Головна Статті Дарина Подолян: Ми живемо у двох реальностях

Дарина Подолян: Ми живемо у двох реальностях

2
387

Дарина Подолян в Україні працювала над громадськими та освітніми проєктами, що стосувалося розвитку міста. Вона ніколи не мріяла довго жити за кордоном. Мала сім’ю, роботу, плани. Перед повномасштабним вторгненням вони з чоловіком придбали омріяне власне житло в Черкасах, розпочали ремонт. 

Але війна змінила пріоритети, забрала улюблену роботу, стала каталізатором розлучення з чоловіком. А Дарина сама з двома малими дітьми поїхала в нікуди e пошуках безпеки. І опинилася в Нідерландах. Там вона хоче бути корисною собі й іншим жінкам із подібним досвідом. Разом із психологинею Дарина започатковує подкаст «Справді своє життя». Він про те, як українські жінки, котрі змушені були покинути свою домівку, вдається проживати у практично двох реальностях. 

Подкаст про досвід проживання війни

Дарино, розкажи, як виникла ідея подкасту?

Ідея виникла під час участі у програмі «Віднова» — для жінок, які займалися громадською діяльністю в Україні, але через війну переїхали за кордон і хочуть або продовжувати втілювати ті проєкти, які вони реалізовували в Україні, або робити щось нове, суспільно корисне, уже зважаючи на своє нове середовище і свій рівень ресурсів і можливостей. У межах цієї програми можна було втілити власний проєкт, і я довго думала, що б хотіла робити. У мене мінялися ідеї, але я не мала достатньо сил на реалізацію жодної з них. Під час чергової зустрічі учасниць у Берліні я була у відчаї, питала в організаторів, що мені робити, якщо в мене немає сил на втілення жодної зі своїх ідей. І вони сказали: «Нічого, в тебе є час, ти можеш подумати, ти можеш відмовитися». 

Від розуміння того, що можна відмовитися і нічого не робити, настало полегшення, яке вивільнило в мені багато сил. Я подумала, куди можна прикласти мої сили, досвід і навички так, щоб це навантаження було посильним. Тому що я сама з двома дітьми в чужій країні. І ліміт того, що можу робити, обмежений. Я зрозуміла, що хочу робити щось, що буде безпосередньо стосуватися мого індивідуального досвіду проживання війни, і що може об’єднати мене з іншими жінками, які переживають війну далеко від України. Тоді й народилася ідея подкасту. 

Розмови для тих, хто вимушено покинули домівку

Чому ти обрала саме такий формат? 

У мене давно були думки про те, що хочу записувати саме аудіо у форматі глибоких, спокійних розмов. Мені здається, що в час, коли ми споживаємо супершвидку інформацію із соцмереж, цей формат цікавий. Якщо вже вдається знайти свою цільову аудиторію, яка готова тебе слухати довго, це значить, що справді люди, цінності яких збігаються з твоїми, серйозно зацікавлені в тому контенті, який ти продукуєш. Відразу з’явилася ідея, хто може бути моєю напарницею у цьому проєкті. Це психологиня Марта Приріз, за якою давно слідкую. Ми були знайомі віртуально багато років до цього. Я запропонувала Марті, вона відгукнулася, ми склали перелік тем, подумали над концепцією і, власне, почали записувати. 

Хто цільова аудиторія подкасту?

Цільова аудиторія — переважно жінки. Не тільки вони, але я акцентую увагу на жіночій аудиторії. На тих, хто вимушено переїхали через війну за кордон або в інші міста України, залишилися далеко від свого звичного дому, і які намагаються осмислити цей досвід. Не просто проходити всі ці випробування і виклики, але і рефлексувати про те, чому нам часом буває так важко, як себе можна в цьому підтримати, і як пояснити, що з нами відбувається, тим людям, які справді цікавляться і переймаються нашим станом.

У всіх сферах життя відбулися докорінні зміни

Як змінила війна твоє життя?

Докорінно. Раптово. Глибоко. У деяких аспектах — безповоротно. У мене за цей рік відбулося найбільше змін, ніж за усе моє попереднє життя. Я до повномасштабної війни не мислила своє життя десь в іншому місті, крім Черкас, моя робота була дуже пов’язана із міським контекстом і розвитком міста, там була моя сім’я. Я дуже люблю це місто, і ніколи не хотіла жити за кордоном довго. 

Війна перевернула навіть ці пріоритети всередині мене. Я пам’ятаю початок повномасштабної війни, коли безпека дітей і моє відчуття безпеки піднялися в пріоритетах на перше місце. Тому я виїхала з України, хоча до цього не планувала. 

Читайте також: Ганна Б’янка: Ми маємо позбавитися стереотипів, які нам нав’язали в радянські часи

Крім цього, війна стала каталізатором закінчення моїх стосунків, мого шлюбу, а також відриву від роботи і громадської активності. Тобто в усіх сферах життя відбулися докорінні зміни. Тільки материнство лишилося незмінним, але його вигляд теж дуже змінився. Бо я зараз одна з дітьми, і дбаю про них самостійно без підтримки інших членів сім’ї. Війна дуже підсвітила мої цінності. У багатьох людей в ці часи проявилися якісь їхні сторони, і я не виняток.

Балансування між двома реальностями виснажує

Що найважче для українок, які опинилися у вимушеній еміграції?

