Президентська виборча кампанія — це не лишень тури регіонами, реклама на телебаченні та білбордах, поливання одне одного брудом чи заклики на дебати. Це також і дискурс державної політики, її сприйняття політиками і політикинями, суспільством. Це зріз укорінених стереотипів, на яких грають, і які є в головах у кандидатів і кандидаток, їхніх штабів. Тому тут кожне слово — це показник, це індикатор, це сигнал.
5 квітня після опівночі на сторінці кандидата і чинного президента Петра Порошенка було оприлюднено його чергове звернення у відповідь на черговий ультиматум його основного опонента в перегонах Володимира Зеленського. В тому зверненні кандидат-президент заявив наступне:
“Володимире Олександровичу,
не шукайте причин і не ставте умов.
І ніким не прикривайтеся. Це — некрасиво. Будьте мужиком.
Приходьте на дебати.
Стадіон, так стадіон.
Я чекаю!”
Я не хочу занурюватися у передвиборчі баталії і переповідати всю історію цих взаємних запрошень-звернень. Так само, певно, багато хто з вас не раз чули і бачили гомофобні і сексистські вислови, виступи членів та членкинь команди Володимира Зеленського (зокрема, виступ Валерія Жидкова на тему “Розгром феміністки”, який “розгромила” Ірина Ярмоленко у своєму блозі).
Я хочу загострити увагу на словах кандидата Петра Порошенка, який є чинним президентом. Отож, він каже своєму візаві — будьте мужиком, ніким не прикривайтесь. Тобто, якщо він не прийде на дебати на Олімпійському чи на Суспільному, то Зеленський буде … жінкою? Дівчиськом? Яке боїться? Яке слабке і безхарактерне, щоб іти на відкриті дебати? Яке прикривається кимось? Що в жінки недостатньо волі відкрито дискутувати? Бо вона “сцикло”? Тому політику треба #бутимужиком? Тому в політиці переважно “мужики”, бо політика — це справа “мужиків” (так і хочеться дописати “справжнім мужиком”). Нагадаю, що в парламенті жінок менше 12%, Україна за показником політичної участі за результатами “Індексу гендерної нерівності 2018” не може піднятись вище 100 місця.
То чи такі низькі показники залучення жінок в політику — це не результат такого національного дискурсу (на найвищому політичному управлінському рівні), коли мільйони виборчинь, потенційних політичних лідерок слухають і дивляться на ці політичні розбірки, де кожен (чоловіки) доказують, хто з них “мужик”? То чи не звідти ми маємо антигендерні рухи, звернення проти ратифікації Стамбульської конвенції, заклики скасувати посаду уповноваженої з гендерних питань?
Якщо такий дискурс задає передвиборча кампанія, то чи варто очікувати гендерно чутливої політики від кандидатів (чоловіків), яких оберуть зараз на посаду президента, чи від їхніх політичних сил, які приведуть завтра депутатів і депутаток в парламент та місцеві ради?
Такі вислови топ-політиків та політикинь нівелюють роботу тих громадських організацій, активістів та активісток, феміністів та феміністок, які намагаються вибудувати інший дискурс (жінки активної, ініціативної, ефективної, залученої в політику). Ці вирази, сказані “по приколу” чи “не по приколу”, утверджують стереотипи, формують сприйняття. Здалось би, щоб і самі кандидати та кандидатки, їхні спічрайтери та спічрайтерки, штаби це розуміли. Бо цінність слів в сучасній українській політиці з точки зору відповідальності політиків і політикинь — низька, але їх вплив на суспільство, особливо, якщо вони ретранслюються засобами масової інформації, надто телебаченням — надвисока.
Надія Вірна,
для 50%
