25 листопада стартувала щорічна світова акція «16 днів проти насильства». Вона починається від дня пам’яті сестер Мірабаль, убитих домініканським диктатором Трухільйо, на згадку про яких Генеральною Асамблеєю ООН започатковано Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок, і триває до 10 грудня — Дня прав людини.
Чому селфі та вподобайки не вирішують проблему гендерного насильства?
Цьогоріч око особливо чіплялося за фото дівчат, які старанно робили селфі й викладали в соцмережах із тегами «зупини насильство» і помаранчевими сердечками. Адже помаранчевий вважається кольором боротьби з гендерним насильством відтоді, як офіс Генсека ООН у 2008 році у межах компанії UNITE започаткував ініціативу «Orange the World: end violence against women now!». Пам’ятаю і себе кілька років тому в центрі підсвіченої помаранчевим центральної площі міста з помаранчевою парасолькою UNITE в руках.
Ці сердечка і парасолі виглядають милими, а авторки ініціатив — задоволеними власним внеском у боротьбу. Проте чомусь наразі мене не полишає відчуття, що з цих ініціатив все більше вихолощується суть. А комунікація щодо проблем боротьби з гендерно обумовленим насильством здебільшого вибудовується за правилами брендінгу, реклами та розбудови бізнес-моделей, де для підвищення обізнаності та розширення ринків використовуються селебрітіс та логіка споживання.
Зробити селфі з сердечком чи парасолею і створити медіа-контент із гаслом проти насильства стало модною і важливою частиною самопрезентації. Проте все це зациклене на собі, і, ніби-то будучи спрямованими на підтримку жертв насильства, солідарність, піклування і визнання, такі дії здебільшого підтримують платформи і жанри, які скорше акцентовані на внутрішньому «я», ніж на об’єктивних умовах, які породжують нерівності та стратифікації.
Громадський сектор усе більше залучений у корпоративну логіку і занепокоєний пошуком амбасадорів та амбасадорок у середовищі знаменитостей, дедалі глибше деполітизується, втрачає правозахисний імпульс, опікується не стільки масштабними політичними ініціативами, скільки власними цифровими проекціями з «правильними» тегами і гаслами.
Новий гламур — це теги, селфі та вподобайки з підтримкою глобальних гендерних ініціатив. Спосіб піклування про себе, поєднаний із піклуванням про «далеких інших». Легкий крок, що відповідає актуальному моменту. Мейнстрим, в якому так зручно брати участь, не беручи участі. Повзуче відчуження, яке дозволяє тримати в ситуації «дозованого» активізму належних суб’єктів. Політична апатія, прихована за зовнішнім фасадом активностей.
«Поясніть нам, чоловікам при владі, чому ми маємо дозволити вам, жінкам, отримати цей інструмент»
Просякнутий щупальцями патріархату простір, де жінки, для яких політична ініціатива ратифікації Стамбульської конвенції є способом отримати міжнародний якір захисту, з усіх ніг кинулися пояснювати, як конвенція важлива для чоловіків. Патріархальна влада працює саме за такою логікою: поясніть нам, чоловікам при владі, чому ми маємо дозволити вам, жінкам, отримати цей інструмент. Ця логіка яскраво підсвічує відносини підпорядкування. Тут не пахне рівністю, тут є лише відверте бажання влади зберегти статус-кво. Захистити себе і свої привілеї. Зберегти патерналістський спосіб вирішувати, кому надавати прихисток, а кому ні.
Така прозора культивація пригнічення і володарювання збіднює сам політичний простір, продукує порнографічність політичного діалогу. Гламуризація боротьби веде до її тривіалізації, до експропріації владою (як прямою, так і дискурсивною) потенціалу змін. Реальність без змісту, симулякр, який комунікує, але не змінює. Кооптація стратегії протидії насильству з метою контролю над нею та заморозки незручних для влади ініціатив.
Але тут кореняться великі ризики: зростаюче відчуження від реальних проблем протидії насильству і пригнічення потужного потенційно активного політичного спектру ведуть у підсумку до неспроможності влади використовувати демократію як універсальний каркас, у межах якого і відбувається політика, і — до втрати владою легітимності.
Олена Харитонова
