Якщо для творчості необхідно мати багато часу на самоті – це саме та розкіш, якої жінки ніколи не мали.
Кілька місяців тому, коли я намагалася у своєму щільному графіку знайти час на написання статті, колега порадив мені книгу про розпорядок дня великих митців. Але замість натхнення, на яке я сподівалася, я була вражена не розкладом та розпорядком дня геніїв творчості – переважно чоловіків – а розпорядком дня жінок у їхньому житті.
Їхні дружини захищали спокій своїх чоловіків, їхні служниці та економки готували їм сніданок або каву у зручний для них час, їхні няні та гувернантки займалися їхніми дітьми.
Марта Фрейд не лише щоранку готувала одяг для Зігмунда, вона навіть вичавлювала зубну пасту на його щітку.
Селеста, служниця Марселя Пруста, не лише приносила щодня йому каву, круасани, газети та листи на срібній таці, але й завжди була поруч, коли йому хотілося поговорити, іноді годинами. Про деяких жінок згадували лише у контексті того, з чим їм доводилося миритися: наприклад, дружина Карла Маркса – її ім’я навіть не згадують у книзі – жила у злиднях з трьома дітьми, що вижили з шести, доки він цілими днями писав у Британському Музеї.
Густав Малер одружився з талановитою молодою композиторкою Альмою, після чого заборонив їй писати музику, зауваживши, що в сім’ї може бути тільки один композитор. Натомість її завданням було підтримувати цілковиту тишу у будинку. Після ранкового плавання він свистом кликав Альму, і вона мала супроводжувати його під час довгих мовчазних прогулянок, коли він подумки створював музику. Вона годинами сиділа осторонь на траві, не наважуючись турбувати його. «В мене всередині триває така боротьба, – писала Альма у своєму щоденнику, – це журлива туга за кимось, хто подумає про мене, хто допоможе мені знайти себе! Я опустилася до рівня служниці!»
Читайте також: Що станеться, якщо жінки припинять керувати як чоловіки
На відміну від чоловіків-митців, які жили так, ніби вільний час на себе був їхнім невід’ємним правом, розпорядок дня тієї невеликої кількості жінок-мисткинь, про яких згадувалося у книзі, був обмежений їхніми обов’язками по догляду за будинком та дітьми.
Жорж Санд завжди працювала пізно вночі – звичка, яку вона засвоїла ще з дитинства, коли підлітком мала доглядати хвору бабусю.
Час для письма Франсіс Проуз диктував шкільний автобус.
Еліс Манро писала «уривками» між часом на дітей та прибиранням.
А Майя Енджелоу писала тільки тоді, коли кидала все й тікала у сусідній готель, де вона могла думати, читати й писати.
Навіть Ентоні Троллоп, який відомий тим, що кожного ранку міг написати 2000 слів до 8 ранку, скоріше за все навчився цьому у своєї матері, яка почала писати у віці 53 років, щоб заробити гроші на утримання хворого чоловіка і шести дітей. Вона прокидалась о 4 ранку і закінчувала роботу тоді, коли треба було приготувати сніданок для сім’ї.
Я пригадую всі ті книги, картини, музичні твори, наукові відкриття, філософські трактати, про які я дізналася в школі. Авторами майже всіх творів були чоловіки. Диригент Зубін Мета якось сказав: «Я вважаю, що жінкам не варто грати в оркестрі», так ніби у них не було ні темпераменту, ні таланту. До речі, сліпі прослуховування поклали край такому упередженню.
Я пригадую інтерв’ю авторки пісень Патті Скалфа, у якому вона розповіла, наскільки важко їй було писати музику для свого сольного альбому, тому що діти постійно їй заважали і вимагали її уваги. Свого тата, автора та виконавця пісень Брюса Спрінгстіна, вони ніколи так не відволікали. Найбільше мене вражає ось що: справа не в тому, що жінки не мали таланту, щоб зробити свій внесок в ідеї та мистецтва. Вони не мали часу.
