Українське суспільство полюбляє крайнощі у всьому, і ставлення до жінок – не виняток. Воно балансує у нас десь між «Прастітутка!» та «Свята жінка». Ну, максимум – істеричка, як щось перехідне. До чоловіків ставлення теж не краще, бо там боротьба між «Мудак!» та «Герой». І бажано мертвий герой, бо якщо живий, то може у будь-який момент щось необережно бовкнути – і злетіти з п’єдесталу.
Коли жінка йде у політику, її часто не сприймають як незалежний суб’єкт. У суспільній уяві вона або чиясь дружина або коханка, одне слово, за нею хтось обов’язково має стояти. А якщо не стоїть, то значить, вона прийшла туди, аби заробити грошей. Значить, вона кар’єристка і піде по головах…
З іншого боку, у суспільстві є велика потреба саме у жінках-політиках. Але отакі соціальні стереотипи заважають їм робити політичну кар’єру в органічний спосіб.
Поясню на прикладі волонтерства. Жінка-волонтерка – це наче соціально схвальна позиція. Але варто такій жінці не вмирати на такій роботі, показуючи, як вона тяжко гарує, а викласти радісне фото про відпочинок, як вона буде атакована гнівом: як посміла відпочивати, коли у цей час гинуть наші хлопчики? А далі вже буде атакована і її діяльність, і поставлена під сумнів її чесність та мотиви.
Через це пройшли багато хто з волонтерок, і добре, якщо вони про це пишуть. Але багато кого така суспільна реакція зламала, і це приносить пряму шкоду суспільству. Суспільству, яке пробачить мудачество чоловікові, і запросто з’їсть живцем жінку за те, що вона виявилась не святою.
І от тут я і бачу потребу у жінках-політикинях. Бо якщо чоловіки у нас або «мудаки» (як варіант «козли») або «мертві герої», то на кого розраховувати? Правильно, на жінку. Але вона тоді має бути як Божа мати – свята, чиста і непорочна. Щоправда, тоді неясно, як вона має щось вирішувати і робити.
Читайте також: Блог Наталії Коваль// Будь депутаткою, казали вони…
Суспільство хоче від жінки одночасно протилежних речей: бути святою у токсичному середовищі (наприклад, не вдаватися до корупційних схем самій і викривати їх на інших рівнях влади), бути діяльною та активною, одне слово, жертовно – читай: безкоштовно чи майже безкоштовно – служити суспільству. Ні в якому разі не радіти і не багатіти.
Як на мене, колективне несвідоме добре бачить силу українських жінок, але не може запропонувати методи прояву цієї сили так, щоб не зламати цю жінку.
Тобто українське суспільство відчуває, що у цьому дурдомі жінка може витримати, провести реформи, не втративши по дорозі їхню суть, але це саме суспільство не знає, як допомогти цій жінці. Ба більше, допомогою вважається постійне висування надвимог.
Інфантилізм суспільства ще проявляється в тому, що воно покладає на жінку-політикиню вимогу бути мамою, яка завжди вгадує наші бажання, навіть там, де ми прямо про це не заявляли – достатньо було трохи поплакати, як раз – і все вирішувалось.
Тому і від політикині хочуть див – оп, і все якось розрулилося. Жінка-політикиня має вгадати всі бажання та їх задовільнити, а чоловік-політик має захистити нас від поганого сусідського хлопчика, який постійно нас ображає.
Якщо цього не роблять, то це зрада. І саме так воно і проживається суспільством, потужно, емоційно, щиро, як у дітей.
Читайте також: Велика політика незалежної України: місце жінки
То що робити жінці, яка йде в політику?
Розуміти, що на неї та її дії буде дуже багато саме емоційної, а не раціональної реакції. Тобто людина може і не хотіла, але не може себе втримати і буде несвідомо хотіти, щоб ця жінка вгадала її потреби і задовільнила їх.