Не можу говорити за всіх українок, бо ми всі дуже різні, і нас справді об’єднує спільне горе і переїзд, але він у кожної свій.  

Кожна з нас у цей час проживала якийсь індивідуальний і неповторний етап свого життя. Ми всі виїжджали з різних точок свого життєвого шляху, з різним рівнем енергії, ресурсів і підтримки. Тому узагальнення в цьому випадку можуть бути шкідливими і трохи спотворити зміст. Але з того спілкування, яке в мене є з іншими українками, що переїхали, з того фідбеку, який я отримую від слухачок мого подкасту, спостерігаю таке явище, як одночасне проживання ніби двох життів, життя у двох реальностях. 

У нашому подкасті є про це окремий епізод. Це та річ, про яку говорить дуже багато жінок із мого оточення. Коли ти фізично в безпеці, коли навколо тебе відносно благополучні, спокійні міста, села, країни, але значна частина твоєї уваги, емоцій, переживань перебуває в Україні — разом із рідними, разом із воїнами, разом з усіма тими новинами і подіями, які відбуваються. 

Читайте також: Ксенія Клейнос: Ми створили проєкт для бердянців, які захочуть розвивати деокуповане місто

Балансування між двома реальностями висотує сили. Це виснаження непомітне, його часто важко пояснити навіть самим собі. Куди зникають наші життєві сили? А вони зникають саме через те, що ми однією ногою маємо стояти на тій землі, на якій ми зараз живемо. Адаптовуватися до цього, що теж висотує багато сил. А іншою ногою ми залишаємося в українському контексті — контексті війни.

І емоційне навантаження, пов’язане з ним, теж шалене. Швидке  і постійне переключення і балансування між двома цими реальностями виснажує, тому може бути мало сил навіть на те, що раніше давалося легко. Це нормально, коли так багато почуттів, думок, емоцій і важкого досвіду ми опрацьовуємо щодня і щоночі.

Сил додають прості речі

Що додає тобі сил переживати цей період?

Робота над цим проєктом мене дуже мотивує. У мене відчуття, що я роблю те, що наповнює мене змістом, у що я вкладаю багато змісту, досвіду, знань, уваги, любові. Ще мені допомагає  усвідомлення того, що зараз я — єдина фізично присутня опора в житті своїх дітей. Їхнє дитинство одне, унікальне і найкраще. Не хочу пропускати цей час. Я хочу бути з ними в хорошому контакті, в гарному зв’язку і робити стільки, скільки я можу, для того, щоб їхні життя проходили гарно. 

Додають сил дуже прості речі. Увага до себе, можливість прислухатися до того, наскільки в мене багато сил, можливість іноді рухати свій графік, переносити справи, коли я знаю, що мені зараз краще відновитися після якихось потрясінь. А кожна велика страшна новина з України про руйнування, про смерті цивільного населення, дітей — це емоційне потрясіння, до якого я не адаптовуюсь, не можу звикнути. Кожна така подія для мене — це жах, який вибиває мене з усталеного ритму життя щонайменше на кілька днів. І коли я вже це про себе знаю і розумію, що мені потрібен цей час на відновлення, то даю собі цей час. 

Як би не парадоксально і просто це не звучало, але сил додає природа. Я в Нідерландах, а тут специфічний клімат. Тут дуже багато днів без сонця із дощами та холодом. Практично вся зима так триває. Днями вперше за довгий час вийшло сонце, яке обіцяє весну. І я помітила, як це змінює мій стан. Можливість вийти на вулицю і не стискатися від вітру, холоду і дощу, а підставити обличчя сонцю і цінувати цю можливість. Тримає на плаву також навичка цінувати момент, те, що відбувається зараз, бо такого більше не буде. Переживання вдячності за те, що я живу своє життя, що воно єдине і дорогоцінне.

Це єдине життя, яке в мене є

Чи думаєш ти, яким би був твій попередній рік, аби не повномасштабне вторгнення в Україну? 

Насправді ні, таких роздумів у мене немає. У мене настільки інтенсивно несуться життєві події й емоційні процеси за останній рік, що думати про якийсь альтернативний рік, який зі мною не стався, немає сил. 

Якщо випадає вільна хвилинка, коли в мене достатньо сил про щось осмислено думати, то я думаю про те, що відбулося, і про те, що відбувається. Я просто зрозуміла за цей рік, що мої життєві плани на рівні чогось побутового і ті сценарії, які були в голові стосовно мого життя, — це просто мої думки. Життя більше, масштабніше, потужніше. І іноді воно може змінити все докорінно. 

У мене 2022 рік починався з того, що ми з колишнім уже тепер чоловіком розпочинали робити ремонт у квартирі, яку ми нарешті купили, і яку ми дуже довго хотіли. Я уявляла, що це буде рік ремонту і рік переїзду в омріяне житло. Але цього всього не сталося, а сталося зовсім інше. 

У мене немає жалю, я просто усвідомлюю, що для мене зараз дуже важливо по-справжньому бути присутньою ментально й емоційно в тій життєвій ситуації, в якій я опинилася. Бо це та реальність, яка є. І те єдине життя, яке в мене є.

Юлія Фомічова 

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції

Більше публікацій
Більше публікацій Юлія Фомічова
Більше публікацій Статті