Двічі на тиждень депутатка Краснокутської селищної ради, що на Харківщині, Ганна Безверха сідає за кермо буса і їде в евакуювати поранених. Їде не з порожніми руками, а з автівкою ліків, одягу та ласощів для військових. Вона з тих, кому не байдуже. Саме тому і стала депутаткою місцевої ради, щоб впливати на рішення.
Ми поговорили з Ганною про війну, волонтерство та депутатську роботу. А також про те, що їй не дає здатися.
Ганна Безверха має чотири вищі освіти, колосальний професійний досвід і велике серце. У дитинстві хотіла стати хірургинею. Тренуватися почала на ляльках. Коли свої були прооперовані, просила в сестер.
«У мене в усіх ляльок бути вирізані гланди. Все, що можна було, я вирізала», — згадує Ганна.
Однак стати лікаркою не судилося. Мама була проти. Вона теж мала хірургічний хист, однак радянська влада не дала їй довчитися. Її батько (дід Ганни) був у німецькому полоні, а потім на засланні отримав ганебне на той час звання «ворога народу», тому про кар’єру годі було й думати. Тож мама Ганни мусила все життя працювати операційною сестрою і «доробляти операції за п’яними хірургами», як каже Ганна. Мама не хотіла такої ж долі доньці, тому наполягла, аби та вступила на агрономію.
Ганна одразу відчула, що агрономія — це не її профіль. Та все ж отримала диплом. «Домучила», — каже вона. А згодом їй запропонували місце у школі: проводити позакласні заходи. Тоді це називали «піонервожата». Тож пішла вчитися в педагогічний.
Коли почалася приватизація землі, знайомий попросив її допомогти дати раду з документами. Тоді ще багато писали від руки, друкували на машинці, тож філологічна освіта стала в пригоді. Але для того, щоб виписувати рахунки й вести фінансову документацію, довелося вступати ще й на фінансово-економічний.
Про «ментальність людини пострадянського періоду»
Четверту міжнародну освіту Ганна Безверха здобула завдяки одному проєкту від Британського університету розвитку демократії. Вона взялася проводити дослідження на тему «Ментальність людини пострадянського періоду».
«Там були непрості питання. Наприклад, про репресії. Я проводила опитування в парку Шевченка у Харкові. Отак, бувало, підходжу до старенького чоловіка, запитую його про репресії, а він як зірветься на мене з палицею, як побіжить мов скажений. Я розвернулася, взяла за палицю і кажу: «Тепер я розумію, хто проводив ці репресії. Або ви, або ваші батьки». Бо людина, яка не дотична до цього, так би не реагувала».
Ганна захищала проєкт у Швеції. Також змогла побувати у Брюсселі, відвідати штаб-квартиру НАТО та Європарламент. Побачила на власні очі, як працює система. Захоплено розповідала про побачене вдома і пояснювала, чому Україна має бути в НАТО.
«На мене отакими очима дивилися: «Та де Україна, а де НАТО?», — пригадує депутатка.
«Я була за Ющенка, а вона за Януковича»
Ганна завжди була політично активною. 2004 року підтримувала Помаранчеву революцію. Саме ці погляди й стали переломними у житті та проклали шлях у політику. Через протилежні політичні погляди з колегою, яка прагнула стати начальницею, змушена була звільнитися з роботи.
«Я була за Ющенка, а вона за Януковича. Вона почала мене принижувати, кидала межи очі плакати з Ющенком. Розповідала про те, як добре було в Радянському Союзі, який був Ленін. А я згадувала про свою бабусю, яка помираючи і божеволіючи від голоду, несла свою ще живу дитину на цвинтар, щоб, поки є сили, встигнути кинути її в ще не закопану могилу, якщо та помре. Я потерпіла-потерпіла. А потім думаю: «Та ну його в баню. Нащо воно мені треба? Я не зможу з нею працювати», — згадує Ганна Безверха.
Їй запропонували стати заступницею керівника районного виборчого штабу від Віктора Ющенка.
«Я вірила Ющенку, хотіла, щоб щось змінилося в Україні, щоб Україну почули», — каже Ганна.
Згодом вона очолила виконком «Нашої України». На виборах була уповноваженою по округу й довіреною особою Віктора Ющенка.
Для Ганни важлива справедливість і відстоювання власної позиції. Їй дивно, коли люди вміють пристосуватися до будь-якої влади і перестрибують із партії в партію. Одного разу вона навіть вручала гарбуза новопризначеному голові адміністрації. Але з часом зрозуміла, що від протистояння з очільником району буде тільки шкода, адже з посади його все одно не приберуть.
«Я зрозуміла: для того, щоб у районі щось робили, нам не треба конфронтації. Голова погодився. Сказав: “Так, щоб сокиру війни закопати, давай, ти приходиш із пропозиціями –– і ми домовляємося”. Якби я далі з ним воювала, від того б ніхто не виграв», — каже жінка.
