Конвенції з ліквідації дискримінації щодо жінок (CEDAW) – 40 років. Вона накладає на держав-учасниць (у тому числі Україну) юридичні зобов’язання. Які?
1) забезпечити формальну рівність (із цим у нас більш-менш непогано)
2) забезпечити субстантивну рівність (сутнісну рівність). Що це означає?
Окрім формальної рівності CEDAW вимагає забезпечення фактичної рівності.
Тобто рівний старт + сприятливі умови для досягнення рівності результатів.
Це означає, що державам недостатньо гарантувати поводження з жінками, ідентичне поводженню з чоловіками (наприклад, гарантувати жінкам право голосу чи можливість вступати в університет).
На цьому фото я в одному з моїх найулюбленіших місць у Варшаві – схилах біля Вісли, куди так полюбляла приходити Марія Склодовська-Кюрі милуватися чудовою рікою. Але чому Марі була вимушена поїхати вступати в Сорбонну в Парижі? Бо в Польщі на той час в університети не приймали жінок…
Державам необхідно враховувати відмінності між чоловіками й жінками, що може затребувати неоднакового ставлення з урахуванням цих відмінностей. Наприклад, жінки потребують особливих санітарно-гігієнічних умов, а інфраструктура сучасних українських тюрем не пристосована для врахування цих потреб (див. Бангкокські правила – Правила ООН стосовно поводження з ув‘язненими жінками і засобів покарання для жінок-правопорушниць без позбавлення їх свободи – авт.).
Більше того, цей принцип субстантивної рівності вимагає від держав викорінювати самі причини і структури гендерної нерівності шляхом впровадження трансформативної рівності.
Забезпечити трансформативну рівність. Це означає зобов’язання держав трансформувати інститути, системи та структури, що вкорінюють і зберігають гендерні стереотипи, які увічнюють гендерну нерівність та дискримінацію.
Наприклад, поняття «прихований навчальний план», яке з’явилося з легкої руки американського соціолога Філіпа Джексона (Philip Jackson, Life in classrooms, 1968). Воно демонструє, що чинники соціалізації (дитсадочки, школи, університети тощо) непомітно й неухильно працюють на відтворення гендерних стереотипів. Це свого роду «тіньовий бік освіти» – подивіться на невинні пісеньки про дівчат, зроблених із цукерок, і хлопчиків, зроблених із жабенят; зміст навчальних предметів (зокрема, із розділеним трудовим навчанням у вигляді куховарення для дівчаток і столярства для хлопчиків); наочний простір у навчальних закладах (наприклад, галереї портретів видатних діячів освіти району чи видатних професорів академій); розподіл посад (коли я чую про «гендерну рівність в освіті, тому що міністерка – жінка», я намагаюся перерахувати жінок-ректорок в Україні – мені це легко вдається – бо вистачає пальців однієї руки); виховний процес (ну ти ж хлопчик, ти не можеш плакати (у тебе немає почуттів, тобі не буває боляче, коли ти плачеш – ти як дівчинка (порівняння з дівчинкою використовується як принизливе, саме так непомітно конструюється мізогінія, зневага до жіночого. Але кожна людина може плакати. Це нормально – бути людиною); стиль комунікації при викладанні – всі ці фамільярні сонечки котики та лєночки, які можуть бути ніжними і приємними в особистому спілкуванні, але в ділових умовах виглядають недоречно). Цей список можна продовжувати нескінченно – ми всі сповнені стереотипів. Але іноді варто спробувати запитати: як вони впливають на наше життя?
Відповідно до CEDAW, держави-учасниці повинні реалізовувати стратегії, що мають на меті перерозподілити владу та ресурси серед жінок та чоловіків, щоб на зміну чоловічій парадигмі влади та ієрархії прийшли егалітарні (рівнісні) паттерни взаємодії.
Мене доволі часто питають: «Ти що, хочеш матріархат? Щоб світом правили тільки жінки?». Боже збав. Але владою прийдеться поділитися. Нам потрібно лише 50 %.
Олена Харитонова, кандидатка юридичних наук
