У вересні 2023 року ряд уряд схвалив Національну стратегію подолання гендерного розриву в оплаті праці в Україні на період до 2030 року, розроблену Міністерством економіки. Міністерка економіки Юлія Свириденко прокоментувала це так:
«Схвалена урядом стратегія має на меті не тільки осучаснити трудове законодавство, щоб забезпечити рівну оплату праці. А й змінити фундаментальний світогляд громадян. Ми маємо допомогти жінкам підвищити впевненість у тому, що вони можуть обіймати керівні посади, отримувати високу оплату за роботу, бути економічно незалежними. В свою чергу, чоловікам буде надано рівних із жінками можливостей поєднувати трудові обов’язки із сімейними».
На жаль, жоден зі згаданих чинників не є визначальним у формуванні гендерного розриву в оплаті праці. Надто в контексті викликів війни.
Жінки отримують у середньому нижчі зарплати. Це факт, який до початку повномасштабної війни щоквартально відстежувала Державна служба статистики. Станом на кінець 2021 року жінки у середньому заробляли менше за чоловіків на 18,6% порівняно з 10.4% у країнах ЄС. Цей розрив виникає через, по-перше, концентрацію жінок у низькооплачуваних галузях економіки з домінуванням державного сектору зайнятості (соціальна робота, культура, освіта, медицина). По-друге, через менше представництво жінок на керівних посадах, де зарплати вищі.
Чи можна пояснити цей розрив прямою дискримінацією жінок? У державному секторі економіки зарплата прив’язана до штатних посад, а не до статі. Але у приватних компаніях, де керівник часто сам встановлює оплату праці, припускаю, що жінкам справді можуть платити менше з міркувань гендерних стереотипів. Бо «у неї є чоловік, навіщо їй платити більше»). Та через згоду жінок працювати за менші гроші. Так, за деякими даними, зарплатні очікування жінок на 20% менші за зарплатні очікування чоловіків.
Розглянемо показник гендерного розриву в оплаті праці детальніше
Я не погоджуюся з поширеним трактуваннями цієї проблеми на кшталт «жінки отримують менше за ту саму роботу», бо бракує переконливих даних про це. Жінки повідомляють про такі випадки в опитуваннях. Проте пряма дискримінація в оплаті праці жінок залишається невидимою для кількісних даних. Тож оцінити масштаб проблеми практично неможливо.
Читайте також: Тетяна Бережна: Жінки в Україні заробляють на 18,6% менше, ніж чоловіки
«За статистикою, жінки за роботу однакової цінності отримують на 18,6% меншу зарплату за чоловіків», — читаємо у фейсбуку Міжнародної організації з питань прав жінок. Дані Держстату не містять такого показника та навряд чи колись зможуть його вираховувати. Хоча низка міжнародних трудових норм містить право на рівну оплату за працю рівної цінності, поняття «рівна цінність праці» досі не визначене. Справді, за якими критеріями можна порівнювати види роботи, щоб дійти до висновку, що вони абсолютно рівноцінні? Можна порівняти кількість відпрацьованих годин чи, скажімо, одиниць виробленої продукції. Важче формалізувати знання та навички, що вимагаються для виконання певної роботи (окрім наявності диплому про освіту), суспільну значущість цієї роботи чи умови праці.
Різниця в оплаті праці: «чоловіки заробляють більше, бо вони виконують важчі роботи»
Критики ідей гендерної рівності апелюють до того, що статистичні дані про гендерний розрив оплати праці — це маніпуляція. Зокрема йдеться про те, що чоловіки заробляють більше, бо вони виконують важчі роботи. Наприклад, у галузі промисловості, де дійсно задіяні переважно чоловіки, справді гендерний розрив оплати праці у 2021 році перевищував середній. У цій галузі жінки заробляли менше майже на 25% за чоловіків. Але загалом по економіці найбільший розрив оплати праці припадав не на промисловість, а на сфери, не пов’язані зі шкідливими умовами праці:
- мистецтво, спорт, розваги та відпочинок (розрив зарплат жінок та чоловіків становить 32,3% на користь чоловіків)
- поштової та кур’єрської служби (33,3%)
- фінансової та страхової діяльності (31,5%).
Тож розриви в цих сферах не можна пояснити вищими заробітками чоловіків через їхнє залучення до фізично важких робіт у важких умовах.
Чи всі жіночі роботи легкі?
Чоловіки в Україні справді частіше працюють у галузях зі шкідливими умовами, що передбачають також і важку фізичну працю. Втім деякі типово «жіночі» роботи насправді нелегкі фізично, та при цьому вкрай низько оплачуються. Коли я чую заклики захистити жінок від важкої праці (пам’ятаю палкі дискусії довкола теми скасування заборонених для жінок професій у 2017 році), я думаю про санітарок, медсестер, соціальних робітниць, працівниць хоспісів та геріатричних пансіонатів. Менш престижної, менш оплачуваної роботи годі й шукати. І ця праця важка як фізично, так і психологічно. Особливо під час війни, коли значно зростає навантаження на медичних працівниць та працівниць системи соціального захисту та догляду.
