенткою, як ви». Це рольові моделі, зразки для наслідування. Коли їх бачать, то думають:  «Раз це можливо, то я теж цього хочу». Коли я була молодою, я навіть не мріяла бути президенткою республіки. Бо я цього не бачила.

Наставництво. Якщо бачите хорошу політикиню, допоможіть їй, бо політика – важка справа. Багато хто звертає з цього шляху, бо з ними погано повелися абощо. Партії теж мусять включати більше жінок-кандидаток. Стимули можуть бути різними. Деякі країни використовують фінансові стимули, деякі запроваджують квоту. І це справді допомагає.

І третє – це освітні програми, політична освіта в партіях для жінок, щоб вони почувались впевненіше і добре підготовленими. Бо це важливо для жінок – почуватися компетентними. Іноді ми, жінки, говоримо: «Ні, ні, ні, можливо, є хтось інший, кращий за мене».

І останнє. Це те, що мені здається найважчим. Коли політикиня має дітей, то суспільство її, культурно кажучи, карає за це. Коли чоловік, який має дітей, іде в політику, йому ніхто не каже: «Ти кидаєш своїх дітей». Але коли жінка-мати йде в політику, їй так неодмінно скажуть.

Я була розлучена, і якось у мене брала інтерв’ю журналістка, яка спитала: «У вас нема чоловіка? Як же ви зможете бути президенткою? Як ви впораєтеся?». І я відповіла: «Як завжди. За допомогою друзів, колег, інших людей».

Навколо багато упереджень, але деякі люди, деякі жінки і справді можуть бути невпевненими чи заляканими. Держава може їм забезпечити сприятливі умови. Більше дитячих садків, приміром… Це залежить від країни, від її можливостей. Але важливими також є жіночі групи підтримки, жіноча солідарність.

Леся Ганжа, 50%

Щоб дізнатись більше про серію підкастів  «Змінити обличчя політики» та ініціативу NDI –  перейдіть на сайт NDI.

Більше публікацій
Більше публікацій Леся Ганжа
Більше публікацій Статті