«Мене турбувало, що бюджет дерибанять»
2020 року Ганна Безверха ухвалює рішення балотуватися до місцевої ради. Пояснює це тим, що хотіла розуміти, куди йдуть бюджетні кошти, і запобігти розкраданню.
«У нас не бідний бюджет. Є багато нафтових вишок. «Нафтогаз за екологію платить. Я не супер-пупер економістка, але 2 + 2 в мене виходить не вісім, не дев’ять, а чотири. Мене турбувало, що бюджет дерибанять. Я дуже хотіла бути в бюджетній комісії і все контролювати», — ділиться депутатка.
У передвиборчий період грошей на дорогу поліграфію не витрачали, а зібрали результати роботи за попередні роки і презентували їх. Ганна волонтерила з 2014 року, постійно була активною, тож розповісти було про що.
«Ми не збирали зали, не засівали гречкою й не заливали олією. Але за нас проголосували на всіх рівнях. Наші люди зайшли і в район, і в область», – каже Ганна.
У різні роки вона балотувалася і в Харківську обласну, і у Верховну Раду. Однак успіху не вдалося досягти, адже була досить далеко в партійному списку.
«Я вже хотіла в місцеву раду. Тут я — секретар бюджетної комісії. Я конкретно бачу, що куди йде, можу контролювати, щоб грошей не дерибанили. У нас, дякувати Богу, голова — адекватна, поміркована людина. Тому кошти витрачаються з розумом і для військових виділяються», — каже Безверха.
Неофіційний жіночий рух
Ганна Безверха каже, що в них є неофіційний жіночий рух. Є жінки, на яких можна покластися, з якими пройшли багато випробувань. Вони могли б бути активними депутатками, однак є побоювання, що не захочуть балотуватися. Багато розчарувань і несправедливості.
Під час поїздок на фронт Ганна багато спілкується з жінками. Каже, що вони могли б гори звертати. Однак досвід, здобутий на війні, може по-різному вплинути на них.
«Вони повернуться зовсім не такими, якими туди йшли. Деякі зламаються і скажуть: «Пішло воно все в дупу, я нічого не хочу». А деякі повернуться з таким характером, що їм уже пальця в рота не покладеш, бо відкусять. Вона не буде сідати: «Ой, давайте подискутуємо, подомовляємося». Там не буде сірого. Там буде чорне або біле. Дівчата, з якими я спілкуюся на фронті, кажуть: «Якщо я не буду бачити підтримки, якщо моя робота буде тільки для того, щоб я проголосувала, а хтось «порішав» свої питання, я не хочу бути такою депутаткою», – пояснює Ганна.
Босоніж по морозу
За свої політичні погляди Ганна Безверха отримувала і погрози, і брудну рекламу, і залякування.
Так, 2004 року перед третім туром президентських виборів Партія регіонів застосовувала різні методи впливу. Одного разу до Ганни Безверхої завітали «гості». Хотіли з нею поговорити.
«Я вийшла з дому у спортивному костюмі й тапочках. Сіла до них у машину, вони кажуть: «Треба поговорити». Вивезли на окружну дорогу. Кажуть: «Ви ж знаєте всіх своїх: хто там на дільницях, кого можна купити, кому треба допомогти, кого можна «придавити» за якісь гріхи. Нам не треба, щоб Ющенко виграв». А я на свій страх і ризик кажу: «40 000 доларів». Тоді так квартира в Харкові коштувала. А вони: «Що це в тебе такий апетит?» Я кажу: «Ну, а як? Треба заплатити тим, хто на дільницях допоможе з вашими махінаціями? Треба багато грошей». Тоді вони висадили мене з машини, кажуть: «Поки додому добіжиш, може, апетит знизиться», — ділиться жінка.
На вулиці було 20 градусів морозу. Ганна в капцях на босу ногу і синтетичному костюмі йшла додому 5 кілометрів. Поки дійшла, той костюм примерз до шкіри. Пізніше вона зрозуміла, що дуже ризикувала. Блеф міг бути небезпечним для життя.
А 2006 року про Ганну Безверху розклеїли наклепницькі листівки. Ніби відбудеться показ порнофільму за її участі. Кривдники сподівалися, що ця брехня вплине на життя жінки, зруйнує її родину. Однак чоловік відреагував на листівки з гумором.
«Я в шоці від твоїх прихованих талантів», — сказав дружині.
Коли люди починали йому докоряти, казав: «Ви позаздріть, що моя жінка, після «хімії», після скількох операцій на таке здатна».
«І в мене запитували: «А це що, правда?» Я кажу: «Да, прикиньте». «А коли буде трансляція?» Кажу: «Не знаю, коли домовлюся за бонуси. Бо безплатно нічого показувати не буду», — пригадує Ганна.
Потроху розмови закінчилися. Однак політикиня й досі одну з листівок зберігає на згадку про той чорний піар.
«Я ж їх не кину»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ганна Безверха з головою поринула у волонтерство. Спочатку разом із іншими волонтерами та волонтерками закривали в банки тушонку, робили рибну консерву в автоклаві. Для цього потрібно було багато банок. Допомагали шукати посуд харківські безхатьки.