Доглядова праця та «вибір» жінок працювати менше
В Україні бракує даних про такий ключовий чинник гендерного розриву оплати праці, як сімейні обов’язки жінок. У статистиці міжнародних організацій обліковується так званий «штраф за материнство». Так образно називають розрив заробітної плати між жінками, які мають дітей та які їх не мають. Статистичними даними доведено, що саме чинник наявності, кількості та віку дітей є вирішальним у формуванні гендерного розриву в оплаті праці. Тому для його скорочення чи подолання вкрай важливо розбудовувати стійкі інституційні системи полегшення доглядової праці, які можна назвати «суспільством турботи».
В Україні доступні дані державної статистики про те, що сімейні обов’язки жінок — чинник їхньої економічної неактивності. На певному етапі свого життя багато жінок концентруються на сім’ї та догляді за дітьми. Як наслідок, вони скорочують трудове навантаження заради інтересів сім’ї. На тривалий період випадають із ринку праці, втрачають кар’єрні можливості та в результаті залишаються з нижчими зарплатами та згодом із нижчими пенсіями.
Можна, звичайно, не народжувати дітей. Але чомусь цей вибір — кар’єра або народження дітей — все ще актуальний в Україні лише для жінок. Чоловік зазвичай може одночасно бути навіть багатодітним батьком та мати успішну кар’єру. Ба більше. За деякими дослідженнями, батьківство — це фактор підвищення економічної активності чоловіків.
Чи є у жінок вибір? Формально — так
Чи є вибір жінок не працювати або працювати в легших умовах справді вільним та визначеним суто індивідуальними потребами та інтересами? Формально — так. Адже немає жодних законів, які б обмежували жінок у виборі професій чи кар’єрному просуванні.
Однак для багатьох жінок цей вибір насправді заданий суспільними умовами для поєднання материнства та роботи. І це проблема не тільки неготовності чоловіків включатися у репродуктивну (доглядову) працю. А й усієї суспільної системи, яка всіляко закріплює доглядову працю за жінками — в моделях виховання, гендерних стереотипах, сімейній політиці, дискримінації на ринку праці.
Важать і інші суспільні умови, які підштовхують жінок до певної життєвої траєкторії, орієнтованої передусім на реалізацію сімейних ролей. Який «вільний» вибір не працювати зробила жінка, якщо в селі немає дитсадка, а послуги няні коштують більше за її зарплату. Який «вільний» вибір не робити кар’єру робить мама двох чи трьох дітей, якщо вона не має підтримки в сім’ї з боку партнера? Який «вільний» вибір не працювати зробила мама дитини з інвалідністю, якщо в Україні бракує інклюзивних дитсадків? Який «вільний» вибір низькооплачуваної праці вибрала молода жінка чи мама маленької дитини, якщо роботодавці надають перевагу кандидатам-чоловікам, особливо на високооплачувані посади?
Варто також пам’ятати про взаємозв’язок сім’ї та економіки. Про взаємний вплив репродуктивної (неоплачуваної) та продуктивної (оплачуваної) праці. Відповідальність жінок за сім’ю є чинником їхньої меншої економічної активності та менших доходів. Та водночас, нижча економічна активність закріплює їх відповідальність за сім’ю. Коло замкнулося. Хоча ми і спостерігаємо оптимістичну динаміку значного зростання кількості чоловіків, які хотіли би взяти частину відпустки по догляду за дітьми, упродовж останніх трьох років. Але варто відзначити, що гендерний розрив в оплаті праці є вагомим чинником того, чому українські чоловіки не втілюють ці наміри у дії. Навіть якщо пара має установки на рівність, у ситуації, коли відпустка по догляду за дитиною не оплачується, у неї піде той чи та, хто заробляє менше. А це практично завжди жінка.
Основна причина гендерного розриву в оплаті праці — структурна
Гендерний розрив в оплаті праці є одним із наслідків та водночас складником системи гендерної нерівності та гендерного порядку, відповідно до якого від жінок досі очікується турбота про сім’ю, від чоловіків — функція «годувальника». Це не просто питання стереотипів чи індивідуальних життєвих траєкторій. Ідеться про сукупність чинників та різні механізми відтворення цієї системи. Починаючи від моделей гендерної соціалізації та профорієнтації, завершуючи доступністю дитсадків, політиками батьківських відпусток, станом ринку праці та політиками роботодавців відносно працівників жінок і чоловіків.
На верхівці цього айсбергу маємо тенденцію: жінки найбільше представлені у тих сферах економіки, які низько оплачуються. Та залежать від стану державного та місцевого бюджетів: освіта, медицина, соціальна робота, культура, надання послуг тощо.
Читайте також: Олена Хватинець: Я радію, що ми відновлюємося і продовжуємо жити
Суспільного обговорення цієї проблеми практично не існує. На побутовому рівні ці дискусії зводяться до зверхнього: «ці жінки самі обрали працювати (вихователькою, медсестрою, вчителькою) за мінімалку». Та легковажного «якщо не подобається, то хай ідуть із роботи» з ігноруванням того, хто ж буде навчати, лікувати, піклуватися, якщо всі ці жінки раптом вирішать покинути свою роботу.
