Головна Статті Дарина Подолян: Ми живемо у двох реальностях

Дарина Подолян: Ми живемо у двох реальностях

2
1,080

Дарина Подолян в Україні працювала над громадськими та освітніми проєктами, що стосувалося розвитку міста. Вона ніколи не мріяла довго жити за кордоном. Мала сім’ю, роботу, плани. Перед повномасштабним вторгненням вони з чоловіком придбали омріяне власне житло в Черкасах, розпочали ремонт. 

Але війна змінила пріоритети, забрала улюблену роботу, стала каталізатором розлучення з чоловіком. А Дарина сама з двома малими дітьми поїхала в нікуди e пошуках безпеки. І опинилася в Нідерландах. Там вона хоче бути корисною собі й іншим жінкам із подібним досвідом. Разом із психологинею Дарина започатковує подкаст «Справді своє життя». Він про те, як українські жінки, котрі змушені були покинути свою домівку, вдається проживати у практично двох реальностях. 

Подкаст про досвід проживання війни

Дарино, розкажи, як виникла ідея подкасту?

Ідея виникла під час участі у програмі «Віднова» — для жінок, які займалися громадською діяльністю в Україні, але через війну переїхали за кордон і хочуть або продовжувати втілювати ті проєкти, які вони реалізовували в Україні, або робити щось нове, суспільно корисне, уже зважаючи на своє нове середовище і свій рівень ресурсів і можливостей. У межах цієї програми можна було втілити власний проєкт, і я довго думала, що б хотіла робити. У мене мінялися ідеї, але я не мала достатньо сил на реалізацію жодної з них. Під час чергової зустрічі учасниць у Берліні я була у відчаї, питала в організаторів, що мені робити, якщо в мене немає сил на втілення жодної зі своїх ідей. І вони сказали: «Нічого, в тебе є час, ти можеш подумати, ти можеш відмовитися». 

Від розуміння того, що можна відмовитися і нічого не робити, настало полегшення, яке вивільнило в мені багато сил. Я подумала, куди можна прикласти мої сили, досвід і навички так, щоб це навантаження було посильним. Тому що я сама з двома дітьми в чужій країні. І ліміт того, що можу робити, обмежений. Я зрозуміла, що хочу робити щось, що буде безпосередньо стосуватися мого індивідуального досвіду проживання війни, і що може об’єднати мене з іншими жінками, які переживають війну далеко від України. Тоді й народилася ідея подкасту. 

Розмови для тих, хто вимушено покинули домівку

Чому ти обрала саме такий формат? 

У мене давно були думки про те, що хочу записувати саме аудіо у форматі глибоких, спокійних розмов. Мені здається, що в час, коли ми споживаємо супершвидку інформацію із соцмереж, цей формат цікавий. Якщо вже вдається знайти свою цільову аудиторію, яка готова тебе слухати довго, це значить, що справді люди, цінності яких збігаються з твоїми, серйозно зацікавлені в тому контенті, який ти продукуєш. Відразу з’явилася ідея, хто може бути моєю напарницею у цьому проєкті. Це психологиня Марта Приріз, за якою давно слідкую. Ми були знайомі віртуально багато років до цього. Я запропонувала Марті, вона відгукнулася, ми склали перелік тем, подумали над концепцією і, власне, почали записувати. 

Хто цільова аудиторія подкасту?

Цільова аудиторія — переважно жінки. Не тільки вони, але я акцентую увагу на жіночій аудиторії. На тих, хто вимушено переїхали через війну за кордон або в інші міста України, залишилися далеко від свого звичного дому, і які намагаються осмислити цей досвід. Не просто проходити всі ці випробування і виклики, але і рефлексувати про те, чому нам часом буває так важко, як себе можна в цьому підтримати, і як пояснити, що з нами відбувається, тим людям, які справді цікавляться і переймаються нашим станом.

У всіх сферах життя відбулися докорінні зміни

Як змінила війна твоє життя?

Докорінно. Раптово. Глибоко. У деяких аспектах — безповоротно. У мене за цей рік відбулося найбільше змін, ніж за усе моє попереднє життя. Я до повномасштабної війни не мислила своє життя десь в іншому місті, крім Черкас, моя робота була дуже пов’язана із міським контекстом і розвитком міста, там була моя сім’я. Я дуже люблю це місто, і ніколи не хотіла жити за кордоном довго. 

Війна перевернула навіть ці пріоритети всередині мене. Я пам’ятаю початок повномасштабної війни, коли безпека дітей і моє відчуття безпеки піднялися в пріоритетах на перше місце. Тому я виїхала з України, хоча до цього не планувала. 

Читайте також: Ганна Б’янка: Ми маємо позбавитися стереотипів, які нам нав’язали в радянські часи

Крім цього, війна стала каталізатором закінчення моїх стосунків, мого шлюбу, а також відриву від роботи і громадської активності. Тобто в усіх сферах життя відбулися докорінні зміни. Тільки материнство лишилося незмінним, але його вигляд теж дуже змінився. Бо я зараз одна з дітьми, і дбаю про них самостійно без підтримки інших членів сім’ї. Війна дуже підсвітила мої цінності. У багатьох людей в ці часи проявилися якісь їхні сторони, і я не виняток.

Балансування між двома реальностями виснажує

Що найважче для українок, які опинилися у вимушеній еміграції?