«Я приїжджала на Салтівку, Алєксєєвку, привозила їм їжі, а вони мені віддавали банки. Помиті, почищені. Я не знаю, де вони воду брали. Вони об’єдналися й чекали мене. Вони відчули себе потрібними, що також можуть бути корисними Україні», — розповідає Ганна.
Вона возила на передову все необхідне для військових, зазвичай на Донеччину. Ті бригади, якими вона опікувалася раніше, нині в Курській області, тож змінила маршрут і вона. «Я ж їх не кину», — каже.
Ганна Безверха закінчила курс парамедичної допомоги, щоб і собі дати раду в разі поранення й бути корисною, якщо хтось буде поранений поруч. Згадала дитяче прагнення бути медикинею. Нині вона перевозить поранених між шпиталями, а також евакуйовує з областей, де йдуть бойові дії. Двічі на тиждень їде в рейд. Раз на Курщину, раз на Покровськ.
«Коли не вистачає транспорту, щоб вивозити поранених, мені дзвонять і кажуть: «Потрібна допомога з евакуації». Я тоді телефоную хлопцям, кажу: «Я вам привезу оце, оце, оце, бо я їду за пораненими». Вони, буває, пишуть, що не вистачає того, того, того. Часто рідні посилки передають хлопцям. А ми тут із дівчатами начаруємо вареників, холодців, усього, щоб побалувати хлопців. Раніше з донькою їздила, тепер сама. Бо не хочу ризикувати ніким».
Ганна Безверха зізнається, що найважче, коли привозиш посилку від рідних, а передавати її вже нікому.
«Мене навчив дідусь сприймати кожну людину як Всесвіт. Я завжди думаю: «Що б ця людина могла зробити? Можливо, він міг би стати якимось науковцем, зробити вакцину від якоїсь страшної хвороби…» — розмірковує Ганна.
Каже, що дуже складно усвідомлювати, що неможливо допомогти всім. Особливо складно морально й емоційно.
«Я не знаю, як мені обігріти цих хлопців, яке їм слово сказати. Приїжджаю, вони мені виговорюють усе, а потім я від’їжджаю, виходжу з машини і кричу в небо. Бо я не знаю, куди подіти цю емоцію, цю інформацію. З дружинами інколи телефоном годинами говорю, щоб вони їх зрозуміли».
Нині Ганна Безверха хоче, щоб у Краснокутську відкрили реабілітаційний центр для родин військовослужбовців.
«Хлопці, яких списали, яким пощастило залишитися живими, повертаються додому. Дружини думають, що вони такі, як були. А вони не такі повертаються. Їм треба вчитися заново жити разом. Полтава, наприклад, зробила дуже класно. Вони викупили кілька квартир, селять родину в квартиру, і з ними працює психолог 24 на 7, щоб у побуті вирішити всі оці проблеми».
Інколи від втоми і відчаю буває бажання все кинути. Але не можна, бо там — люди. Ганна зізнається, що витримувати все допомагає… ненависть. Ненависть до росіян, до тих, хто згадує про «братні народи» чи пропонує домовитися.
«Коли говорять, що треба домовлятися, я кажу: «А Буча? А Ірпінь? Вони могли домовитися?» — дивується Ганна.
Усі думки й емоції вона викладає у віршах та музиці. Записує на телефон мелодії, а в блокнот чи навіть на якомусь папірці — поетичні рядки. Назбиралося вже з півтори тисячі різних віршів. Каже, щоб видати книгу, потрібні гроші, а зараз не до того.
«У мене зараз зовсім інші запити. То хлопцям треба ліки якісь докупити. То зателефонували дівчата з Барабашово, там розбили контейнери, розпродати речі. Я 130 светрів купила по 50 гривень. Думаю, пацанам на позиціях згодяться тепленькі».
Ганна точно знає, навіщо це робить. Під час Голодомору 17 її родичів померли від голоду, а багатьох заслали на Соловки. Коли з’явилася можливість туди поїхати, Ганна з сестрою скористалися шансом, сподіваючись хоча б знайти могили родичів.
«Нам сказали — приблизно отут. Точного місця ніхто не знає. На березах висить багато фотографій. Страшно дуже. І коли зараз питають, за що воюють хлопці, я кажу: «От за оте, щоб ви не були поховані там, щоб по вас не ходили і не уявляли, де покласти ту квіточку», — говорить Ганна Безверха.
А ще вона справжня екстремалка. Займається дайвінгом і вже має 32 занурення. Каже, що перше занурення в Єгипті було не дуже вдалим.
«Із яхти на мене дивилося 35 пар очей — одні зі співчуттям, інші з викликом: «А слабо повторити?» Коли мене беруть «на слабо», я дуже такого не люблю… Мої діти з онуками мене наслідують — не тільки в дайвінгу, але й у парашутному спорті. В українській брокерській компанії «Best Life Україна», де я працюю на посаді директорки з продажів, майже всі такі ж екстремали», — всміхається Ганна Безверха.
Олена Кущенко