Саме тому ви часто бачите закиди на кшталт «а чо’ ви займаєтесь оцим, коли є інші проблеми?». І все, тут уже пішли емоції та образи на рівному місці, бо не вгадала, не приділила уваги, мало того, дала цю увагу іншим, а я? Усе, «погана мама».
Тобто соціум буде надягати на політикиню образ «матері» та «святої» і буде робити це несвідомо. Бо все, що я описую, це процеси колективного несвідомого.
Щоб не грати у цю гру, жінка-політикиня може знайти опору в українських архетипах, і через них транслювати певні моделі поведінки, які добре зчитуються колективним несвідомим. Більше того, частина стереотипів росте саме із спотвореного бачення архетипів – акцентування лише на їхніх низьких проявах.
Читайте також: Політика в українських архетипах: Панночка-новаторка і Кайдашиха – голова тергромади
Базові жіночі архетипи – Мавка, Солоха, Кайдашиха та Панночка.
Мавка – це природа відчуттів та творчості.
Солоха – знання, вміння донести ці знання іншому.
Кайдашиха – це енергія життя, радості, турбота та сила за себе постояти.
Панночка – це нове, чого раніше не було, та робота з соціальними процесами.
Стереотипи ж кажуть, що Мавка несповна розуму і безпорадна, Солоха – повія і взагалі, відьма, Кайдашиха – сварлива баба, яка всім роздає накази, а Панночка – бездушне стерво, що йде по головах.
Жіночі архетипи суспільноорієнтовані, і при цьому, суспільство стримує жінок у їх прояві. Але якщо подивитись на громадський сектор та так званий низовий менеджмент, то всі соціально важливі теми педалюють саме жінки.
Питання екології та співіснування з природою, екопоселень та фестивалів – це Мавка. Питання психологічного здоров’я та адаптації у соціумі – це Солоха. Питання освіти, культури, медицини, забезпечення армії та місцевого самоврядування – це Кайдашиха. Реформи та суспільні зміни, великі мистецькі проекти – Панночка.
Читайте також: «Жінки й незалежність»: Без жінок досягнення 30-річної країни були б неможливими
Отже, якщо ви хочете отримати підтримку жінок, то вам треба не просто працювати з цими архетипами, а працювати з їхніми темами і показувати, як саме інші жінки зможуть вам допомогти.
Всі оці інтернет-баталії, більш відомі в народі як «срачі», не від того, що ми погані та невиховані, а від того, що в нас багато бажання щось зробити, просто ми не знаємо як.
І ті, хто зможе пояснити людям, як саме вони можуть докластися до розбудови держави, отримають багато підтримки. Що ми і побачили, до речі, на останніх виборах, де риторика президентської кампанії була побудована якраз на тому, що ми «вгадаємо» твої потреби, ти просто обери нас. Саме тому не було конкретики, кожен міг додумати своє, намалювати свої очікування. І тому зараз стільки розчарування, бо «знову мене так і не почули».
Українські жінки давно хочуть не виживати, а розбудовувати суспільство, у якому ми живемо. І кожна хоче то робити у своїй сфері, яка їй близька. І це не завжди «жіноча справа», як її уявляє традиційне суспільство. Та ж сама Кайдашиха педалює питання армії, бо чудово розуміє, навіщо вона потрібна, і залюбки буде там служити. Але для цього треба реформувати армію і побудувати її згідно актуальних потреб.
А щоб провести будь-яку реформу, вам потрібні ті, хто буде її впроваджувати на місцях, причому не керівники, а саме рядові виконавці. А у державній службі більшість становлять саме жінки. Вони не на керівних посадах, але вони роблять купу тої невидимої роботи, яку мало хто бачить і цінує.
І саме до них треба апелювати та давати їм механізми захисту себе, для того щоб щось змінити.
Але поки що, жінки не відчувають цієї спільності, не відчувають власної сили впливу і не є об’єднаними. Вони відчувають шалений тиск з боку суспільства і пробують вижити у тому тиску.
Катерина Хоптинська, для Жінки: 50%