Питання вкрай низького рівня оплати «жіночих професій» дуже рідко потрапляє також у гендерні проєкти. Розмови про структурні чинники гендерної нерівності часто підміняються проектами з історій успіху жінок, активізації підприємництва жінок, перенавчання на IT (що звичайно може покращити становище окремих жінок та їхніх родин). Водночас, ці ініціативи нерідко суперечать ідеям гендерної рівності, бо відтворюють дискурс вирішального значення особистих зусиль у досягненні «успіху», ігнорують структурну гендерну нерівність та множинну дискримінацію.
Гендерний розрив в оплаті праці та війна
На тлі оголошеного Кабміном скорочення видатків на зарплати працівників бюджетного сектору на 27% у 2023 році, я не очікувала нічого іншого, як поглиблення гендерного розриву в оплаті праці.
Під час військового стану левова частина державні статистики, у тому числі у сферах праці та зайнятості, не збирається. Єдиним джерелом такої інформація можуть бути репрезентативні опитування. За даними такого дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова у вересні-жовтні 2023 року, «негативною ознакою воєнного ринку праці є консервування занизької оплати праці з майже півтора разовими гендерними відмінностями. 12 611 грн після сплати податків, зокрема 10 312 грн у жінок проти 15 377 грн у чоловіків. Лише почасти це можна пояснити більшою тривалістю робочого тижня. Понад 40 годин працюють 46,1% чоловіків і 31,9% жінок. А, скажімо, менш як 40 годин — 21,6% жінок і тільки 13,9% чоловіків», — зазначає директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи Національної академії наук України Елла Лібанова за матеріалами аналізу даних.
Читайте також: Олена Стрельник: Я очікую значної фемінізації бідності внаслідок війни
Припускаю, що одним із чинників є те, що саме жінки переважно працюють у державному секторі економіки, який зазнав скорочення видатків на зарплати. Ймовірно, одним із чинників є також значна концентрація чоловіків у секторі безпеки та оборони з вищими зарплатами. Проте, важко оцінити, скільки таких чоловіків потрапили до вибірки опитування, щоб оцінити внесок цього чинника. Не виключаю також прямої дискримінації жінок у контексті війни. Наприклад, у закладах освіти за чоловіками закріплюють мінімум 0,75 ставки, щоб їх не мобілізували. А жінкам уже розподіляють залишки. Знаю принаймні про один університет, де таке практикують. Жінки також могли потрапити під «добровільно-примусове» скорочення зарплат. В умовах дефіциту «ставок» у державних структурах саме жінки перейшли на неповний робочий день.
Виклики, пов’язані з репродуктивною працею
Повномасштабна війна загострила багато викликів, пов’язаних із репродуктивною працею жінок, що є одним із ключових чинників формування гендерного розриву у оплаті праці. У ситуації війни та післявоєнного відновлення навантаження на жінок репродуктивною працею зростає, а відповідна інфраструктура скорочується. Зокрема, у деяких містах та селах дитсадки взагалі не працюють або працюють зі значними обмеженнями, що не дає можливості матерям повноцінно працювати.
Другий виклик, якого слід очікувати: в умовах війни, коли мобілізовані переважно чоловіки, в контексті того, що державна система реабілітації поранених і ветеранів слабка, саме жінки будуть компенсувати своєю репродуктивною працею прогалини цієї системи. Ми вже зараз бачимо, як цей тягар лягає на жінок, які не лише підтримують поранених чоловіків, а й борються за їхні права з державною, військовою та медичною бюрократією, збирають кошти на їх лікування, беруть участь у протестах з вимогами зростання фінансування війська або демобілізації. Припускаю, що у перспективі це негативно вплине на їхню економічну активність та може спричинити зростання гендерного розриву в оплаті праці. І, як наслідок, пенсій, розмір яких залежить від стажу та зарплати.
Матеріальна реальність суспільства у стані війни та стан державних та місцевих бюджетів на залишає надії на швидке вирішення проблеми гендерного розриву в оплаті праці під час війни та після її завершення. Прийнята нещодавно Стратегія зменшення гендерного розриву в оплаті праці передбачає скорочення цього розриву до 13,6% до 2030 року. Серед трьох ключових цілей Стратегії зазначено такі:
- удосконалити законодавство про рівну оплату праці;
- сприяти подоланню стереотипів і дискримінації щодо професій за ознакою статі;
- створити сприятливі умови для зручного поєднання сімейних і професійних обов’язків.
На моє переконання, лише третій складник є дійсно провідним та критичним. Водночас ключовий чинник гендерного розриву оплати праці — структурний, що зумовлений високою концентрацією жінок у малооплачуваних галузях економіки, хоч і згадується у тексті Стратегії, проте, перебуває не периферії стратегічних напрямків та риторики Міністерства економіки.
Олена Стрельник,
спеціально для «Жінки — це 50% успіху України»
Фото Насті Конфедерат