Не можу говорити за всіх українок, бо ми всі дуже різні, і нас справді об’єднує спільне горе і переїзд, але він у кожної свій.  

Кожна з нас у цей час проживала якийсь індивідуальний і неповторний етап свого життя. Ми всі виїжджали з різних точок свого життєвого шляху, з різним рівнем енергії, ресурсів і підтримки. Тому узагальнення в цьому випадку можуть бути шкідливими і трохи спотворити зміст. Але з того спілкування, яке в мене є з іншими українками, що переїхали, з того фідбеку, який я отримую від слухачок мого подкасту, спостерігаю таке явище, як одночасне проживання ніби двох життів, життя у двох реальностях. 

У нашому подкасті є про це окремий епізод. Це та річ, про яку говорить дуже багато жінок із мого оточення. Коли ти фізично в безпеці, коли навколо тебе відносно благополучні, спокійні міста, села, країни, але значна частина твоєї уваги, емоцій, переживань перебуває в Україні — разом із рідними, разом із воїнами, разом з усіма тими новинами і подіями, які відбуваються. 

Читайте також: Ксенія Клейнос: Ми створили проєкт для бердянців, які захочуть розвивати деокуповане місто

Балансування між двома реальностями висотує сили. Це виснаження непомітне, його часто важко пояснити навіть самим собі. Куди зникають наші життєві сили? А вони зникають саме через те, що ми однією ногою маємо стояти на тій землі, на якій ми зараз живемо. Адаптовуватися до цього, що теж висотує багато сил. А іншою ногою ми залишаємося в українському контексті — контексті війни.

І емоційне навантаження, пов’язане з ним, теж шалене. Швидке  і постійне переключення і балансування між двома цими реальностями виснажує, тому може бути мало сил навіть на те, що раніше давалося легко. Це нормально, коли так багато почуттів, думок, емоцій і важкого досвіду ми опрацьовуємо щодня і щоночі.

Сил додають прості речі

Що додає тобі сил переживати цей період?

Робота над цим проєктом мене дуже мотивує. У мене відчуття, що я роблю те, що наповнює мене змістом, у що я вкладаю багато змісту, досвіду, знань, уваги, любові. Ще мені допомагає  усвідомлення того, що зараз я — єдина фізично присутня опора в житті своїх дітей. Їхнє дитинство одне, унікальне і найкраще. Не хочу пропускати цей час. Я хочу бути з ними в хорошому контакті, в гарному зв’язку і робити стільки, скільки я можу, для того, щоб їхні життя проходили гарно. 

Додають сил дуже прості речі. Увага до себе, можливість прислухатися до того, наскільки в мене багато сил, можливість іноді рухати свій графік, переносити справи, коли я знаю, що мені зараз краще відновитися після якихось потрясінь. А кожна велика страшна новина з України про руйнування, про смерті цивільного населення, дітей — це емоційне потрясіння, до якого я не адаптовуюсь, не можу звикнути. Кожна така подія для мене — це жах, який вибиває мене з усталеного ритму життя щонайменше на кілька днів. І коли я вже це про себе знаю і розумію, що мені потрібен цей час на відновлення, то даю собі цей час. 

Як би не парадоксально і просто це не звучало, але сил додає природа. Я в Нідерландах, а тут специфічний клімат. Тут дуже багато днів без сонця із дощами та холодом. Практично вся зима так триває. Днями вперше за довгий час вийшло сонце, яке обіцяє весну. І я помітила, як це змінює мій стан. Можливість вийти на вулицю і не стискатися від вітру, холоду і дощу, а підставити обличчя сонцю і цінувати цю можливість. Тримає на плаву також навичка цінувати момент, те, що відбувається зараз, бо такого більше не буде. Переживання вдячності за те, що я живу своє життя, що воно єдине і дорогоцінне.

Це єдине життя, яке в мене є

Чи думаєш ти, яким би був твій попередній рік, аби не повномасштабне вторгнення в Україну? 

Насправді ні, таких роздумів у мене немає. У мене настільки інтенсивно несуться життєві події й емоційні процеси за останній рік, що думати про якийсь альтернативний рік, який зі мною не стався, немає сил. 

Якщо випадає вільна хвилинка, коли в мене достатньо сил про щось осмислено думати, то я думаю про те, що відбулося, і про те, що відбувається. Я просто зрозуміла за цей рік, що мої життєві плани на рівні чогось побутового і ті сценарії, які були в голові стосовно мого життя, — це просто мої думки. Життя більше, масштабніше, потужніше. І іноді воно може змінити все докорінно. 

У мене 2022 рік починався з того, що ми з колишнім уже тепер чоловіком розпочинали робити ремонт у квартирі, яку ми нарешті купили, і яку ми дуже довго хотіли. Я уявляла, що це буде рік ремонту і рік переїзду в омріяне житло. Але цього всього не сталося, а сталося зовсім інше. 

У мене немає жалю, я просто усвідомлюю, що для мене зараз дуже важливо по-справжньому бути присутньою ментально й емоційно в тій життєвій ситуації, в якій я опинилася. Бо це та реальність, яка є. І те єдине життя, яке в мене є.

Юлія Фомічова 

Більше публікацій
Більше публікацій Юлія Фомічова
Більше публікацій Статті