Читайте також: Працювати над резюме і не боятися просити про допомогу: як жінкам будувати політичну кар’єру
У всі часи особистий час жінок постійно переривався, на розпорядок дня впливала сізіфова праця у вигляді домашньої роботи, виховання дітей та догляду за дітьми й укріпленню родинних зв’язків – те, що сприяє укріпленню міцних стосунків у родині та громаді. Якщо для створення чогось необхідно мати довгі, безперервні відрізки часу, коли ви зосереджуєтесь на чомусь, самі обираєте, на що витрачати цей час і контролюєте його – такої розкоші жінки ніколи не мали, принаймні, не почувши докорів щодо того, що вони надмірно егоїстичні. Навіть сьогодні, коли в усьому світі так багато жінок залучено на ринку праці, вони все ще витрачають принаймні вдвічі більше часу ніж чоловіки на неоплачувану хатню працю та догляд за дітьми.
Одне з досліджень, у якому брали участь 32 сім’ї з Лос-Анджелеса, показало, що безперервний проміжок особистого часу більшості матерів не тривав довше 10 хвилин.
Порівнюючи розпорядок дня науковців, соціологиня Джоя Місра та її колеги виявили, що робочий день жінок-професорок тривав набагато довше ніж їхніх колег-чоловіків, якщо додати неоплачувану роботу вдома. Хоча вона виявила, що чоловіки і жінки витрачали приблизно однакову кількість часу на оплачуваній роботі, робочий час жінок також переривався. Проміжки робочого часу порушувалися організаційною роботою, менторством та консультаціями.
Натомість чоловіки мали довгі, безперервні відрізки часу, маючи можливість проводити дослідження, писати, створювати та готувати публікації, щоб зробити собі ім’я, просунутися по кар’єрній драбині та донести свої ідеї світу.
Торстен Веблен у своїй головній праці «Теорія бездіяльного класу» (1899) пише, що протягом усієї історії високостатусні чоловіки мали можливість обирати і контролювати свій час. Про жінок він написав, що вони разом зі слугами та рабами завжди відповідали за важку роботу, яка дозволяла високостатусним чоловікам мати час на те, щоб «думати свої великі думи». Феміністичні дослідники стверджували, що жінки мали своє «невидиме дозвілля» – приємне але продуктивне, яке схвалювало суспільство. Наприклад, спільна заготовка консервації або книжкові клуби. Але насправді час дозвілля, яке ми витрачаємо лише на себе – це ніщо інше як мужній акт радикального спротиву. Один із дослідників пожартував, що такий вид дозвілля легше отримати, якщо ви, за прикладом письменниці, композиторки та філософині Хільдегар фон Бінген, стали черницею.
Читайте також: Жінко! Твоє місце на кухні, а не в політиці
Феміністичні дослідження також виявили, що багато жінок, на відміну від чоловіків, не відчувають, що вони заслуговують на великі проміжки часу для себе. Їм здається, що це право треба заслужити. Єдиний спосіб це зробити – дійти до кінця безкінечного переліку справ, які Мелінда Гейтс у своїй книзі називає «вбивцями мрій всього життя».
Справді, я чотири місяці намагалася знайти час, щоб написати цю статтю. Кожного разу, коли я сідала до роботи, мені телефонували або писали чоловік, син або донька; дзвонила мама, яка не могла розібратися з документами на спадок; представники кредитної компанії; слюсар, який повідомляв про якусь термінову біду, яка вимагала моєї уваги.
Пам’ятаю інтерв’ю з психологом Михаєм Чиксентмихайї (Mihaly Csikszentmihalyi), який відомий тим, що ввів термін «потік», що є вершиною людського досвіду, коли людина настільки захоплюється значущим завданням, що час просто зникає.
Художники і письменник запевняють, що саме перебування в потоковому стані є необхідною умовою для створення чогось, що має цінність. Я запитала його, чи це дослідження показало, чи мали жінки, так само як і чоловіки, змогу зануритись у стан «потоку». Він замислився на хвилинку, а потім розказав історію жінки, яка втратила лік годинам і дням, доки прасувала чоловікові сорочки.
Поетеса Елеонор Росс Тейлор прожила життя в тіні свого чоловіка, письменника, лауреата Пулітцерівської премії, професора Пітера Тейлора.
«Протягом багатьох років я казала своїм віршам «забирайтесь геть, я не маю на вас часу», – розказувала вона в інтерв’ю в 1997 році. – Але це було частково лінню. Якщо ти дійсно хочеш писати, ти пишеш. А я тримала будинок в чистоті, підлога була натерта воском».
Мене переповнює відчуття втрати, коли я думаю про величні, ненаписані вірші, які не були такими важливими як натерта підлога. Довгий час я думала, що очікування інших людей щодо того, що підлога має бути натертою (і жінка була саме тією, хто мав це робити), – ці очікування тримали ненаписані історії всередині, що, за словами Майї Енджелоу, викликало фізичний біль.
Можливо, справа не лише в очікуваннях, а і в тому, що жінки відчувають, що вони не заслуговують часу для себе, або стільки часу для себе, щоб він був безперервним і довгим. Або ми вважаємо, що ці історії не варті того, щоб їх розказувати.
Письменник Відіатхар Найпол вважав, що жодна жінка-письменниця не може зрівнятися з ним, що жінки пишуть занадто «сентиментальну» прозу, що жіночий світогляд занадто «вузький», бо ви ж розумієте, що людський досвід за замовчуванням переживають чоловіки. Я часто замислююсь: а якби жінка написала такий роман у шести томах про своє життя, чи отримала б вона таку увагу і міжнародне визнання, як норвезький письменник Карл Уве Кнаусгаард, автор роману «Моя боротьба»?
Якось Вірджинія Вулф уявила, ким би став Шекспір, якби він народився жінкою, або якби у нього була сестра з таким самим талантом. Пригадайте юну обдаровану сестру Вольфганга Моцарта, Наннерль, чиї ранні твори її геніальний брат називав «прекрасними», але які були втрачені або не написані, поховані в ній, коли її віддали заміж і вона зникла в обов’язковому в ті часи шлюбі, у якому не було любові…
Читайте також: У мене проблем не було, а отже, проблем немає
Якби Шекспір був жінкою, пише Вулф, вона не мала б часу і можливості розвинути свою геніальність – її б не пустили до школи, змусили б куховарити, очікували б від неї раннього заміжжя й били б, якби вона цього не робила. В оповіданні Вулф сестра Шекспіра, не дивлячись на свою геніальність, збожеволіла б, померла або її прозвали відьмою й зачинили б у хатинці в глухому лісі.
Але це не кінець історії. Вулф уявляла, що в майбутньому народиться жінка-геній. Її здатність розкрити свої таланти – і очікування, що її бачення і голос будуть вартими того, щоб їх показати світу – залежатимуть від того, який світ ми побудуємо. «Вона прийде, якщо ми це зробимо», – писала Вулф.
Я не претендую на те, що я геніальна у чомусь. Але іноді я бачу уві сні, як я сиджу в темній кімнаті за столом, а навпроти мене сидить інша версія мене, яка має необмежений час, і вона спокійно п’є чай. «Шкода, що ти рідко приходиш в гості до мене», – каже мені вона. І я починаю замислюватися, що можливо цей пекучий біль, який дошкуляє мені вночі й осідає біля сонячного сплетіння, живе там не тільки тому, що у мене так мало безперервного часу, але й тому, що я боюсь, що те, що приховане в мені, не варте уваги. Можливо, я не хочу зустрітися з усвідомленням саме цього у тій темній кімнаті, яку я бачу уві сні.
І ось про що я думаю. А що якби ми таки створили світ, у якому сестри Шекспіра і Моцарта або будь-які інші жінки, могли б процвітати. Що би сталося, якби ми вирішили, що жінки заслуговують мати час піти в ту темну кімнату й залишатися за столом скільки їм треба? Що якби ми частіше зустрічалися з самими собою, пили б чай з собою, слухали історії всередині нас, які поступово розплутуються як клубок, усвідомлюючи, що вони мають цінність, бо вони справжні? Хотіла б я подивитись, що б тоді було.
Бріджит Шульт, для The Guardian
Переклад Наталії Жачек, 50%
